Розділ «3. Екопацифізм чи постіндустріальний мілітаризм та експлуататорські відносини між Північчю і Півднем»

Ще важливіше те, що Ґорцеві закиди на адресу Баро й рух за мир викривають абстрактний утопізм його постіндустріальної альтернативи. Ізолюючи альтернативні проекти економічного розвитку й соціального забезпечення від поточної боротьби з загрозою ядерної війни, як це роблять інші ліві любителі абстракцій, Ґорц не може пояснити, як боротьбу проти безробіття, бідності й шкідливого використання навколишнього середовища можна відокремити від боротьби проти теперішніх військово-промислових комплексів та їхнього диспропорційного впливу на розподіл фінансових і соціальних ресурсів. Так само як Тоффлер і Джонс, Ґорц не спроможні показати, як можливе народження його без'ядерного постіндустріального соціалізму. Безглуздість — захищати технологію «мале — прекрасне» і водночас схвалювати військову машину Франції як ядерної держави. Це особливо очевидно, якщо розглянути французький військово-промисловий комплекс (що поступається за розміром лише комплексам США і Радянського Союзу), підтримка якого з боку французьких соціалістів і комуністів зробила зброю одним із найприбутковіших предметів французького експорту. Думати, що французьке по-стіндустріальне соціалістичне суспільство буде створене за допомогою гігантської електроніки, виробництва комп'ютерів, машинобудування та інших галузей, які процвітають за рахунок військових контрактів, означає просто вірити у казки. Ані розвиток «відповідних технологій», ані гарантований мінімальний доход, ані трансформації централізованої держави й корпоративних структур неможливі доти, доки продовжується гонка озброєнь. Ґорц виступив проти «технофашизму» програм побудови атомних електростанцій, однак він, схоже, сподівається, що подальшому зростанню французького військово-промислового комплексу — який потребує величезних бюджетних коштів, робить людей залежними від зростання експорту задля збереження мільйону робочих місць і здорового торговельного балансу тощо — можна протидіяти без серйозного перегляду ставлення до НАТО й так званої політики власної ядерної зброї залякування.

Прихильність до ідеї власної європейської ядерної зброї залякування (що є передусім найсумнівнішою стратегічною метою — враховуючи «Зоряні війни» та інші тривожні нові фази гонки озброєнь) є ахіллесовою п'ятою Ґорца та інших лівих інтелекту-алів-антисталіністів. Для того щоб вийти за межі тупикової політики Міттерана, Краксі, Ґонзалеса та інших європейських соціалістів, лівий рух мусить виробити альтернативне бачення соціалістичного постіндустріального суспільства. Але він не спроможний зробити це, доки політика й практика у військово-промисловій галузі обмежені політико-економічними межами атлантизму. Ґорц робить фантастичний стрибок до утопії, тим часом не залишаючи масам жодного іншого вибору, як тільки будувати по-стіндустріальне суспільство, що спирається на військово-промисловий комплекс і ядерну зброю. Як цей захист «незалежного від “радянського ведмедя" громадянського суспільства» зможе обійтися без мілітаризації, про яку попереджує Ґорц у зв'язку з питанням про атомні електростанції, лишається таємницею. Справді, надзвичайно важко зрозуміти, як такий рішучий критик технічної раціональності й прибічник екосоціалізму може приймати стільки сумнівних аргументів щодо ядерної зброї (висунутих тими самими людьми, яких Ґорц критикує в інших місцях своїх книжок). Одностороння опозиція активістів руху за мир до ядерної зброї — без пов'язування цієї зброї з теперішніми політичними економіями капіталізму й радянського соціалізму — відображається в односторонній утопічній концепції Ґорца, якій бракує адекватного розуміння оборонної політики, тенденцій промислового розвитку, зв'язків між військовою і соціальною частинами бюджетів і т.ін.

