Розділ «ЛЕГЕНДА »

I

Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просто: – Повстання! Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко-широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі…Ішла повінь… Летіла буря…

І от я хочу про молодицю коротенько розповісти – як у народі чув. Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пісень гнідих, що на зорі застигли й кожну мить сивіють. Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), ніхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годі, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив і років зо три – пішов у повстанці. Отож і залищилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою. Дитина довго не жила, захворіла на віспу й ночі однієї кикнула.

…Вийшла молодиця на вулицю, стала біля воріт, замислилася. Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кінь здох.

…А батько закатував матір.

…Ну, і півтори десятини за двадцять верстов…

…Ех ти, сибірська каторго!

…Колись прокинулась удосвіта (під повіткою спала): за ногу хтось. – Хто там такий? Одчепись! Зареготав: – Хлопці, сюди! Бач, яка краля!

…Отже, червоні прийшли, повстанці прийшли. Д’ех, будуть діла, матері їх ковінька! Кричали: – Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живугь? Баба-свекруха сплеснула руками: – Ой, лишенько! Які ж тут буржуї, самі селяни проживають. Посміхнулися, а потім виймають папірці, читають із папірців. – А Гордій Пронь є?

– Та є. – А Остап Забийворота є? – Та є. Аж здивувалася стара: усіх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справді жили, як коти в сметані…А потім повстанці пішли. А ввечорі ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй! – Вари вареники! Печи пиріжки! Варила, пекла Стенька…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вікно зазирав молодик червоний, з лісу підводився. Хлопці їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвіла, як мак… Д’ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очі їй, як у кози дикої, тільки хитренькі трошки…Отже, горіла, цвіла Стенька… а баба спитала: – Що ви, хлопці, надумали? Невже ліворуція? – Ліворуція, бабо, повстання, та й квит. Ідемо буржуїв бити. – Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози. Запитало товариство: – Невже жалко? – Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати. А повстанці підводилися, до Стеньки йшли… – Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.

…А другий заіржав та й полапав трошки. Мовчала молодиця, думала, мабуть… потім спалахнула раптом, наче промінь пробивсь крізь хмари: – За волю… йдете? І крикнули хлопці: – За волю! – ще й шаблюки забрязкотіли. Зашумували очі в слив’янці (під віями ніби слив’янка кипіла), вискочила Стенька до порога: – Цієї ночі п’ять чоловік присплю… Хто перший? Виходь! Задзвеніли шаблюки, з грюком розпанахало двері…

…А ранком повстанці засідлали коні, сіли на коні й закуріли з села. Перед вів загін, а позаду летіла забийворотинська хура. Хуру везли гладкі забийворотинські коні: гнідий у яблуках жеребець і білий кінь з чорною ногою, з тавром на стегні.

З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.

…Гримали повстання… 

II

Не одна молодиця співала: «Ой, зажурюся, запечалюся, піду в садок зелений – розвеселюся…» То не хмари нависли над головою, то с чіпок придавив вороне волосся.

…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.

…Гуділа-дзвеніла слава про Стеньку-юнака, червоного повстання.

Не одна трясилова ніч пройшла, іде, прийде – тисячі, тисячі, тисячі… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були – тисячі, тисячі, тисячі…