Розділ «3. Екопацифізм чи постіндустріальний мілітаризм та експлуататорські відносини між Північчю і Півднем»

Хоча можна навести велику кількість прикладів націоналістичних мобілізацій солдат на засадах наступальної оборонної системи, зовсім інша річ думати, що пануючі класи довірять зброю мільйонам громадян у суспільстві, яке налаштоване на самодостатність, але при цьому характеризується значною нерівністю. Навіть Югославія мобілізувала велику армію, попри свою політично заявлену прихильність до ненаступальної зброї. Для того щоб уникнути рефеодалізації суспільства (наприклад, суспільства, розділеного містечковим егоїзмом, агресивними, войовничо налаштованими землевласниками), потрібна міцна універсалістська етика, яка б обстоювала соціальну рівність, права жінок, етнічних меншин тощо і яка б створювала міцні зв'язки між місцевими громадами на всій території національної держави. Усі ці передумови національної оборонної самодостатності несумісні з сучасними поняттями постмодернізму, що ґрунтуються на експансії приватного підприємництва, щоправда, з невеличкими трансформаціями у власності, характері теперішніх військово-промислових комплексів або розподілі влади й привілеїв.

На технічному рівні національна оборонна самодостатність передбачає розвинуту промисловість, здатну виробляти системи озброєнь (непризначені для масового знищення). Один із типів зброї, пропонованої адвокатами альтернативної оборони, — це зброя точного призначення. Цю зброю можна використовувати в протитанкових, протиповітряних і протикорабельних системах. Проблема полягає в тому, що зброя точного призначення потребує розвиненої високотехнологічної інфраструктури, якою, згідно з Вільямом Аґреллом35, володіють майже виключно американці. Хоча можливо, що декілька невеликих, позаблокових індустріальних держав, наприклад Швеція чи Австрія, могли б співпрацювати у створенні такої високотехнологічної зброї. Імовірні наслідки подібної технологічної інфраструктури змушують нас вимагати точнішого визначення постіндустріального суспільства, яке ми збираємося будувати. За сценарієм демілітаризації Баро, будь-яка подібна «практично-політична» стратегія захисної оборони суперечитиме його рішучому запереченню багатьох аспектів технологічних інновацій. Наприклад, незрозуміло, що Баро та інші представники руху зелених думають про розвиток інформаційних технологій, електроніки, комп'ютерних мереж та інших складових, необхідних для ненападницької національної оборони (на додаток до ненасильницького опору). З одного боку, він виступає противником високих технологій та індустріальної системи, з другого — вірить, що «мікрочіпи можуть обслуговувати комплексне відтворення у відносно невеликій комуні, що складається з кількох сотень людей...»36. Але Баро ігнорує важливе питання, підняте Горцем: потреба в національній або регіональній промисловості, яка перевищує технічні ресурси місцевих громад. Що ж до Ґорца, далеко не зрозумілим є питання, як незалежна Європа, що володіє власною ядерною зброєю, зможе суперничати з американськими високими технологіями без підтримки великих європейських капіталістичних транснаціональних корпорацій, якщо тільки цей технологічний розвиток не забезпечать підприємства державного сектору. Оскільки Ґорц висловлюється на користь зброї масового знищення у формі ядерної зброї залякування, його заяви на підтримку не-капіталістичної локальної та національної інфраструктури, на жаль, розходяться з його думкою про необхідність продовження гонки озброєнь.