Повернімося до Баро, який виявляє дві головні теоретичні відмінності від Ґорца у питаннях ядерної зброї і руху за мир. Перша відмінність зачіпає весь комплекс проблем відносин між Сходом і Заходом. Друга теоретична відмінність стосується ролі технологічного й промислового розвитку. На відміну від Ґорца, Рудолф Баро є однією з найпомітніших постатей у європейському русі за мир. Виступаючи разом із західнонімецькими зеленими за роззброєння як Сходу, так і Заходу, Баро займає діаметрально протилежну позицію до європейських соціал-демократів, що підтримують оборонну політику атлантичного блоку. Згідно з Баро, якщо громадяни не відмовляться в односторонньому порядку від ядерної зброї, під загрозою знаходитиметься майбутнє всіх природних видів. Відкидаючи всі теоретичні виправдання стратегії ядерного залякування як прості варіації на тему необхідності гонки ядерних озброєнь, Баро стверджує, що будь-яка форма захисту за допомогою ядерної зброї (залежна чи незалежна від НАТО) неминуче призводить до логіки взаємознищення17. На противагу Ґорцу, Баро закликає до виходу обох Німеччин з НАТО й Варшавського пакту18. Хоча й погоджуючись із Ґорцем у тому, що рух за мир має потужно протидіяти репресіям у Радянському Союзі й колоніалізмові у Східній Європі, Баро відкрито відмовляється від використання антисовєтизму як виправдання солідаризації Європи з американським мілітаризмом. Піддаючи сумнівам те, що політика «холодної війни» в інтересах як східної, так і західної еліт (як засіб контролю над інакомислячими), Баро майже погоджується з Тоффлеровою концепцією конвергенції чи уподібнення промислових систем у капіталістичних і комуністичних країнах. За словами Баро:

З економічної точки зору Заходу вже немає потреби намагатися змінити політичну структуру в Радянському Союзі. Світовий ринок пережив трансформацію. Автономність соціалістичної системи дуже відносна. Матеріальні структури на технологічному рівні є загалом майже такими самими. Технологічне відставання соціалістичних країн примушує їх виходити на світовий ринок, підпорядковуючи їх правилам цього ринку, що працює проти їхніх інтересів, як у випадку з трубопроводом. Зараз немає жодної політичної чи військової причини змінювати режими у Східній Європі, виходячи з міркувань прибутковості19.

Відкидаючи аргумент, висунутий редакторами «Нью лефт ревю», що радянська економіка є автономною від Заходу, Баро стверджує, що «механізми технологічної залежності й змагання у військовій галузі настільки потужні, що Радянський Союз є більшою чи меншою мірою периферією світового ринку»20. Хоч я й погоджуся з твердженням щодо зростаючої маркетизації східних економік, проте теза Баро про підпорядкування й інтеграцію у «світовий капіталістичний ринок» — це грубе спрощення. Думка, що Схід і Захід мають спільну індустріальну структуру і що Радянський Союз є агентом індустріальної монокультури21, використовується Баро для обґрунтування своєї вимоги роззброєння. Згідно з Баро, мілітаризм і його кінцева логіка взаємознищення пов'язані з антропологічними, психологічними й культурними умовами. У зв'язку з деякими розрізненими спостереженнями Баро висловлює тезу про те, що мілітаризм є природним наслідком залежності від сировини22. Він також пояснює мілітаризм і агресивність, намагаючись синтезувати дивну суміш поглядів таких теоретиків, як Е.П.Томпсон, Райх, Ґалтунґ, деяких дитячих психологів і культурних антропологів, а також релігійних і спіритуалістських традицій23. Баро використовує майже ті самі джерела, які й надихали контркультуру у 1960-х роках, — суміш цікавих ідей і спекулятивної популярної психології. Розмірковуючи над антропологічними й психологічними ідеями, Баро стверджує:

нашій європейській цивілізації притаманна агресивна індо-німецька схильність, що проявилася в історії хетських завоювань у Малій Азії, у греко-троянській війні, у боротьбі німецьких племен проти Риму. Ґалтунґ називає цей тип homo occidentalis[21], далі визначаючи нацистського homo conquistador[22] як граничний його прояв. Необхідність глибокої трансформації європейської цивілізації означає, що ми мусимо духовно звільнитися від цього homo occidentalis чи homo conquistador24.

Як і багато інших критиків негативних рис «західної людини», що виступали останнім часом, Баро бачить спасіння людського роду в майже квазірелігійному чи духовному сенсі у відмові від агресії, змагання й накопичення товарів і сили25. Позитив, який може бути наслідком культурної революції, наприклад подолання конкурентного насильства й жадоби, не слід, одначе, плутати зі спрощувальною культурною антропологією й соціальною психологією Ґалтунґа й Баро чи підпирати сексистськими й вельми сумнівної якості категоріями таким, як їюто оссібепїаіів. Баро стверджує, що «без культурної революції ми зможемо подолати гонку озброєнь»26. Однак боротьба проти взаємознищення не обов'язково означає боротьбу проти індустріальної цивілізації. Можна уявити собі індустріальне суспільство без ядерної зброї, великих військово-промислових комплексів чи їіото œnquista-бог.

