Розділ «БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ »

Було це тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до тиші. Город спав. Тільки тротуари де-не-де глухо одмірювали кроки вартових.

…Втретє розривали свіжу могилу, що на цвинтарі біля бараків. Струпішали цурупалки людського тіла. Сморід. Не чути було, як співали ринви одноманітну пісню в переливах легкого дзвону. А збоку шаруділи в листях мишенята дощової осені. Крізь туман бараків майже не видно. Видно постаті край ями. Верби йдуть за місто до провалля, де вмирає тіло. І от біля ями із зав’язаними руками стоять – Юхим і Мазій. Ясно? Скільки шликів? – Ховає туман. До Юхима: – Ну, кажи: жидам продався? Мовчанка. – Ух, ти, жидовська пико! Важкий кулак гупнув в обличчя. Одскочив убік, став біля верби. Це – Юхим.

…Коли могилу розрили, біля ями поставили Мазія. – Лізь! Усяка буває смерть, це зрозуміло, і буває смерть, коли від неї смердить трупами. Промайнула мисль. Юхим зиркнув на яму і кинувся в туман. Де руки? Нема рук!

…Бац! І затріпотіло живе серце, а потім луснуло. Кров поточилась у листя. Іще чути було: – Ух, ти, жидовська пико!

…Над цвинтарем проходив туман важкий – осінній.

…Всяка буває смерть, і буває, коли від неї смердить трупами. – Лізь! Мазій подивився безоднями в туман і поліз у яму, в гору людського м’яса.

…Це було тоді, коли міські вулиці сонно прислухалися до осінньої брудної тиші.

…Дощ знову вщух…