Розділ «3. Екопацифізм чи постіндустріальний мілітаризм та експлуататорські відносини між Північчю і Півднем»

Отже, Баро обстоює самостійне виробництво продуктів харчування, тобто необхідність позбутися не тільки ядерної зброї, але й супермаркетів66. Згідно з Баро, «справжньою альтернативою, яка водночас дозволила б нам досягти примирення з народами третього світу, може бути лише формування базових громад (що складатимуться максимум із 3 тисяч осіб), які задовольнятимуться простим, неекспансивним відтворенням матеріальної бази свого існування»67. Ця екологічно прийнятна модель є не лише утопічною, а, ймовірно, і руйнівною стосовно того ж таки навколишнього середовища, яке Баро жадає зберегти. Наприклад, Баро стверджує, що інвестиції в економіку припустимі, лише «якщо вони не потребують жодного квадратного метра землі, що досі була вільною від забудови. Якщо ж усе-таки потрібно зводити новий будинок, тоді має бути звільнена принаймні така сама територія для рекультивації»68.

Якщо враховувати дуже високу концентрацію міського населення, спричинену історичним процесом перетікання сільського населення в міста у капіталістичних суспільствах, постає запитання: невже Баро не спадає не думку, що мільйони базових громад, котрі налічуватимуть не більше 3 тисяч осіб, поглинуть кожний квадратний метр землі, що досі лишався невикористаним?! Ця модель солідарності з народами третього світу не тільки несе в собі загрозу екологічної катастрофи, але й ніби не враховує жахливої бідності в десятках країн, таких як Судан, Пакистан чи Ангола, де певна форма індустріалізації вкрай необхідна (щоб забезпечити людей предметами першої необхідності, а не розкоші). Навіть більше, спрощувальний фундаменталізм Баро нівелює цінні ідеали збереження навколишнього середовища, припинення пов'язаного з експлуатацією бізнесу й неймовірного марнування ресурсів на військове виробництво. Не обов'язково бути противником капіталістичного індустріального зростання, аби визнати, що мільйони людей у третьому світі не погодяться залишити навіть жахливі хатинкові містечка й нетрі у мегалополісах таких, як Каїр чи Бомбей, заради голодної смерті у комуні на висушеній землі.

Коли Баро не говорить про «базові комуни», він висловлює багато цінних і розумних думок, що стосуються відносин між Північчю і Півднем. Наприклад, він схвалює багато рекомендацій Ґалтунґа щодо місцевої та національної самодостатності69. Проект самодостатності країн Півдня, запропонований Ґалтунґом, строго кажучи, є несумісним із закликом Баро до індустріальної демілітаризації. Хоча Ґалтунґ також схвалює радикальні заходи і на Півночі, і на Півдні задля того, щоб запобігти бідності, екологічним катастрофам і спустошенню внаслідок ядерної війни, у його творах можна знайти й співчутливий переказ маоїстських програм, й опис нового глобального устрою, заснованого на суперечливій суміші неринкових і ринкових сил70. Хоча тут не місце для детального аналізу й оцінки позитивних і негативних рис вельми еклектичних праць Ґалтунґа, що зачіпають мало не кожну тему під сонцем71, варто згадати його аналіз «відповідних» технологій і порівняти його з позицією Баро.

У працях на кшталт «У напрямку до нового міжнародного технологічного устрою»72 Ґалтунґ негативно оцінює теперішні форми соціально-економічних відносин між Північчю і Півднем. З цього погляду, Ґалтунґ поділяє з Баро радикально критичну позицію щодо експлуататорської сутності західної технології, що базується на принципах капіталомісткості й прибутковості, які екологічно, культурно, економічно й політично небезпечні для народів Півдня. Утім, Ґалтунґ не закликає до індустріальної демілітаризації. Навпаки, він розробляє набір критеріїв для оцінки наявних або нових технологій. Цей набір різноманітних критеріїв включає, наприклад, таке запитання: чи є технологія сумісною з місцевою культурою, екологічно безпечною та гуманістичною73? Інакше кажучи, Ґалтунґ запитує: наявна або нова технологія сприяє розвиткові залежності чи самостійності? Несе вона людям звільнення від стомливої, принизливої праці чи, навпаки, бідність? Скорочує чи збільшує вона обсяг використаної сировини, місцевих або імпортованих ресурсів, у тому числі культурних? Задовольняє вона базові потреби в житлі, одязі, охороні здоров'я тощо чи ж просто збільшує прибутки компаній? Ця точка зору сама по собі не веде до індустріальної демілітаризації, оскільки багато різновидів звичайної та високої технології цілком витримують такі критерії, якщо їх розглядати ізольовано від того способу, в який їх використовують капіталістичні фірми. Позицію Ґалтунґа щодо технології цілком можна поєднати з Ґорцевим енвайронменталізмом із домішками технології споживної вартості (мінус його позицію щодо ядерної зброї) чи з Тоффлерови-ми «Ґанді та супутниками» (мінус Тоффлерову прихильність до транснаціональних корпорацій, військово-промислових комплексів і глобальної торгівлі). Однак малоймовірно, щоб заклик Ґалтунґа до місцевої чи національної самодостатності можна було б узгодити Тоффлеровою критикою націй-держав на користь «високотехнологічного» й у вищій мірі інтегрованого глобалізму, попри деякі елементи його сценарію (наприклад, «виробницт-во-споживання»), які також акцентують децентралізацію послуг і виробництва споживних вартостей задля задоволення основних потреб.

