Хореографічне мистецтво у розвитку творчої індивідуальності студентів

Педагогіка мистецтва

Релігійна теорія грунтується на розумінні його як божественного акту творення світу (давньоінд. – "Шива створив світ, танцюючи. Допоки він танцює, світ існує") та засобу спілкування людини з вищими силами (наприклад, індійський танець змій, виконуваний незайманими дівчатами з метою здобуття прихильності до релігійної громади духу Змії, або танець духів африканського племені Юруба, в якому, налягаючи маску, танцівники ніби спілкуються із духами померлих пращурів (Ігунду), яким вони вклоняються). Будучи узаконеним елементом культу ряду протестантських церков, танцювальні рухи слугують для об'єднання громади у вираженні релігійних почуттів.

Космологічна теорія виникнення танцю (X. Елліс) базується на трактуванні його як провідника ритмів та енергії Космосу, що забезпечують можливість утворення Всесвіту, й розумінні фізичної та біологічної форм життя як танцювального руху, підпорядкованого всезагальному ритму, заданому космічними впливами. Свій початок ця теорія отримала у вченні піфагорійців, які доводили здатність ритмів і мелодій танцю перетворювати Хаос на Космо с, обіймати все суще, забезпечуючи гармонійний розвиток природи та усього живого на Землі.

Комунікативна теорія походження танцю (А. Ломакс) доводить, що останній виник внаслідок нерозвиненості мовлення первісних людей як засіб, що уможливив їхнє спілкування за допомогою жестів і міміки. Таким чином, танець становить собою модель життєво необхідного комунікативного зв'язку, яка фокусує у собі найбільш поширені моторно-рухові зразки, що найчастіше і найбільш успішно використовувались у житті людей певної культурної спільноти.

З позиції психоаналізу досліджує генезу танцювального мистецтва К. Закс. Він визначає видові ознаки танцю як рухи, підпорядковані нервовій системі індивіда, і виявляє сутність танцю через психічні особливості виконавця.

Думку щодо соціально-психологічної природи хореографічного мистецтва обстоює К. Платонов, який вбачає головну відмінність у танцях тварин і людей у тому, що у перших нейродинамічний стереотип біологічно зумовлений і природжений, а в інших – він зумовлений соціально і потребує навчання: "Журавель, що вилупився з яйця в інкубаторі, буде вміти танцювати, а людина вчиться ритуальному танцю з покоління в покоління".

Прихильниками соціологічної теорії походження танцю є К. Бюхер та Г. Плеханов. Вони пов'язують виникнення танцю як виду мистецтва з розвитком форм господарства та способів виробництва первісної людини.

М. Каган, А. Столяр та С. Замятин досліджують історію зародження і розвитку танцювального мистецтва з позицій естетичної теорії. Вони вбачають витоки танцю у прадавньому синкретичному художньому дійстві.

У роботі "Морфологія мистецтва" М. Каган доводить, що у перших спробах художньої творчості первісна людина оперувала і вербальними, і музичними, й танцювальними, й пантомімічними, і графічними, й живописними, і' скульптурними засобами. "Засоби ці підтримували один одного, схрещувалися, перепліталися, і менш за все первісна людина здатна була думати про доцільність їх розчленування та самостійного застосування. Швидше навпаки – чим більш багатоманітними були ці засоби, тим більш ефективним виявлявся сам творчий акт".

Водночас, серед усіх описаних вище художніх засобів танець вирізняється тим, що він є складним видом мистецтва, який інтегрує у собі: художній рух (кінестетику, міміку й пантоміміку); музику (вокальний та інструментальний; мелодичний і ритмічний супровід); елементи образотворчого мистецтва (композиція, орнаментальний малюнок танцю, костюми, маски, декорації) та театралізації (розподіл танцювальних партій; сюжетна лінія й драматургія тощо).

Художній образ, що лежить в основі танцю, розкриває, з одного боку, об'єктивну картину дійсності, а з іншого – суб'єктивне, індивідуальне бачення її виконавцем, тобто, створюється в процесі художнього узагальнення через індивідуально неповторну, емоційно насичену форму. Адже, як справедливо стверджувала Л. Еспенак, рух без почуттєвого вираження – є усього лише фізичною вправою. Водночас, через тренування моторики стимулюється й відбувається психологічний розвиток особистості, гармонізаця тіла, почуття та інтелекту. Оскільки творча індивідуальність становить собою гармонійну єдність усіх цих якостей, то танець є ефективним засобом її формування.