Для того щоб отримати реалістичнішу теорію ненаступальної національної оборонної самодостатності, потрібно було би поєднати Ґорцеву суміш локальної та національної промисловості з Ґалтунґовою моделлю децентралізованих громадянських і військових утворень. Однак важко уявити собі, що децентралізована захисна система оборони буде ефективною без сучасної системи комунікацій. Можна, звичайно, покладатися на армію місцевих партизанських загонів, але превентивні дії (недопущення агресії) проти вторгнення залежать від швидкої мобілізації численних місцевих груп оборони. Ясна річ, надмірна децентралізація зробить будь-яку оборонну систему неефективною. Але який ступінь контролю з боку центру прийнятний для таких, як Ґалтунґ? Це складне запитання, на яке в адвокатів децентралізації немає відповіді. Ба більше, поняття локальної оборонної самодостатності не вирішує проблеми значної несумірності розміру децентралізованих сил: візьмемо, наприклад, різницю між містами з декількамільйонним населенням і селами та невеличкими містечками. Чи мають бути центрами оборони регіональні штаб-квартири? Буде промислова інфраструктура організована на регіональному чи на місцевому рівнях? Жодна з цих проблем не є нездоланною, але вони вимагають більшої уваги до складних відносин між центром і децентралізованими владними центрами, ніж їм приділяють наші постіндустріальні теоретики.

Прихильники захисних оборонних систем урешті-решт опиняються перед дилемою. Найперша проблема полягає в тому, щоб не поступатися нинішнім прихильникам політики страху й вимогам зміцнення неядерних наступальних оборонних систем37. Перед будь-якою захисною системою стоїть складне завдання — не дозволити іншій державі атакувати себе зброєю масового знищення (якщо ця держава цілковито налаштована знищити нена-падницьке суспільство). Отже, захисна оборонна система завжди буде відносно слабкішою порівняно з нинішніми наступальними системами оборони. Майбутній успіх захисних оборонних систем залежатиме настільки ж від розвитку міжнародної культури мирних стосунків, вільних від ядерної зброї зон тощо, наскільки й від трьох складових національної й місцевої оборонної самодостатності. Але якщо, з одного боку, прихильники альтернативної системи захисту намагаються переконати тих, хто звикли до наявних наступальних військових систем, то, з іншого боку, вони створюють моделі альтернативних суспільств, які взагалі не потребують оборонної системи. Це, безумовно, правильно стосовно моделі Баро, що інколи виглядає так, ніби вона не тільки абсолютно несумісна з нацією-державою (наприклад, стосовно «базових комун»), але й також несумісна з найелементарнішим рівнем індустріальної технології, потрібним для захисної системи оборони.