Ці міркування мають на меті підвести до думки, що позиція, яка наполягає на високому ступені самодостатності у виробництві продуктів харчування чи спирається на критерії Ґалтунґа щодо технології, не веде до індустріального демілітаризованого світу в сенсі Баро. Ще раз зазначу: радикальні пропозиції Баро, що пов'язують військове роззброєння з індустріальною демілітаризацією та оновленням відносин між Північчю і Півднем, не суперечать одне одному, але вони нежиттєздатні як практичний радикальний альтернативний проект. Зруйнувати теперішні відносини між Північчю та Півднем справді дуже бажано. Але так само, як Баро не пояснює, яким чином можна створити захисну систему оборони, одночасно прагнучи індустріальної демілітаризації, так і його пропозиції щодо Півдня в кращому разі лише почасти вирішують проблему, а в гіршому — є недосяжними (якщо переконувати країни третього світу, що навіть обмежена індустріалізація є регресом). Однак що таке обмежена індустріалізація? Баро виступає за місцевий контроль над виробництвом, енергопостачанням, каналізацією, транспортом, водопостачанням та іншими товарами і послугами, необхідними для самодостатньої економіки74. Він також підтримує нову науку і технологію, орієнтовану на «індустріалізм». Якщо мільярди людей не можуть мати рівень життя заможних американців, західних німців і східних німців, оскільки це призведе до екологічної кризи, якої не витримають обмежені світові ресурси, то постає запитання: який рівень життя, на думку Баро, є можливим для більшості населення світу? З технічної точки зору поворот до відновлюваних джерел енергії, таких як сонячна енергія, вимагає певного рівня індустріалізації та високої технології, що може виявитися несумісним із новою наукою та індустріальною демілітаризацією Баро. Досягнення поліпшеного рівня життя для радянських громадян, що, проте, не досягає рівня споживання у країнах ОЕСР, уже призводить до жахливих екологічних наслідків у Сибіру75. Звичайно, потреба радянської промисловості в сировині була б дещо меншою, якби завдяки роззброєнню в усьому світі гігантський військовий апарат став би непотрібним і було взято напрямок на енергозбереження.

Однак Баро стверджує, що без індустріальної демілітаризації, «тобто абсолютного скорочення світової потреби в сировині та енергії, і відповідної технологічної трансформації буде неможливо ані досягти дійсного військового роззброєння, ані відновити здатність Півдня забезпечити себе адекватними засобами для існування»76. Але навіть стовідсоткове підвищення рівня життя народів третього світу (після чого він усе одно не досяг би рівня життя у країнах, що входять до ОЕСР) потребувало би абсолютного збільшення споживання енергії та індустріального розвитку навіть за умови різкого скорочення масового споживання у країнах ОЕСР і військового роззброєння в усьому світі. Проте я не стверджую, що ліквідація бідності й голоду на Півдні неможлива без екологічної кризи. Я хочу показати, що або кращі наміри Баро виявилися підпорядкованими його гаслу індустріальної демілітаризації, або його бачення постіндустріального еко-соціалізму є безглуздим радше щодо лише заможних європейців (які можуть насолоджуватися життям у «базових комунах», користуючись плодами наявної індустріальної інфраструктури), аніж щодо багатьох націй Півдня, які не можуть дозволити собі розко-шу «роззброїтися індустріально», тобто скорочувати промисловість, якої в них ще немає.

