Розділ «20»

– Це не смішно.

– Слухай-но, Маріанно, – тепер вони дивились одна одній в очі. – Мені глибоко начхати, що там між вами було. Мені потрібно, щоби Ярковський був живим, здоровим і на свободі.

«Все правильно, – подумки підсумувала дружина Данила Костика. – Він є для неї учителем, ґуру. Це не кохання, а підсвідома залежність молодої окультистки від старшого мага. Й він це розуміє. Ще б не розумів! Духовному лідерові для виконання його суспільної місії потрібна не дівчинка-зомбі, а самостійна, реалізована і розумна жінка».

– Добре, Оксано, я задію свій київський ресурс, – погодилась Маріанна. – Ми його витягнемо.

У ті самі хвилини, коли дві молоді жінки укладали визвольний пакт, Осинський пив каву з власником фірми «I-TA», бородатим фанатом Боба Марлі, а за паспортом громадянином України Авдієнком Дмитром Дмитровичем. На вилицюватому обличчі пана Авдієнка були помітні свіжі сліди його спілкування з начальником служби безпеки приватного підприємства «Адмірал». Час від часу бородань прикладав руку до змазаного йодом садна.

Пиття чаю відбувалось у лісовій фортеці Осинського, у тому самому кабінеті, де Ярковського вивчав психоаналітик. Цього разу Леоніда Євгеновича не запросили, зате біля дверей і за спиною адміральського зятя стояли охоронці, старший з котрих тримав на повідку одного з тих псів, що не давали спати есперові та його подрузі.

Розмова вже увійшла до спокійного, навіть філософського русла. Дмитро Дмитрович розповів усе, що знав про отруєння, визнав, що саме він у квітні минулого року продав саморобний трунок Ілоні Полоскай та виклав усно й письмово всі дані про задіяні інгредієнти та спосіб, яким цю отруту було синтезовано. Викликані Осинським фармакологи знаходились в дорозі, й це гарантувало бороданеві ще кілька годин земного існування.

– Ти ж розумієш, – казав йому власник маєтку, смакуючи «срібні стріли» заварені у глиняному китайському чайнику, – що виготовлення отрут споріднено з високою метафізикою. А ти просто дурний шакал, який взявся за таку особливу справу без поважної санкції.

– Якої санкції? – не розумів той.

– От якби ти був сповідником таємного культу, чорним магом або ж жерцем богині смерті, ти б розумівся на ліках і трунках по-справжньому. Ти б прагнув до створення симфонії отрут, чаклував би над ідеальною отрутою, здатною принести разом із погибеллю найвищу насолоду. Ти б майстрував отрути, здатні вбивати на відстані й такі, що вкорочують вік людський повільно, викликаючи жахливі хвороби, рік за роком відбираючи в жертви всі радощі земного життя. Ти б працював з отрутами так, як покійний Федь вірші писав. Ти б знав, що не можна випускати у світ отруту, якщо ти не зробив ліків від неї. І ти ніколи, за жодних обставин, не продавав би своїх творів таким ідіоткам, як та Балтерова небога, а мав би справу зі справжніми правителями сього світу.

– Такими, як ви?

– І ще крутішими. З тими дядьками, які тримають всю цю планетку отак от, – Осинський підніс під ніс бороданеві стиснутий кулак. – Зрозумів?

– Я до ваших послуг.

– Іди ти… разом зі своїми послугами. Твоїми послугами лише щурів труїти.

– А ви так добре розумієтесь на трунках.

– Завдяки тобі, шакалюго, розуміюсь. Ти мене змусив. Твоєю гидотою отруїли мою дружину, мати моїх дітей. Конкретно в тобі я розчарувався.

– Тому що я не зробив протиотрути?

– Тому що ти не майстер, а партач, самодєлкін, гандон штопаний… – Осинський відсьорбнув чаю. – Ненавиджу. Я думав, що зустріну великого посвяченого, а зустрів повне фуфло. І в тебе є лише один спосіб змінити мою думку про тебе.

– Який? – смикнувся бородань.

– Знайти того майстра, що створив другу отруту. Ту, яку замовив Лепрекон.