Цікаво, що такі марксисти, як Мандел, також формулюють свої погляди, послуговуючись фундаменталістськими термінами, коли вони продовжують наполягати на тому, що тільки кінець капіталістичної системи відверне ядерну війну38. Тоді як багато активістів руху за мир ігнорують важливу домінуючу роль класу капіталістів або відділяють військові питання від соціально-економічних структур, Мандел та інші марксисти оминають увагою некапіталістичні конфлікти (наприклад, між Китаєм і В'єтнамом) і втішаються думкою про панацею «світової революції»39. Хоча Мандел ніколи не виявляв особливого інтересу до екологічних проблем, як Баро й Ґорц, усі троє поділяють глибоко аполітичне розуміння альтернативних суспільств. На думку Мандела й Баро, урешті-решт усе вирішать ради робітників і «базові комуни» (хоч це протилежні полюси з погляду технології, споживання й виробництва). Ґорц займає позицію між Баро й Манделом з таких питань, як рівень технології, але його політичний консерватизм щодо ядерної зброї віддзеркалюється в його ігноруванні проблеми оборони в майбутньому. Якщо Баро й Мандел надають більше ваги сучасним небезпекам попри свої спрощені сценарії майбутнього, Ґорц робить фантастичний стрибок від тези на користь зброї масового знищення до пацифізму постіндустріального суспільства.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства загалом тлумачиться як перехід від централізації до децент-ралізованішого устрою. І Баро, і Ґорц уважають, що життя буде обертатися навколо «базових комун» і місцевих громад, і навіть більше, говорять про застарілість нації-держави. Про застарілість нації-держави також писали багато інших авторів у контексті дискусії про причини міжнародних конфліктів і необхідності відвернення війни. Тоді як в Європі Європейський рух за ядерне роззброєння сприяв зміцненню транснаціональних зв'язків від Польщі до Португалії як засіб розв'язання конфлікту між Сходом і Заходом, таку ж роль у південній півкулі виконували азійсько-тихоокеанські рухи за мир і незалежність. Хоча такі рухи, звичайно, можна лише вітати, концепція захисної оборонної системи все ж таки передбачає збереження нації-держави, попри значний розвиток мирної співпраці між урядами й суспільними рухами на двосторонньому чи багатосторонньому рівні. Бажання побудувати «глобальну спільноту» давно вже плекають соціалісти, пацифісти та інші критики містечковості, шовінізму в житті й політиці. Але не менш важливо визнати, що прагнення до світової революції, єдиного світового уряду й подібних універсальних рішень (обстоюваних марксистами, лібералами, християнами та ін.) провокує глибокий конфлікт інтересів між локальними й наднаціональними інституціями і рухами. Якщо нація-держава має багато недоліків і є причиною багатьох конфліктів, то це свідчить про потребу в альтернативних моделях чи то децентралізованого локалізму, чи то глобального наднаціоналізму, які не створюють ґрунт для нетерпимості, егоїзму, байдужості та гіперцентралізації й разом із тим не душать демократичний контроль, плюралізм, рівність і свободу. Я вже стверджував, що одна річ — підтримувати розвиток економічної, соціальної і політичної співпраці між місцевими і національними інституціями та суспільними силами, але зовсім інша річ — думати, що ерозія національних інституцій (після чого на одному полюсі залишаться місцеві органи, а на іншому — гігантські наднаціональні урядові структури) не призведе до підриву демократичного суверенітету й бюрократичного кошмару.

Тоффлер стверджує, що нам потрібні наднаціональні організації, альтернативні до МВФ, НАТО, Ради економічної взаємодопомоги тощо, для того щоб регулювати питання, пов'язані з використанням океанів, космосу, шкідливим впливом технологій, та інші проблеми, які виходять за межі компетенції індивідуальних націй-держав40. Його лобіювання організацій, що полегшать життя перенавантаженим національним бюрократіям, заслуговує на подяку. Я також погоджуюся з його зауваженням, що «децентралізація не є гарантією демократії — цілком можливе існування жахливих місцевих тираній. Корупція на місцевому рівні часто сильніша, ніж на національному. Ба більше, багато з того, що робиться нібито задля децентралізації — наприклад, реорганізація уряду Ніксоном, — насправді є псевдодецентралізацією, вигідною для центральної влади»41. Проте основні проблеми, які стоять перед людством у військовій і соціально-економічній царинах, не є організаційними проблемами як такі. Попри всі організаційні вдосконалення, які можна запропонувати стосовно 00Н, ЄЕС та інших наднаціональних органів, на порядку денному залишається фундаментальна несумісність політичних і економічних інтересів різних націй, що до них входять. Наприклад, Баро та інші визнають, що відвернути війну неможливо, якщо не змінити також стосунки між Північчю та Півднем (про що я говоритиму далі). Можна намалювати в уяві силу-силенну нових наднаціональних відносин між суспільними силами й інституціями на сусідніх одне до одного територіях (а про фундаментальний поділ між Північчю і Півднем годі й казати). Щоправда, не варто вірити, що будь-яка захисна оборонна система виявиться життєздатною без досягнення значно вищого ступеня транснаціональної співпраці. Та зрештою роль і статус нації-держави дещо подібні до ролі й статусу сім'ї. Наприклад, відомо, що створення непатріархальної сім'ї, вільної від насилля та жорсткого поводження з жінками й дітьми, неможливе без глибоких змін у ролі й структурі теперішньої сім'ї, а також змін у відносинах між членами сімей та іншими індивідами й інституціями. Але, як і у випадку з на-цією-державою, складність полягає в тому, щоб змінити сім'ю (хоча ми бачимо появу нових комунальних одиниць, структур і квазісімей) і водночас зберегти якості, потрібні для відтворення універсальних цінностей.

