Розділ «НА ГЛУХІМ ШЛЯХУ»

Глибокі борозни літ… І це – тоска… Куди сховаюсь від могил твоїх?

…А втім, добре: і штучні вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухім шляху. Мороз коле скло, мережить скло. Школа, клас… До повіту – 60, до станції – 80. Навкруги: глуш, глуш, глуш… Це глибокий чатинник моєї несибірської тайги.

…Знаєте, милий друже, от мініатюрний фрагмент із забутої, розвіяної поеми «Азія». «…В п’ятому віці – дикім і далекім – від Уральських хребтів, від Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германці… І вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттіла, король гуннів.

…Проходили віки. І прийшов глухий вік – XIV. І на невідомих азіятських верхів’ях підвелась грізна постать Темерлана…» Це nota bene до моєї віри: велика істина землі: сонце підводиться на сході…Сосни гудуть-гудуть… – Чого так сосни гудуть? – Хуртовина. Вітри. Ох ви, сосни мої – азіятський край!

…Школа, клас. Дітвора співає: – Ніхто не дасть нам ізбавлення: ні туз, ні дама, ні валет…

…Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна біжить: – Боже мій, діти! Не можна так співати: це ж пісня державна! Наталя Миколаївна скінчила прогімназію – то так далеко! – Нестір – сторож: – …Миколаївно! А хіба вже, мать, нема! – Ах, Несторе! Боже мій! Чого ви турбуєтесь?… Я як-небудь… Вона… «як-небудь». Нестір: – Ох, Миколаївно! Святий ви чоловік. Потому, як мені уздрівається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки… Закурюють.

…Нафти нема. Ночі довгі, як степові дороги на великій рівнині. На холодній печі, в ганчірках – фунт сухарів у кутку і старе тіло. А ще старе біля порога: Нестір. Тоді сни… А може, таємна ява? – …у другому двадцятого століття, двадцять років тому він приїхав, бадьорий і радісний, як сама юність. Стояв вересень. Стояли блакитні далекі простори. Тоді обрій цвів гарячими маками, і облітали пелюстки, і обгортали мозок. На серці співала струнка, біла, як молоко, береза: у неї пишні молоді перса, у неї золоті кучері…

…(– Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!…)

…Над архіпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пісня.

…І курів далекий обрій, і пахли в мріях мальтійські мандарини й африканський мигдаль.

– …Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулкані Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо! Тоді кипіла скажено друга молодість, тоді не вірила, що йде тридцята весна, бо в очах темніло, а під ягодою тугої перси ревли від солодких мук отари самців. Вона: – …Олексо! Мій божевільний! Я п’янію… Налий усю мене столітнім медом, туманним хмелем, Олексо! Розірви мені сорочку!

…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летіли журавлі! Курли! курли! І прокинулась ріка до порогів. (– Гей, ти, Дніпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навігації?)

…Над оселями проходили сторожкі ночі. Проходили по осоках, по заводах і далі в простір, лісовими стежками, за узлісся. (– Ляжу на твоє тьмяне лоно, мій коханий, невідомий обрію!) – …Миколаївно! Чи чуєте? – Чую, Несторе. – Мабуть, прийшов кінець. З’їли сукині сини революцію. – Бог його знає, Несторе! Та тільки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижні приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.

…А сосни гудуть-гудуть… – Чого так сосни гудуть? – Хуртовина. Вітри. Ох, ви, сосни мої – азіятський край!

…Чиркнув сірник. Нестір запалив свічку: – Отож учора був на базарі, так оратор казав: такий із наших… Треба, каже (читає по записці)… двадцять п’ять архівоєнських комунізмів… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?… – Пф! – свічка погасла. – Бог його знає, Несторе!

…Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березі. Але ріку випивало сонце, а тросків підрізували роки, і відходила вода в долину. Тоді будівлі стояли на горбах, а вулицею летіли бенгальськими огнями піски.

…Співала: – А я дівчина Наталка, а зовуть мене Полтавка… – …Наталочко! Моє миле котятко!

…Він приїхав до бунту, коли в глибинах осель ріс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлі, такий грізний, як смерч в океані… шумують, шумують води: вал за валом. На сході – маяк. Рев сирени.

…А друга молодість і в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжні кургани зір.