Використовуючи вправи Р. Лабана на заняттях з фізкультури чи Творчої музично-педагогічної майстерні, можна навчити студентів краще відчувати й розуміти своє тіло, знаходити м'язові затиски і звільнятися від них у ході виконання плавних рухів. Крім того, спостерігаючи за танцювальними рухами інших та наслідуючи їх, студенти навчаться розуміти "тілесну картину" кожного з танцівників (П. Шільдер), створювати їхній індивідуальний "танцю вальний профіль" (Л. Еспенак), "входити" до їхнього внутрішнього стану, що сприятиме розвитку в них кінестетичної емпатії (Т. Шкурко) як здатності до віддзеркалювання його психологічного стану через повторення рухів, а також креативності, які є важливими компонентами творчої індивідуальності.
Психологічні механізми цього процесу полягають в тому, що танець "викликає й розвиває креативний процес, витягаючи на поверхню несвідомий матеріал і переводячи його на усвідомлений рівень, який нерідко зумовлює катарсис, народження в людині вільних почуттів, які відкривають її силу, зміцнюють її "Я" й поглиблюють її здатність до відчуття й переживання”. Звертаючись у танці до творчості, людина, за ствердженням Д.В. Віннікота, усвідомлює свою креативність і через її розвиток пізнає свою індивідуальність. Шляхом відкриття власної індивідуальності в танці виступає, на переконання Мері Уайтхауз, аутентичний рух, що слугує засобом самовираження людини і дозволяє їй реалізувати свої зовнішні й внутрішні ресурси.
У педагогічно-хореографічній підготовці майбутніх педагогів доцільно використовувати також вчення Р. Лабана, М. Вігман про ритм і динаміку, згідно з яким, індивідуальність людини виявляється в тому, що вона має свій індивідуальний ритм і динаміку руху, яка їй найбільше підходить. Об'єднання у русі в одну систему фізичних якостей, почуттів і розуму, хаосу й порядку дозволяє оцінити характер та індивідуальні особливосгі людини.
Оскільки в танці почуття виражаються точніше й конкретніше, ніж у словах, то він, на переконання Н. Голосової, В. Лабунської та В. Сталіна, як жоден інший вид мистецтва передає у кінесико- проксемічних паттернах інформацію про три головні компоненти міжособистісних стосунків, що виступають координатами емоційного ставлення людей один до одного: 1) аффіліація (симпатія – антипатія); 2) домінування – підпорядкування (повага – неповага); 3) залученість – відсутність (близькість віддаленість). Виходячи з цього, вчені роблять висновок, що танець становить собою "ідеальну" модель для вивчення, розвитку та зміни стосунків між партнерами. У зв'язку з цим ми розглядаємо оволодіння "мовою" танцю як один з найбільш ефективних шляхів розвитку комунікативних якостей майбутнього педагога професійного навчання, формування в нього здібності через контакт та експериментування зі своїм тілом переходити до контакту з іншими студентами-танцівниками. Найкращі можливості для цього забезпечують, на переконання дослідників хореографії, парні чи групові танці, в яких встановлюється дуже тісний невербальний емоційний зв'язок між партнерами.
Пропоновані студентам танцювальні вправи можуть мати найрізноманітніший зміст і форму: спонтанний танець, парний чи груповий структурований танець, танець-самовираження, танцювальні ігри, пантоміми, імпровізації, танцювально-експресивний тренінг, та ін. Усі вони спрямовуються на висловлення у виразному емоційному русі:
• своїх внутрішніх відчуттів, що допомагають зрозуміти себе й свій внутрішній стан;
• емоційного стану партнера, що дозволяє краще зрозуміти його;
• спільного емоційного переживання від взаємодії партнерів у танці; відчуття "м'язових радощів”;
• своїх танцювальних фантазій тощо.
Причому, якщо завдання одного студента полягає в тому, щоб у своїх рухах якнайзрозуміліше передати свій меседж іншим, то завдання інших – у тому, щоб розшифрувати це послання, якнайточніше описати або віддзеркалити його внутрішній стан, почуття, емоції, бажання та прагнення.
Хореографічний навчально-виховний процес є важливою складовою загальної освіти, оскільки він справляє величезний вплив на формування індивідуальності вихованця. Дослідниця креативного потенціалу хореографії Т. Морозовська вбачає мету занять хореографією у навчанні учнів сприймати та розуміти мистецтво, розвитку їхніх здібностей та здатності до творчості, збагаченні їхнього чуттєвого сприйняття себе та навколишнього світу через відчуття свого тіла, розширення його фізичних можливостей; створенні позитивного образу "Я", оптимістичної "Я-концепції", формуванні необхідних соціальних навичок тощо.
Аналізуючи поширену практику хореографічної підготовки, Т. Морозовська відзначає її репродуктивний характер, що виявляється у спрямуванні мети навчальної роботи лише на складання, розучування та виконання танців, засвоєння необхідних для цього умінь і навичок. За такого підходу учасники танцювального колективу виступають як своєрідний матеріал для діяльності викладача-хореографа. Знання та навички, отримані ними під час занять, мають прикладний характер, хоча при цьому вважається, що результатом хореографічно-педагогічної діяльності є виховання тіла та розуму учасників хореографічного колективу.