Хоча націоналізм, безумовно, несе відповідальність за насилля й ірраціональну поведінку, трансформація нації-держави в напрямку досягнення захисної оборонної самодостатності вселяє значно більшу надію на мирне майбутнє, ніж творення альтернативних наднаціональних інституцій. Причина цього полягає в потребі революціонізації внутрішніх класових і суспільних відносин у націях-державах, тоді як створення наднаціональних організацій не потребує особливих змін в самих державах-учасни-ках. Баро почасти визнає це, вітаючи возз'єднання Німеччини, яка вивільнилася з-під деструктивного політичного впливу конфлікту між східним і західним блоками42. На відміну від цього, постіндустріальний світ (за Тоффлером), де глобальні корпорації співіснують із місцевими «виробниками-споживачами», має (через глибоко інституцізовані економічні й політичні інтереси) мінімальні шанси зменшити потужний вплив військово-промислових комплексів. З іншого боку, послідовна стратегія міжнародного роззброєння шляхом трансформації політично-економічних структур, потрібних для національних захисних систем оборони, робить новий наднаціоналізм залежним від нового типу нації-держави. Це не означає, що територіальні кордони теперішніх націй-держав залишаться незмінними. Але навіть розвиток більшої регіональної автономії призведе (через економічну та політичну необхідність) до формування квазінаціональних рис як форми суверенної самодостатності. Не йдеться про захист ірраціональних і негативних характеристик сучасної нації-держави чи нуклеарної сім'ї. Радше йдеться про визнання того, що по-стіндустріальне соціалістичне суспільство потребує державних інституцій, що виконуватимуть посередницьку роль між численними місцевими громадами та гігантизмом наднаціональних організацій.

Упродовж останніх десятиліть ті, хто активно виступали за розвиток наднаціональних інституцій і суспільних відносин, не вважали захист місцевих, децентралізованих громад своїм пріоритетом. На соціально-економічному рівні зростання великих транснаціональних корпорацій мало вкрай негативний вплив на місцеву самодостатність, культурну автономію та політичний суверенітет. Більшість великих, транснаціональних координуючих інституцій, таких як Комісія ЄЕС, Міжнародний валютний фонд та інші економічні структури, здебільшого представляли інтереси великих корпорацій і національних урядів за рахунок робітників, дрібних фермерів, місцевих підприємств та населення, що залежить від соціального забезпечення. На військовому рівні поява НАТО, АНЗЮСу, Варшавського пакту та інших стратегічних альянсів не тільки втягла країни-члени у суперництво між блоками, але й сприяла мілітаризації суспільств, вплинула на розмір і характер економічного розвитку, наукових досліджень і обмежила чи спотворила характер політичного представництва. На екологічному рівні транснаціональні економічні та військові проекти й торгівля завдали набагато більшої шкоди місцевому навколишньому середовищу (забруднення повітря, води, лісів і міст), ніж вельми обмежена, але корисна регулятивна діяльність транснаціональних організацій захисту навколишнього середовища.

Хоча було б безглуздям стверджувати, що всі наднаціональні утворення мали негативні наслідки, немає підстав для оптимізму щодо збереження місцевої демократії та природного середовища за умов посилення й укрупнення наднаціональних відносин, якщо ці глобальні зв'язки будуть якісно і кількісно подібними до економічних і військових практик минулого й сьогодення. Важко визначити, коли інтернаціоналізм або локалізм і націоналізм слугують прогресивним, а коли реакційним політичним, економічним і культурним інтересам. Я вважаю, що (коли не враховувати транснаціональні рухи, які сприяють розвиткові демократії, утвердженню миру, культурного плюралізму та економічної і соціальної рівності, наприклад, рухи за мир і звільнення тощо) боротьба за місцеву й національну демократію та соціально-економічну автономію більше сприяє утвердженню універсальних цінностей (рівності й демократії), ніж більшість сучасних капіталістичних і комуністичних поборників наявних форм над-націоналізму. Ці питання я розгляну в одному з наступних розділів у зв'язку з напівавтаркічними стратегіями.