Затушовуючи фундаментальні відмінності між конкретними історичними суспільствами, їхніми економіками, Баро може зберегти фундаментальну протилежність між ними, лише покладаю-чись на спекулятивну антропологію й психологію. Як зауважили редактори «Нью лефт ревю», Баро запозичив концепцію «взаємознищення» Е.П.Томпсона й змішав її з проблемами масового голодування в третьому світі, руйнацією природи шляхом індустріалізації та психологічних витоків їіото оссidеntalis27. Кожна з цих проблем пов'язана з гонкою озброєнь, але не зводиться до логіки взаємознищення28. Різниця є очевидною. Адже якщо Баро має рацію стосовно невіддільного зв'язку між загрозою ядерної війни й індустріалізмом, то сподівання на майбутнє людського роду в без'ядерному світі безпідставне. Причиною цього песимізму є те, що позиція Баро щодо індустріальної демілітаризації залишається набором гасел, позбавленим будь-яких деталей стосовно природи виробництва й життя в неіндустріальному майбутньому. Культурна революція на психологічному рівні буде марною, якщо Баро не може навіть уточнити, як можливі елементарні форми людського життя (не життя в розкошах, а простого мінімуму, потрібного для відтворення життя без недоїдання, браку житла, холоду й пітьми).

Віддаючи належне Баро, слід зазначити, що складається враження, буцімто його заклики до індустріальної демілітаризації є значною мірою критикою наявних форм виробництва й споживання, а не огульним нападом на промисловість взагалі. Я погоджуюся з Баро в тому, що «земля не витримає рівня матеріального споживання північноамериканського середнього класу, розширеного до десяти-п'ятнадцяти мільярдів людей у наступному столітті»29. Я також схвалюю його відверту опозицію до експансії й зростання галузей промисловості, що забруднюють навколишнє середовище, таких як автомобілебудування, хімічна промисловість, атомна енергетика. Нагальне питання полягає в такому: яка промисловість і в якому обсязі сумісна з навколишнім середовищем, що дозволяє відтворення життя, й егалітарним і демократичним новим соціальним ладом?

Здається, що Баро перейшов від позиції критики найгірших аспектів індустріального зростання, гігантських проектів і марнотратного виробництва до позиції, яка вимагає фактично відмови від будь-якої промисловості. Баро підходить до проблеми промислового виробництва — а також майже до всіх інших політичних і соціально-економічних проблем, — виходячи з перспективи прямолінійного екологічного фундаменталізму. Інакше кажучи, все непримиренніша опозиція Баро до всього, що, на його думку, працює на «індустріальну систему», віддаляє його та інших «фун-даменталістів руху зелених» від нагальних завдань формування альтернативних стратегій, створення робочих місць і проміжних чи перехідних стратегій, далеких від кінцевої екотопії. Я повернуся до деяких проблем, пов'язаних із позицією індустріальної демілітаризації в розділі 5, коли розглядатиму погляди постінду-стріалістів на третій світ і питання політичної стратегії.

Спрямовуючи свої критичні зауваження проти найнебез-печніших і найдеструктивніших елементів споживацької й мілітаризованої індустріальної структури в сучасних націях-державах, Баро виявляє близькість до поняття Маркузе «логіка панування». «Сьогодні, — каже Маркузе, — панування увічнює себе не тільки через технологію, але і як технологія, причому остання забезпечує легітимацію розростання політичної влади, яка поглинає всі сфери культури»30. Хоча в критиці Маркузе й Баро, спрямованій проти деструктивності, притаманній західній науці, багато слушного, проблемою соціалістів лишається, як розірвати цю «логіку панування». Я не вірю в можливість абсолютно нової науки — хоча, певно, можна позбутися багатьох найгірших аспектів технічної раціональності минулого й сьогодення, інституцізованої науки й т.п. Прирівнюючи індустріальне суспільство до глибоко вкоріненої історичної традиції насилля й психології, Баро впадає в одномірне сприйняття науки й розуму. Подібно до Франкфуртської школи й Фуко (які надавали надто великого значення реїфікуючим і дегуманізуючим аспектам Просвітництва), Баро своїм психологізмом значно обмежує власну здатність пояснити, як можна побудувати екопацифістську альтернативу без використання певних досягнень у науці, промисловості й організації, що як такі заражені «логікою панування». Якщо «індустріальна демілітаризація» означає радикальну відмову від найгірших аспектів капіталістичного промислового зростання й комуністичної гонки за продуктивністю, то критика Баро й Маркузе заслуговує на щонайбільшу підтримку. Але якщо розрив Баро з сьогоденням тягне за собою абсолютну відмову від промислової діяльності, тоді обов'язок Баро подати набагато детальніше пояснення здійснимості й логічної можливості нового світу.

