Розділ «БАРАКИ, ЩО ЗА МІСТОМ »

…Із заводу зрідка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть? Завод іще жевріє, тільки готується вмирати, коли замовкне останній цех. Юхим з погордою сказав: – Катєльшики. Це тобі не село: підложив бабу під бік і спи. Тут не засньош!

…Чорти його знають: все-таки боязко. Скільки не говори, а треба ж і діло робити.

Д’ех, мать твою бог любив! Націлився вже Юхим лізти, а Мазій тут зашепотів щось. – Ну? Сказав суворо й уперто: – Отож тепер мене слухай. – Ну? – От тобі й «ну». Юхим затривожився: – Що ти такий падазрітєльной… От манера! Каже Мазій спокійно: – Цього чоловіка ти мені даси. – Це того? – Та його ж. Повеселішав. – Бери без сумлєння. – В тім-то й річ: допомагати прийдеться. До ями потягнемо. Треба хоч одного живого зарити. Юхим витріщив очі. Юхим не розуміє. А Мазій рішуче одрізав: – Не хочеш, то я піду додому. Не буду й руки каляти. Замжичило дрібно й холодно. От історія! Думав-думав, а думи ніяк не йдуть. Випалив: – Сатана ти, а не людина. Не можу я на таке діло піти. А піду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба. Крізь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул кроків.

…Мазій поліз. А за ним поліз і Юхим. Раптом біля заводу стихло. Тротуар замовк.

Ну, і що ж? Як же далі? Далі зв’язали віжками, забили хусткою рота й потягли живе тіло по вулиці, а потім по завулках. Звичайно, притягли на цвинтар до тієї ями, що рили вдень. А яму вже зарили, свіжа могила стоїть. Чули – од’їхала фура. Колеса відходили по бруку. Коли розрили свіжу сопку, з могили ще плазував кволий стогін. То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро підуть у вічність.

…Смерділо трупами. Мазій поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її. Гупнуло. Застогнало. Ну і діла!… Мать твою в боженят піднебесних!

Сказав Юхим:

– Сволоч ти, і квит!

…Повернулись захмарені заулки. Крюкало болото. Підступали бараки й важкий труповий дух. В палатах бігали огники. Але то – не весело. Що тут казати – не весело. Десь далеко за городом стогнало тіло. Мабуть, умирало на чорних ланах.

…Д’ех! Не голубіє на душі! І праворуч Дніпро, і ліворуч Дніпро. І похилила в розпуці свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осінь.

…Рипнули перелякано ворота у барачний двір.

…А далеко гуділо радіо на тисячі гін про журбу нашої невеселої країни.

V

Дощ ущух. Світанок ішов із сходу ледаче, довго. Потім брів сірий день, зазираючи в калюжі. Хмари низько стояли над самотніми бараками. Хмари придавили одним краєм західні квартали міста.

…З города тягнулись клячі з калом. Ну, а від заводських воріт сунувся натовп голубих людей. Попереду біг гладкий собака з обірваними вухами. Іноді собака зупинявся, нюхав землю, тоді зупинялися й люди. Але це на момент. Ішли далі. І от – Юхим ускочив до Мазія. – Шукають… з собакою… Мазій спокійно сказав: – Хай шукають. – Ну, а як найдуть? – Не найдуть.

…Юхим побіг до Оришки. Баба в обійми його: – Ходім, Юхиме, пограємось. Оришка вартувала всю, ніч. Недавно з ліжка підвелась. Пахне від неї ліками й ядерним бабським тілом – пухким та солодким, як медяник. Одштовхнув Оришку: – Куди там гратися… З собакою. І заметушився по кімнаті. Оришка розіпріла – сон солодкий. Очі поросятами кувікають.

– Та що таке? Розповів Юхим: так-то й так-то – біда. Перелякалася баба. Спідницю схопила. Одягається. Дивиться у вікно. Видно – бігає собака на цвинтарі, а потім біля свіжої могили гавкає. Гавкає, не відходить. І розривають уже голубі люди свіжу сопку. Скрикнула Оришка: – Боже милосердний! Червоні шлики вже бараки оточили. Ну і спека! Зовсім збожеволіла – до старшого лікаря посилає. Впросити, значиться. – Тьху! От хранзоля дурна. Ще побіг до Мазія, а той, як папуга, завів: – Не найдуть! Що тут робити? Вилаявся в «бога й у богородицю» та й пішов у палати. От.

…А на цвинтарі вже вирили чоловіка голубого, і барачний лікар так визнав: умер від задухи, отож живим закопали. І рветься вже собака до бараків, нюхом чує, де злодії. Пустили собаку. І самі пішли. Із старшим-голубим барачний лікар іде. І вже виганяють з палат. – Ста-нов-и-ись! Отже, по-солдатському: становись. Збились у купу санітари й санітарки. Не так. У шеренги треба. Гомоніли. Гомоніли. Гомін стих. Держали собаку за нашийника, а потім пустили. Знову пішов дощ, у калюжах булькає. Обнюхує собака кожного – мовчить. А добігла до Мазія – загавкала. Вивели Мазія з шеренги.

…Ех, Юхиме, Юхиме! Загавкала й біля Юхима. – Виходь! Потім повели до старшого лікаря допит чинити. Юхим каже:– Нічого не знаю. А Мазій ярками подивився й байдуже кинув: – Ну да, живого закопали.

…Вивели їх у двір і повели в місто. Дощ знову вщух.