Цей вид мистецтва з повним правом можна назвати мистецтвом пластичним. Його матеріалом слугує саме людське тіло, яке, ніби оживлена музикою скульптура, естетично довершено втілює у своїх граційних рухах гармонію тіла й душі людини, її зовнішню та внутрішню красу.

Недаремно ж Айседора Дункан черпала творче натхнення і створювала свої хореографічні образи, танцюючи на руїнах храму Діоніса в Афінах і споглядаючи давньогрецькі скульптури: "Ось чому, коли я танцюю боса по землі, я приймаю грецькі пози, оскільки ... вони саме і є природним положенням на нашій планеті. В усякому мистецтві оголене є найпрекраснішим. Ця істина загальновідома. Художник, скульптор, поет – усі керуються нею, лише танцівник забув про неї. Тоді як саме він і повинен би був краще від інших пам'ятати її ... . ... і якби я у своїх танцях могла б знайти ... хоча б одну лише позу, яку скульптор міг би перенести на мармур так, щоб вона збереглася і збагатила б його мистецтво, то моя праця не була б марною. Ця єдина форма вже була б перемогою, була б першим кроком до майбутнього”.

– Із цих слів видатної танцівниці випливають головні завдання хореографа: зробити тіло слухняним інструментом передачі внутрішнього стану та емоцій особистості і водночас, дати людині відчуття "м'язової радості" у процесі виконання танцю; гармонізувати її тіло й душу у танцювальному русі; навчити її вільно володіти мовою тіла у процесі хореографічної імпровізації, самостверджуватися у танці, виявляючи свою творчу волю і неповторну індивідуальність.

Розв'язання цих завдань уможливлюється завдяки потужному креативному потенціалу хореографічного мистецтва.

Останній виявляється у здатності танцю засобом впливу на естетичні почуття розвивати в особистості художні й творчі здібності; збуджувати її фантазію та стимулювати пошук власних хореографічних засобів її втілення; заохочувати творчу активність людини, викликати в неї бажання експериментувати зі своїм тілом, імпровізувати на задані хореографічні теми; знімати м'язове, емоційне та психічне напруження і завдяки цьому отримувати сенсорне задоволення від відчуття свого власного тіла, його гнучкості та краси.

У зв'язку із цим важливо пам'ятати, що танцювальний рух, який несе в собі естетичне начало, неможливо нав'язати ззовні або засвоїти лише механічно (технічно). Він повинен виходити "від танцюриста", від його власної людської індивідуальності, від форми його тіла, фігури, статури тощо. Тому танок двох осіб, на переконання А. Дункан, у жодному випадку не повинен бути тотожним, а ритм і рухи танцю мають природно гармонувати з "індивідуальним тілом" та "індивідуальною душею" танцівника: "Нову школу танцю повинні складати ті рухи, які перебувають у найтіснішій гармонії з досконалою формою людського тіла і які самі повинні розвивати й вдосконалювати тіло людини". Видатна хореограф підкреслювала, що у своїй школі вона не буде вчити дітей рабському наслідуванню її рухів, а навчить їх своїм власним рухам: "В загалі, я не стану примушувати їх (учнів – розрядка авт.) завчати певні форми, навпаки, я буду намагатися розвинути у них ті рухи, які властиві їм... Танцівниця майбутнього буде жінкою, тіло й душа якої розвинуться у такій гармонії, що рухи тіла стануть природним проявом її душі... Її ознака – піднесений дух у безмежно вільному тілі...".

Креативний потенціал танцю може реалізуватися, на думку А. Дункан, лише на засадах природовідповідності хореографії. Це вимагає узгодження танцювального руху із "природними законами тяжіння, природною волею індивідуума, з рухами і формами, створеними природою; ці рухи повинні породжувати з неминучою необхідністю нові майбутні форми, новий рух, де ... він сам, поза, ритм народжуються у причинному зв'язку з попередніми і здатні надати імпульс причинно-наслідковій дії, повинні нести в собі зародок, з якого могли б розвинутися усі наступні рухи, а ті, у свою чергу, народжували б у нескінченному вдосконаленні усе вищі й вищі форми, вираження великих ідей та мотивів". Дане питання видатна танцівниця вважає винятково важливим, оскільки воно стосується, за її ствердженням, майбутнього цілої раси: формуючи жіноче тіло "у красі й здоров'ї”, танець буде розвивати досконалих матерів і сприяти народженню здорових дітей – нового покоління громадян держави. Тому танець, на переконання А. Дункан, повинен випереджати кульмінаційний пункт у розвиткові людського духу, а засобом його культивування має стати майбутня школа танцю, яка за своєю сутністю повинна бути музеєм краси своєї епохи.