Із Півночі на Південь: зіставлення постіндустріалізму з доіндустріалізмом

Легко зрозуміти, чому чисельні енвайронменталісти й активісти руху за мир присвячують так багато уваги темі хліба й зброї. Спосіб, яким людські істоти виробляють їжу, є, як колись зауважив Маркс, «певною формою їхньої діяльності, певним способом вираження свого життя, певним способом життя»43. Індустріалізація виробництва продуктів харчування протягом останніх ста років є важливим моментом, який постіндустріалісти не в змозі ігнорувати. Якби весь світ став постіндустріальним, чи означало б, що споживання м'яса різко скоротилося б, чи від нього взагалі б відмовились? Чи можна прогодувати третій світ, використовуючи методи виробництва першого світу, що забруднюють навколишнє середовище? Також чи може постіндустріаль-не суспільство позбутися ядерної зброї, але допускати існування хімічної зброї й потенційно небезпечні експерименти неконтрольо-ваних досліджень у галузі генетичної інженерії? Багато великих хімічних корпорацій, дотичних до військового виробництва, — це ті самі підприємства, що виробляють хімікалії для сільського господарства чи підтримують генну інженерію, патентування рослин (що обмежують виробництво продуктів харчування поза межами капіталістичного сільського господарства) та інші негативні практики, пов'язані з експлуатацією населення третього світу44.

Тоді як більшість постіндустріальних теоретиків обмежуються лише аналізом Півдня, Баро єдиний радикально ставить питання про відносини між Північчю й Півднем, висловлюючи загальну тезу про причини мілітаризму й необхідність постіндустріального екосоціалізму. Ґорц також намагається встановити зв'язок між капіталістичним споживання на Півночі й бідністю Півдня, але його позиція щодо питань мілітаризму є непослідовною так само, як і непереконливий аналіз Тоффлера і Джонса. Усі троє, безумовно, стурбовані негараздами, від яких страждає населення Півдня. Але їхня сконцентрованість на постіндустріальному розвитку Півночі означає, що зміна ситуації на Півдні не є пріоритетом чи розглядається головно як побічний продукт технологічних і соціальних змін на Півночі. Проте слід зазначити, що жоден теоретик постіндустріалізму не захищає моделі третього світу, що була б продовженням теорій індустріальної модернізації, які користувалися популярністю серед учених протягом останніх десятиліть. Навпаки, усі вони висловлюються на користь такого соціального розвитку Півдня, що дозволить, як вони сподіваються, уникнути чи перестрибнути через «індустріальну стадію», тобто Другу Хвилю.