Підсумовуючи, можна сказати, що жоден із постіндустріаль-них утопістів не має реального уявлення про те, як розв'язати проблему жахливої бідності й експлуатації на Півдні. Звичайно, Баро з його радикальною позицією щодо нових відносин між Північчю і Півднем, з його екопацифізмом і різкою критикою найгірших аспектів капіталістичної індустріалізації та агробізнесу підходить до цього найближче. Дуже шкода, що його проект у цілому базується на вразливій тезі про індустріальну демілітаризацію в її фундаменталістській формі. Так само можна пожалкувати з того, що позитивні пропозиції Ґорца й Тоффлера щодо поліпшення життя населення Півдня перекреслюються їхньою некритичною прихильністю до мілітаризму та панування транснаціональних корпорацій (Тоффлер). Попри всю слабкість позиції Баро, його обстоювання максимальної самодостатності виглядає переконливішою, ніж віра Тоффлера й Джонса у новий по-стіндустріальний глобалізм, формуванню якого сприяють корпорації в союзі з консервативними урядами. Утім, Баро слід було б взяти до уваги неоднозначні тенденції в розвитку високих технологій, що сягають від жахливих антигуманних форм до меншості технологічних новацій, що потенційно звільнюють людину. Одне є очевидним: Баро має рацію, рішучо й різко критикуючи деструктивну політику й технології. Якщо населення Півдня все ж таки вдасться звільнити від голоду й гноблення, це буде не завдяки Тоффлеру, Джонсу, Ґорцу та іншим теоретикам постінду-стріалізму, які продовжують підтримувати нинішні військові альянси, технологію та культуру. Як я покажу далі, пропозиції Баро щодо індустріальної демілітаризації (чи того, що Тоффлер називає стратегією Першої Хвилі) так само непридатні, як і Тоффлерів проект Третьої Хвилі. Проте цілком реалістичною є антимілітаристська, напівавтаркічна стратегія, доповнена деякими з найкращих пропозицій Ґорца й Тоффлера (але без їхнього загального проблематичного багажу). Одне слово, зовсім не обов'язково погоджуватися зі ставленням Баро до індустріалізації — «все або нічого», як не обов'язково й приймати популярну соціологію та журналістський імпресіонізм Тоффлера й Ґорца.

У цьому розділі я намагався показати, чому питання військового виробництва пов'язані з майбутнім постіндустріалізму як на Півночі, так і на Півдні. Якщо багатьох енвайронменталістів можна звинуватити в ігноруванні важливої ролі політичної економії та державних інституцій, очевидно також, що більшість теоретиків постіндустріалізму приділяють мало уваги питанням навколишнього середовища, а про політичну економію мілітаризму й експлуатацію третього світу годі й казати. Здійснимість екопацифістсь-кого суспільства залежатиме головно від того, наскільки вдасться постіндустріальним соціалістам дати раду проблемам створення альтернативних оборонних систем, нових політичних структур на місцевому, національному та наднаціональному рівнях, а також від трансформації відносин між добре забезпеченими націями та націями, що вже впродовж століть потерпають від нерівного обміну та приниження людської гідності.

Я гадаю, що дім відіграватиме неочікувано нову важливу роль у цивілізації Третьої Хвилі. Розвиток виробництва-споживан-ня, поширення електронних котеджів, винахід нових організаційних структур у бізнесі, автоматизація і демасифікація виробництва — все це вказує на те, що домівка знову стане центральним осередком суспільства завтрашнього дня, осередком радше з розширеними, ніж звуженими економічними, медичними, освітніми та соціальними функціями. Та все ж малоймовірно, що будь-яка інституція — навіть домівка — відіграватиме центральну роль, аналогічну ролі кафедрального собору чи заводу в минулому. Найімовірніше суспільство вибудовуватиметься радше навколо мережі, ніж навколо ієрархії нових інституцій.

Олвін Тоффлер, «Третя Хвиля»

Багатьом критикам модерну, які намагаються захистити сім’ю, традицію, авторитет і релігію як єдині джерела етичної взаємодії, нові рухи, певно, здаються ще одним прикладом нестримного індивідуалізму, нарцисизму та волюнтаризму. Під цим кутом зору вселяє тривогу не позірний антимодернізм цих рухів, а їхній культурний модернізм. Ці рухи можна тлумачити як невідлучну частку культурних суперечностей капіталізму, коли задоволення потреб, розкутість і самовираження протиставляють трудовій етиці, якої вимагає політич-на/економічна система. Необмежений критичний раціоналізм та розбещений егоїзм, схоже, разом руйнують суспільні зв’язки і засади, потрібні для існування моралі. Однак варто зазначити, що загрозу для ресурсів, якими живляться авторитет, смисл і соціальні інтеграції, становлять радше не соціальні рухи, а експансія все жорсткішої корпоративної та ієрархізова-ної політичної системи. Центральні інституції політичної системи — партії, парламенти, виборчі органи та союзи — втратили здатність забезпечувати колективні ідентичності й згуртованість. Політична система виключає вираження тих прагнень, що не піддаються стратегічним розрахункам, позаяк політичні партії втратили будь-який зв’язок з рухами за демократизацію суспільства.

Джин Л.Коен, «Переосмислюючи соціальні рухи»

(«Вегкеїу .Іоигпаі ої Босіоіоду», 1983)