Вільні рухи Айседори Дункан перейняв і впровадив до своєї системи ритмічного виховання Еміль Жак-Жалькроз. Він розробив і вперше в хореографічній педагогіці застосував техніку аритмі (arytmie), яка, на його переконання, "збудовує місток" між музикою та індивідуальністю. Згідно з Е. Жак-Далькрозом, не існує музики та індивіда окремо, якщо є спільний рух. Ритміка повинна відчуватися свідомо, через м'язові рухи, й передавати музичний ритм. Природні м'язові ритмічні вібрації видатний педагог вважав дуже індивідуальними і говорив, що вони співіснують, як живі.

Значний внесок в обгрунтування креативного потенціалу хореографічного мистецтва зробила Мері Вігман, яка була переконана, що танець є головним з усіх мистецтв, оскільки засобом усього тіла він відображає внутрішню символічну форму розвитку. Розроблені нею креативні вправи полягають у тому, що дозволяють почуттям вільно вийти назовні. Тому метою М. Вігман було не створення нових танців, а пошук таких рухів, що відкривають та розвиваіоть людей. Ці хореографічні рухи нині широко використовуються у танцювальній психотерапії.

Багато нового вніс у танець Рудольф Лабан. Він наголошував, що рухи впливають не лише на фізичний, але й на психічний стан людини. Тому танцю слід звільнитися від "упокорювальної сорочки" примусу, він повинен стати доступним для усіх, хто хоче танцювати, тим більше, що танець є, на його думку, тією сферою людського життя, в якій кожна людина може відчувати себе спеціалістом. Вважаючи танець природною формою чуттєвого вираження людини, Р. Лабан вбачав призначення науки про тілесні рухи в тому, щоб активізувати її творчу уяву й вивчати людські звичаї та виразність. Розроблена ним рухова система підходить і тим, хто професійно не займається танцями, зокрема, вона буде дуже корисною у процесі розвитку творчої індивідуальності майбутніх педагогів професійного навчання.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка мистецтва» автора Турчин Т.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хореографічне мистецтво у розвитку творчої індивідуальності студентів“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Філософські засади мистецької освіти

  • Функції мистецької освіти

  • Тема 2. МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА МИСТЕЦЬКОЇ ОСВІТИ

  • Втілення гуманістичної парадигми – фундамент удосконалення мистецької освіти

  • Забезпечення домінування національного мистецтва

  • Тема 3. ПЕДАГОГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ МИСТЕЦТВА У РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ МАЙБУТНЬОГО ВЧИТЕЛЯ МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН

  • Мистецтво як засіб розвитку творчої індивідуальності студентів педагогічних навчальних закладів

  • Змістовий модуль 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНА МОДЕЛЬ МИСТЕЦЬКОГО НАВЧАННЯ

  • Оновлення існуючих і розробка нових методів мистецького навчання дітей

  • Змістовий модуль 3. ТЕОРІЯ І МЕТОДИКА МИСТЕЦЬКОГО НАВЧАННЯ

  • Хореографічне мистецтво у розвитку творчої індивідуальності студентів
  • Тема 6. ТЕАТР ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ТВОРЧОЇ ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ МИСТЕЦЬКИХ ДИСЦИПЛІН

  • Елементи театральної педагогіки у формуванні педагогічної майстерності

  • Вплив театральної педагогіки на формування творчої індивідуальності майбутнього вчителя

  • Тема 7. КІНОМИСТЕЦТВО

  • Передумови виникнення кіно і основні етапи розвитку

  • Кіно – мистецтво та індустрія

  • Використання досвіду і творчої бази давніх мистецтв

  • Види і жанри кіно

  • Особливості сприйняття: ідентифікація, інтерпретація

  • Множинність функцій

  • Кіно в системі візуальних мистецтв та інформаційного простору

  • Теорія і теоретики кіно

  • Кіно в Україні

  • Українське поетичне кіно: тріумф і трагедія

  • Українське анімаційне кіно

  • Кіномистецтво початку XXI ст.