Короткий аналіз проблем Півдня, накиданий постіндустріаль-ними теоретиками, вочевидь спричинений впливом таких авторів, як Ілліч, Шумахер, Ґанді, Ґалтунґ, і нещодавньою хвилею енвай-ронменталістів та інших критиків широкомасштабної індустріалізації. Тоффлер, однак, відкидає більшість варіантів «відповідних технологій» як застарілі. Його утопічна пропозиція щодо третього світу стисло представлена в назві одного з розділів його книжки «Ґанді та супутники»45. Згідно з Тоффле-ром, ані стратегії Другої, ані Першої Хвилі не вирішили глибоко вкорінені проблеми Півдня. Стратегія швидкої індустріалізації Другої Хвилі була політичною, економічною і культурною катастрофою. Згадуючи Іран за часів шаха як приклад корупції, зневаги до місцевої культури, зручну гавань для інвестицій західних корпорацій тощо, він покладає вину радше на те, що криється за його неясним поняттям «індустріалізм Другої Хвилі», ніж на експлуатацію націй третього світу розвинутим капіталізмом46. Також Тоффлер критикує всі ті зорієнтовані на Першу Хвилю (тобто на доіндустріальне суспільство) пропозиції, що захищають альтернативи важкій, великомасштабній індустріалізації у формі трудомістких, маломасштабних, «відповідних технологій», які посилюють продовольчу самодостатність й розвиток, сумісний із сільським життям. Хоча Тоффлер визнає, що багато чого в цих альтернативах заслуговує на увагу, він, проте, їдко критикує трудомісткі технології як «бандаж, а не ліки» та, за словами Саміра Аміна, як «повернення до міфу про золотий вік і шляхетного дикуна», популяризованого «ідеологією хіпі»47. Найгіршим, однак, на думку Тоффлера є те, що стратегія Першої Хвилі «небезпечно принижує роль розвиненої науки й технології. Багато технологій, що зараз підтримуються як «відповідні», є навіть примітивнішими за ті, що були в розпорядженні американського фермера у 1776 р.: вони набагато ближче до серпа, ніж до комбайна»48.

Тоффлер некритично сприймає висновки Аміна49 і вельми поспішно відкидає різноманітні пошуки «відповідних технологій», що він зводить докупи під заголовком «Перша Хвиля», — стратегія, яку він називає «рецептом стагнації»50. Тож, не дивно, що його рецептом є Третя Хвиля. Утім, в уяві Тоффлера «світ країн, що розвиваються», вже виявляє риси, які нагадують цивілізацію Третьої Хвилі — «децентралізоване виробництво, відповідні масштаби, відновлювані джерела енергії, деурбанізація, робота вдома, високий рівень виробництва-споживання, якщо назвати лише декілька»51. Отже, Тоффлерова пропозиція «Ґанді та супутники» зводиться до амальгами «виробництва-споживання» Першої Хвилі з високими технологіями Третьої Хвилі. Тоффлерова стратегія спонукати багаті країни забезпечити «капітальні засоби для виробництва-споживання» варта уваги52. Уявна суміш специфічних форм розвиненої науки й технології, що можуть підняти рівень життя народів Півдня, уникнувши негативних форм теперішнього гігантизму й імперіалістичної експлуатації, здається привабливою і раціональною. Проблема полягає в тому, що Тоффлерове зображення Півдня як такого, що має багато рис майбутньої Третьої Хвилі, надто поверхове й абстрактне. Уважніший аналіз роботи вдома у країнах третього світу відкриває інший сценарій, цілковито відмінний від заможного варіанта «виробництва-споживання» й «електронних котеджів», що Тоффлер пророкує громадянам першого світу. Південь, чи третій світ, є вельми розмаїтим: від таких збіднілих доіндустріальних країн, як Чад, Гаїті чи Бангладеш, до розвиненої високоіндустріальної Південної Кореї чи частково індустріалізованих Бразилії та Аргентини. Навіть більше, теза про так звану децентралізацію і деур-банізацію країн третього світу ігнорує, повністю чи частково, існування багатьох у найвищій мірі централізованих, військових і диктаторських режимів у десятках країн, зростання найбільших індустріалізованих і забруднених мегалополісів у світі (з їхнім мільйонним населенням нетрів) і руйнацію сільської самодостатності агробізнесом, зорієнтованим на вирощування дорогих культур. Усі ці риси урбаністичного та сільського розвитку роблять Тоффлерове ідилічне «виробництво-споживання» або нереалістичним, або безпорадним за браком потужної хвилі соціальних революцій.

