Розділ «ЧУМАКІВСЬКА КОМУНА »

I

Повітове місто, де пахне Гоголем, у переліг перекинулось. Осіло. Коли летять буйні, арештантські весни, повітове місто живе нутром: не вилазить з будинків, плодить діти, ходить до церкви, а ввечері п’є чай з блискучого самовара. Увечері в тихому затишку міщанського добробуту шипить самовар: – Ш-ш! І зимою: – Ш-ш! І літом: – Ш-ш! І восени: – Ш-ш! Це тиха надмрійна пісня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клітці.

…Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі.

…Все йде, все минає й відходить, не вертається, а обиватель знову намагається впірнути в бакалійний сон старосвітського галантерейного життя. Але сон неспокійний буде, сон тривожний буде: чує обиватель – блукає містом хтось невідомий, хтось арештантський. І каже він, зідхаючи: – Да, шерочко.

…Коли злізти на гору, там манастир. Покрівський зветься, а не долізти до манастиря – Чумаківська комуна. Таки справжня комуна імені Василя Чумака. Мрійник загинув в імлисту київську ніч, а маленька комуна й досі живе в повітовім місті, де пахне Гоголем. 

II

Біля воріт написано: «В сєм домє прожіваєт дворянін Гараєм».

…А коли на бруку дітвора здіймає гамір, молодий поет Андрій (Андре) деклямує з Чумака: Безнадійно. Є надія: ось, на цьому бруку. Переможці. Піонери. Тисну вашу руку. Біля комуни проходять і тіні минулого – черниці чорні (тепер живуть невідомо де, а в манастирі церква й дитячий будинок). Недалеко й калюжа, а в калюжі вовтузиться сонце, як порося. Іноді сонце заверещить золотом, тоді на мозок спадає гаптований серпанок.

…До Андрія підходить Варвара й оповідає про яму – недалеко яма, куди черниці скидали колись «незаконних» немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства. Підходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.). Валентина заїкається до Варвари: – Ви пппрро це вже ка-а-зали. А Варвара буркотить: – Ну й казала, і ще скажу. Забула, значить. Андрій наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову. Отже, в комуні живуть ще такі особи: 1) Іван Іванов, 2) Же, 3) Мура (останні дві – Бобчинський і Добчинський: зріст), 4) Йосип Гордієнко – безпартійний (і Андрій безпартійний). Здається, всі. Проте забув: коли теплінь, а в манастирськім саду пахтить медом, у комуні завжди гніздиться сторонній люд. Словом, так: бувають товариші з сіл і губерніяльного міста. Зимою сторонніх мало. А сьогодні весна. Розумієте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобі… Сьогодні весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кінця… – Д’ех, моя коханко. Дай, візьму тебе в свої залізні обійми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

…Прилетів традиційний соловей, порозчиняв вікна – правильно!

…А в їдальні дві дошки, чорна й червона. На чорній написано: «Товаришка Же за буйство». На червоній написано: «Товариш Андре за»… (далі розвезено пальцем).

…Же – надто неспокійна. Же – циганочка, а Іванову співає: – Мій симпампончик і вкраїнофільчик. Тоді Мура каже:

– Ах, моншерамі, це ж моветон. Розшифровую: Іванов – пітерський слюсар, а українську мову знає краще за українців. (Буває). Так міркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову – плювать. «За якою наказуєте? За китайською? – Будь ласка!» Але Іванов каже: – У нас, у Пітері, так. Ми, пітерські, так. – Словом, авторитет Пітера непорушний. А Пітер – це Іванов. Це, звичайно, щодо публіцистики.

…Ну-с. Же – циганочка. Очі інституткою і гадючкою до Іванова: – Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити. Іванов знає жарти, але досить серйозно наказує: – Щоб оселедців більш не купувати. Досить. Можна жити скромніш.

…У манастирськім саду гримнув традиційний соловей. За манастирем заграло сонце в рожеві сурми. Мура каже (промова в ніс): – Ан-дре. Це так поважно, ніби в сальоні графині X. Але – це не так: тільки погляд маман, а взагалі – йолки зелені. І все.

…Нарешті комуна розійшлась на роботу. Залишились: Варвара і Андрій. Тут і кінець другому розділові.

III

Варвара варить борщ на примусі, а Андрій чистить картоплю. Рожеві ранкові сурми біліють. Іде день і біла музика дня. Традиційний соловей замовк. Над манастирем сонце. Звичайно, Варвара буркотить: – Ну от: була у панів – робила. Тепер у комунії – і знову роби. Андрій каже: – Так ви не робіть, Варварушко. Ми й самі справимось. – Не робіть! А хто ж обід зварить?! Га?! – Ну, то робіть, Варварушко. Хвилюється: – Варварушко… Варварушко… Ні в якім разі й баста. Ну-с… Андрій раптом зривається з місця й мчиться до столу. Навздогін йому сміх: – Ага. Приспічило! Андрій хапає папірець і олівець і нервово накидає нерівні літери. Це – поезія. Він увійшов у творчу екстазу. Суєтиться по кімнаті, спішить полетіти й бурмоче незрозумілі фрази.

А Варвара? О, Варвара спокійна, як курка на сідалі. Картоплю покинув? І біс із нею, з картоплею. Приспічило – значить будуть гроші. О, Варвара це вже знає. Коли до Варвари заходить сусідка, Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрія: – Ви не думайте, що він абищо. Він не абищо, а ось… І виймає з кишені Шевченків портрет. – Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомі висить. А він (жест на Андрія), значить, під Шевченка пише різні пісні, скажемо, та інші прозвідєнія.