Але ж сьогодні, коли утверджується нова, гуманістична парадигма освіти, такий підхід є, вочевидь, застарілим, – вважає Т. Морозовська. Тому в хореографічному навчанні увага педагога повинна зосереджуватися, на її думку, не стільки на розучуванні і виконанні художнього твору (хоча це також, безсумнівно, важливо), скільки (і насамперед) на "можливості змінювання індивіда” (В. Біблер), розвитку в людини прагнення до самовдосконалення: "У безпосередній продуктивній праці (творчій або виконавській, всезагальній або спільній) уся увага зосереджена на результаті моїх зусиль, на "продукті" (спільна праця) або на творі (всезагальна праця). У навчальній діяльності увага зосереджена на зазорі між діючою особою та її дією, спрямована на варіативність дії і – особливо – на можливість змінювання того індивіда, який вирішує вчинити тим чи іншим способом".
Повністю поділяючи цю позицію філософа, Т. Морозовська розглядає "можливість змінювання" як формування людини, здатної до навчання себе. У цьому процесі, на її переконання, найбільш повною мірою реалізуються психологічні механізми впливу танцю на розвиток творчої індивідуальності. За такого підходу, створення танцю як художнього твору, неначе, відступає на другий план, отримує прикладний характер. Викладач – хореограф поступається місцем викладачеві-вчителю. Внутрішній діалог голосів учителя і хореографа у свідомості викладача виступає як один з механізмів його творчості. Він звертає увагу не лише на те, що можна зробити з танцівника зараз, але й на подальший вплив занять на його розвиток. При цьому необхідною умовою занять хореографією виступає його радість від танцювальної творчості. Інакше, на переконання Т. Морозовської, відбувається зміщення його мотивації, переоцінка найважливіших духовних цінностей і замість гармонійно розвиненої особистості постає духовно і фізично скалічена людина.
Танцювальна техніка виступає тут як своєрідна мова танцю, усвідомлення важливості опанування якої випливає із завдань, поставлених перед дітьми у ході уроку. Прийняті у хореографії і опановані дитиною положення рук, ніг, голови, корпусу; танцювальні рухи, сталі традиції розуміння цих рухів не повинні знімати необхідності побудови особистої мови рухів, особистих відкриттів у танці. Коли людина танцює для себе, вона, зазвичай, рухається виразно, невимушено, граційно. На заняттях з хореографії важливо зберегти цю природну єдність, виразність рухів. Тому викладач має бути тактовним і обережним, нічого не нав'язувати танцівникам, надавати їм можливість вільно виявляти свою ініціативу, використовуючи танцювальну імпровізацію. Але при цьому важливо, щоб формування в танцюриста своєї танцювальної мови відбувалося в культурному контексті, щоб створення танцю не обмежувалося лише вільною імпровізацією, спонтанним втіленням думок і почуттів у танцювальних рухах. Велике значення має виховання культури танцювальних рухів, що уможливлюється шляхом творчого опанування культурного досвіду людства у галузі хореографії.
Таким чином, розвивальна функція хореографічного мистецтва полягає у його спроможності забезпечувати гармонію фізичного і духовного, естетичного, художнього та творчого розвитку майбутнього педагога професійного навчання; сприяти вдосконаленню його сутнісних сил, творчих якостей і здібностей, зростанню внутрішніх потенціалів, розвиткові пізнавальної активності та емоційної чутливості, естетичних потреб і смаків, стимулюванні прагнення до самовдосконалення.
Крім того, танець сприяє фізичному розвиткові студентів, зміцнює їхній опорно-руховий апарат й покращує поставу, формує їхні художньо-пластичні здібності. Це надає йому винятково важливого значення в умовах сучасного інформаційного суспільства, яке все більше "прив'язує" молодь до комп'ютера, зумовлюючи її гіподинамію й фізичну недорозвиненість. Впровадження танцю до процесу майбутніх педагогів наряду із , заняттями спортом, фізкультурою, шейпінгом, аеробікою чи бойовим гопаком сприятимуть оздоровленню студентської молоді, а також естетизації навчально- виховного процесу сучасних професійно-педагогічних закладів освіти. Здійснювати це доцільно, на нашу думку, передусім, у позанавчальній гуртковій роботі (гуртки бального й сучасного спортивного танцю, ансамблі народного танцю, клуби брейк-дансу, гуртки бойового гопаку та ін.; у культурно-мистецькій діяльності (Танцювальний марафон, конкурси бального, спортивного, народного та ін. танців, танці з викладачами закладу (за аналогом Танців із зірками), підготовка танцювальних номерів для концертів студентської самодіяльності тощо), а також шляхом відновлення фізкультурних чи спортивно- танцювальних п'ятихвилинок між навчальними парами, упродовж яких студенти разом із викладачами виконували б під музику фізичні й танцювальні вправи з метою зняття фізичного та психологічного напруження, зменшення втоми, зміни видів діяльності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Педагогіка мистецтва» автора Турчин Т.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Хореографічне мистецтво у розвитку творчої індивідуальності студентів“ на сторінці 3. Приємного читання.