Баро не тільки дуже мало чи взагалі нічого не говорить про прийнятні рівні неагресивного й недеструктивного виробництва й споживання, але його спрощене пояснення зв'язку між мілітаризмом й залежністю від сировини не помічає історичної складності минулих, теперішніх і майбутніх міжнародних відносин і причин конфлікту. Наприклад, можна уявити собі ситуацію, коли нації стануть незалежними від такої сировини, як нафта, вугілля тощо, створивши відновлювані джерела енергії, наприклад сонячна енергія чи синтетичні речовини. Така незалежність і самодостатність не обов'язково веде до мирних відносин, тому що причини війни не можна звести до спрощеного психологізму Баро й пов'язаного з ним тлумачення індустріалізації. З іншого боку, Баро надзвичайно чутливо ставиться до небезпеки, пов'язаної з генетичною технологією, що помітно контрастує з беззастережним схваленням біотехнології в працях Тоффлера та інших постінду-стріальних теоретиків. Баро стверджує, що «заборона генетичної технології є ще важливішою, ніж ядерної»31. Навіть якщо ми поділяємо глибоку стурбованість Баро щодо біотехнології, ми можемо думати, що певні досягнення в цій царині (наприклад, створення видів рослин, які можна вирощувати в умовах суворого клімату без хімічних добрив) можуть відповідати безпечним екологічним критеріям. Баро цілком має рацію, однак він застерігає нас проти багатьох розробок генетиків на службі у капіталістичної промисловості.

Можна лише пожалкувати з того приводу, що рішуча опозиція Баро до військово-промислових комплексів у світі не спирається на ґрунтовнішу теорію історичного розвитку теперішньої гонки озброєнь. Також невдалим кроком є те, що він настільки міцно прив'язує ядерне роззброєння до індустріальної демілітаризації, що це може призводити тільки до скептицизму. Доки Баро детально не окреслить тип виробництва й технології, що будуть сумісними з його соціалістичним постіндустріальним суспільством, уся його альтернативна стратегія викликатиме серйозні сумніви й застереження. Неможливість прийняти аналіз Баро in toto[23] не повинна заважати нам бачити багато цінних ідей, запропонованих ним. Але коли Баро пише про всеохоплюючу логіку взаємознищення, про капіталістичний проект, єдиний для Сходу і Заходу, необхідно погодитися з багатьма вказаними Баро прикладами й водночас, однак, відкинути загальну картину з її багатьма недоліками й апокаліптичністю. У подальших підрозділах я намагатимуся показати детальніше, чому теза про індустріальну демілітаризацію, висунута Баро, не вирішує основних проблем, які стоять перед соціалістами й постіндустріалістами.

Захисні системи оборони та постіндустріальне суспільство

Навіть якщо ми не зважатимемо на серйозні розбіжності між Баро, Горцем та іншими постіндустріальними теоретиками щодо ролі й цілей руху за мир, проте залишаються довгострокові проблеми організації оборони в неядерному світі (припускаючи, що буде здійснена ліквідація ядерної зброї, чи принаймні вона можлива). Багато помітних противників ядерної зброї, як, наприклад, Ґалтунґ, виступили з закликом до створення захисних систем оборони на противагу до наступальних військових систем. Баро без великого ентузіазму підтримує альтернативні системи оборони. Згідно з Баро,

навіть так звана альтернативна захисна політика кінець кінцем створює загрозу взаємознищення. Це необхідність на рівні, так би мовити, практичної політики, але врешті-решт ми маємо розробити радикальну екопацифістську альтернативу на кшталт такої, що пропонують певні кола в протестантській церкві. Однак, оскільки всіма володіє турбота про захист того чи того типу, я можу лише спекулятивно припустити, що можна розробити беззаперечно захисну систему зі зброєю, яка просто не дозволяє розпочати атакуючі дії32.