Тоффлерова суміш журналістської популярної соціології та серйозних досліджень Півдня пояснює його одночасну проникливість і короткозорість. Якби Тоффлер приділив більше уваги аналізові того, як перейти від соціальних форм Першої Хвилі до технологічних інновацій Третьої Хвилі, його приписи заслуговували б значно більшої довіри. У цьому ж разі Тоффлерове розв'язання проблеми нічого не розв'язує і є лише прихованим способом притлумити факт жорстокої експлуатації, яку практикують у країнах Півдня консервативні уряди й транснаціональні компанії. Відсутність пояснення того, як країни третього світу зможуть розвинути притаманні Третій Хвилі форми «виробництва-споживан-ня» та політичні й культурні свободу й розмаїття в умовах примусової інституцізації такої кількості соціально-економічних практик, несумісних з Третьою Хвилею, у кращому разі робить Тоффлера утопістом, а в гіршому дозволяє закинути йому негу-манність і байдужість до пригноблення людей. Обстоюючи не-ринкові форми «виробництва-споживання», Тоффлер постулює ідеал, ніяк не співвіднесений із тиском наявних ринкових сил. Як «Ґанді та супутники» зуміють подолати жахливу бідність домашніх ткачів (економічний ідеал Ґанді в його теперішній гнобительській формі) чи панування Півночі й високих технологій? Що Тоффлер пропонує робити з величезною борговою кризою третього світу, низькою заробітною платнею, до якої змушує вплив МВФ та інших агентів ринкових сил, що пов'язані з ОЕСР? Мовчання Тоффлера по всіх цих життєво важливих питаннях відчутно контрастує з його пишномовним захистом злиття Першої і Третьої Хвиль. (Якщо, на думку Тоффлера, стратегія Першої Хвилі зобов'язана своєю популярністю на Заході «ідеології хіпі», чи можливо, що його власна модель є насправді ідеологічною раціоналізацією, зорієнтованою на всіх тих екс-хіпі, які нині перетворилися на «япі»?)

Тоді як Тоффлер є прикладом оптимістичної віри в інтеграцію високих технологій і рис доіндустріальної Першої Хвилі, Ґорца можна розмістити посередині між Тоффлеровою Третьою Хвилею і радикальним енвайронменталізмом Баро. У своїй критиці капіталістичного агробізнесу, нафтохімічної промисловості та експлуатації країн третього світу Ґорц недвозначно приєднується до критики Баро капіталістичного марнотратного й екологічного руйнівного виробництва53. Однак разом із тим Ґорц некритично сприймає Тоффлерову книжку «Третя Хвиля», що свідчить про те, що Ґорц попався на гачок поверхового аналізу Тоффлера. У своїй давній праці «Продовження американської революції» Ґорц так само некритично поставився до каліфорнійців, таких як Джеррі Браун з його прихильністю до принципів Ґанді й Шумахера54. З одного боку, Ґорц указує на несумісність капіталістичного жадання прибутковості з екологічними завданнями, але з іншого — він наївно приймає популярну екологію, пропаговану захисниками приватної корпоративної Америки, такими як Браун і Тоффлер. Ураховуючи його схвальне ставлення до Тоффлера, а також відкриту прихильність до атлантизму й військових технологій, потрібних для систем ядерного озброєння, важко погодитися з тим, що Ґорцева турбота про екологію й заперечення імперіалізму в третьому світі не йде далі, ніж загальна моралізаторська критика західного добробуту й марнотратного споживання.

