Розділ «20»

– Хто? – не зрозумів Дмитро Дмитрович.

– Сахневич. Знав такого?

– Чув. Він бізнесмен… був бізнесменом.

– Гівнюком він був, прости Господи. І помер як гівнюк – наступив на власні граблі.

– А це точно він замовив?

– Точно, – зітхнув Осинський. – Точніше не буває… Це він був замовником, однозначно. Мої люди знайшли одну дуже цікаву проплату з його секретного рахунку – сто тисяч євро. Датована вона шістнадцятим квітня минулого року. Гроші пішли дуже хитрим шляхом і, врешті-решт, впали на банківську картку якогось кіпрського бомжари, що спився й нині тихо-мирно лежить на цвинтарі під простим цементним надгробком. Я навіть маю фото того надгробку. І я так думаю, що той бомжара не від цирозу помер, а ще від одного шедевру великого майстра. Від отрути, яка уражує печінку точно з тими ж симптомами, що й в цирозу. Точність – ознака майстерності.

– Сто тисяч євро? – недовірливо гмикнув бородань. – За дозу трунку? За піпетку розчину?

– Дивуєшся, самодєлкін? А ти не дивуйся, тут все врівноважено. Істинним майстрам так і платять, тому що шедеври дорого коштують. А знаєш, чому вони так дорого коштують? Тому що вони найкращі в світі, а все найкраще має найвищу ціну. Якби мені сказали: ось найкращі в світі сигари, їх курять Ротшильди з Рокфелерами, але коштують вони сто косих за коробку, я б дав сто тисяч. Я б і двісті тисяч дав. Тому що куріння таких сигар зробило би мене членом найкрутішого на планеті сигарного клубу. Воно б дало мені найвищий рівень спілкування. Рівень вирішення питань. Так само нові «ферарі» продаються не в салонах, а лише за клубними рекомендаціями.

– Значить, Сахневич був членом елітного клубу отруювачів?

– О! Просто в десятку, Дімоне. Ти ж не проти, щоби я називав тебе Дімоном? От і добре. Нарешті ти почав щось торопати, – Осинський поплескав бороданя по плечу, той ледь скривився; під одягом також не бракувало синців. – Навіть якщо такого клубу в реальності й не існує, позиція замовника суперотрути підняла Сахневича до висот небесних. Він став клієнтом істинного майстра. Він прилучився до однієї з центрових таємниць. Сподобився. Оце мене й бісить. Якийсь там Толік Сахневич, гадюшний підкаблучник і дрібний шахрай, вийшов на такий рівень. За які такі заслуги? Чому істинний майстер зійшов зі свого трону назустріч цьому виродкові, га? Не знаєш. І я не знаю. А дуже хочу знати.

– Може, тому, що він був чоловіком Пшеладовської?

– Як версія годиться. Вісім балів з дванадцяти. Навіть дев’ять. Майстер може бути шанувальником оперного мистецтва. Він міг проявити слабкість. А є, Дімоне, ще крутіша версія: Сахневич лише платив, а замовляла особисто примадонна. Ця версія мені страшенно подобається, але ніхто, окрім самого майстра, ані підтвердити, ані спростувати її не зможе. І Лепрекон і його благовірна вже у пеклі. Але мої люди цю версію перевіряють, відпрацьовують усі підозрілі контакти Пшеладовської в останні місяці перед тим восьмим травня. Трудомістка операція, направду.

– Я буду вам помагати.

– А куди ж ти дінешся, чортику? – розсміявся Осинський. – Ще й як будеш… Одне тобі в мінус: ти, Дімоне, дєшовка. А ну ще раз скажи нам, за скільки ти продав Ілоні свою смердючу калатанку? За скільки, ну?

– За триста п’ятдесят баксів.

– І хто ти після цього?

– Мені гроші були потрібні. В мене валютний кредит.

– Чуєте? В нього кредит!

– Ви не розумієте.

– Який смачний чай, – Осинський зняв кришку, понюхав вміст чайника. – Шедевр. Це твоя Валентина його заварювала? – звернувся він до старшого охоронця.