Хоча очевидно, що Баро воліє не мати системи оборони взагалі й думає, що тільки трансформація homo occidentalis Ґалтунґа в екопацифіста усуне причини війни, проте слід проаналізувати проблеми й соціальні умови, пов'язані з розвитком альтернативних систем оборони. Оскільки Баро схвалює погляди Погана Ґал-тунґа, легше мабуть розглянути проблему, звернувшись до праць останнього на тему оборони тим більше, що в Баро та інших по-стіндустріальних теоретиків відсутній будь-який детальний аналіз цього питання.

У своїх книжках, таких як «Переозброєння: від наступальної до захисної оборони»33, Ґалтунґ розробляє деякі з ключових аспектів альтернативної оборонної стратегії. Згідно з Ґалтунґом, головною є відмінність не між зброєю масового знищення й звичайною зброєю, ані між військовою чи невійськовою обороною, а між наступальними й захисними засобами оборони. Ґалтунґ визначає захисну зброю як такі системи озброєння, що мають обмежені радіус і територію ураження і з цієї причини можуть застосовуватися лише на власній території. Усі інші системи є наступальними. Він визнає, що існують «сірі зони» (наприклад, протиповітряна зброя, що може бути перетворена на наступальну), але ці «сірі зони» можна мінімізувати як частину всієї національної форми захисної оборони. Навіть більше, Ґалтунґ рекомендує три типи захисної оборони для того, щоб створити гарну, непро-вокативну чи ненаступальну систему оборони. Ці три типи чи елементи є такими: а) звичайна військова оборона; б) напіввійськова оборона; в) невійськова оборона. Захисна система оборони також передбачає радше високий рівень національної самодостатності в обороні, аніж військові альянси. Вона також передбачає високий рівень локальної самодостатності, що своєю чергою означає відхід від централізованої та ієрархічної економічної і політичної структури суспільства. Урешті-решт, Ґалтунґ попереджує, що захисна система оборони може бути вразливою для ворога, який нападає за допомогою наступальної зброї з території власної країни, що система не є наступальною щодо зовнішніх противників, хоча може бути вельми наступальною щодо внутрішніх ворогів, і що ця альтернативна система передбачає вищий рівень готовності до захисту населення. Незважаючи на ці ризики, Ґалтунґ стверджує, що перехід від наступальних систем озброєння до невійськової оборони був би зараз неприйнятним для мас і тому краще ліквідувати наступальну зброю, якою володіє держава, й створити захисну систему оборони, ніж наражатися на ризик ядерної війни34.

Два моменти в пропозиції Ґалтунґа мають безпосередню дотичність до постіндустріальних теоретиків. По-перше, захисна система оборони була б несумісною з військовими альянсами, які підтримують Джонс і Тоффлер, чи незалежною європейською системою ядерної зброї, підтримуваною Горцем. По-друге, захисна система оборони передбачає рівень індустріального розвитку, несумісний (як я далі покажу) з фундаменталістським закликом Баро до індустріальної демілітаризації. Отже, без чіткого аналізу зв'язку між технологією, політичними й економічними структурами та міжнародними відносинами неможливо знайти адекватний підхід до питання взаємопов'язаності військових і промислових структур. Особливо важливо визнати проблеми, що стосуються відходу від у вищій мірі децентралізованої економічної і політичної систем.

Оскільки більшість постіндустріальних теоретиків закликають до невеликих, децентралізованих інституцій, треба розглянути питання, наскільки реальним є створення захисних систем оборони в суспільствах, які націлені на пропонований Ґалтунґом високий рівень місцевої і національної самодостатності. Якщо ми проаналізуємо різні умови, необхідні для національної оборонної самодостатності, можна визнати, що більшість націй цілком здатні організувати власні напіввійськові чи невійськові оборонні структури. Головна проблема з напіввійськовими оборонними організаціями полягає в тому, наскільки ефективними вони можуть бути без створення мілітаристської культури в суспільстві в цілому. Існує також проблема координації між військовими, напіввійськовими й невійськовими компонентами захисної системи оборони. Суспільство, яке покладається на добровільне бажання цивільного населення підтримати свою національну оборону, повинне мати значно тісніші й відкритіші відносини між урядом і громадянами, ніж ті, що ми маємо зараз. Ця відкритість уряду передбачає, що державні інституції не організовані як репресивний апарат, тобто апарат, що підтримує пануючі класи чи еліти за допомогою примусових і бюрократичних методів.