Поза сумнівом, Ґорц як колишній марксист значною мірою погоджується з радикальною критикою капіталістичної експлуатації народів третього світу. Однак його останні праці, як і книжки Тоффлера, красномовні своїм мовчанням з приводу постінду-стріалізму (а про постіндустріальний соціалізм годі й казати) на Півдні. Якщо Ґорц сказав «прощавай» пролетаріату розвинених капіталістичних країн, то які категорії населення тоді він уважає рушіями радикальних змін у країнах третього світу? Як соціаліст, Ґорц заперечує і соціалістичний, і капіталістичний індустріалізм як розв'язання проблеми бідності й голоду в третьому світі55. Він також критикує продовольчий ланцюг, утворений між Півднем і Північчю гігантським агробізнесом56. Але він майже не говорить про те, як трансформація праці й дозвілля для населення Півночі дозволить населенню Півдня зрівнятися з першим за рівнем харчування й свободи. (Я повернуся до цих питань, пов'язаних зі стратегією і змінами, в одному з наступних розділів.) Декількома короткими реченнями Ґорц закликає організації міжнародної допомоги й розвитку (наприклад, 00Н, Світовий банк тощо) надати підтримку самостійному виробництву й забезпечити доступ до засобів самостійного виробництва (земля) для якомога ширших частин населення третього світу. Ці заходи разом із розвитком «відповідних» технологій в індустріальних країнах нададуть, стверджує він, «значно більшу допомогу населенню третього світу, ніж продаж у кредит цементних заводів і ядерних реакторів»57.

Але при цьому Ґорц нічого не каже про те, чим його пропозиції відрізняються від закликів до самостійності таких ідеологів Світового банку, як Роберт Макнамара58. Тобто на якому рівні суспільства Ґорц рекомендує самодостатність — на рівні сіл, регіональному чи національному? Далі, Ґорцева пропаганда «відповідних технологій» для третього світу, на жаль, не узгоджується з його ж позицією щодо ядерної зброї залякування в Західній Європі (що передбачає високі технології, військово-промислові комплекси). Франція та інші європейські держави процвітають коштом експорту зброї до країн третього світу. Наприкінці 1970-х років борг за військовий імпорт становив до 30% від загальної суми боргу країн третього світу59. Зі 125 чи навіть більше конфліктів, що сталися від 1945 р., 95% мали місце у країнах третього світу, причому від зброї, виробленої у першому та другому світах, загинуло приблизно одинадцять мільйонів людей. Мілітаризація третього світу нерозривно пов'язана з глобальною гонкою озброєнь, котру ведуть супердержави та їхніх союзники. Лише у 1984 р. уряди світу витратили неймовірну суму — 800 мільярдів американських доларів на військові статті61! Хоча третій світ налічує десятки країн, лише сім (Ізраїль, Індія, Бразилія, Тайвань, Аргентина, Південна Африка та Південна Корея)62 виробляють основний обсяг зброї в усьому третьому світі. Однак, коли справа доходить до експорту зброї, то цим головним виробникам зброї третього світу належить лише 4% усієї світової торгівлі зброєю63. Інакше кажучи, Ґорцеві «відповідні технології» на Півдні не мають ніякого сенсу без конверсії військово-промислових комплексів до «відповідних» чи мирних технологій на Півночі. Однак це дуже малоймовірно, якщо Ґорц та інші продовжуватимуть нападати на той самий рух, що намагається здійснити роззброєння, а саме рух за мир.

Баро також різко негативно ставиться до агробізнесу. Але, на відміну від Ґорца, він пропонує заборону імпорту дорогих сільськогосподарських культур з Півдня й водночас радикальну індустріальну демілітаризацію на Півночі. На відміну від комісії Брандта та інших прихильників збільшення допомоги Півдню без радикальних змін у соціально-економічних відносинах країн Півночі, Баро відкидає всі ці з'їзди з питань відносин між Північчю й Півднем як такі, що нічого не дають за суттю, оскільки різниця між індустріалізованими країнами й Півднем і невпинна індустріальна агресія на Південь залишаються незмінними64. Згідно з Баро, новий економічний світовий устрій, заснований на неексплуатативних відносинах між Північчю і Півднем, буде можливим лише за умови військового роззброєння, що спиратиметься на індустріальну демілітаризацію і на Заході, і на Сході, а також за умови утвердження соціальної справедливості й екологічного мислення. Розв'язання екологічних проблем неможливе доти, доки продовжує функціонувати нинішній капіталістичний ринок65.