Розділ «2. Здійснимість альтернатив до бюрократичної соціальної держави»

Суспільство, в якому визначальну роль відіграє переважно прибутковість підприємств на національному й міжнародному ринках (навіть якщо ці підприємства й кооперативи контролюють робітники й за існування значного державного планування), перебуватиме в постійному конфлікті з усіма тими силами, що вимагають більше бюджетних коштів і ресурсів для неприбуткового соціального забезпечення товарами й послугами. Мені вже доводилося писати про те, що ринковий соціалізм увічнить соціальні й регіональні нерівності, спричинить політичні конфлікти між тими робітниками, які мають підприємницьку автономію, й тими, котрі працюють у централізовано планованих галузях підприємства, і зрештою прирече нові соціалістичні суспільства на глобальну інтеграцію з її найгіршими рисами54. Якщо ми говоримо про альтернативи до теперішньої забюрократизованої соціальної держави, божевіллям буде шукати їх у ринковому соціалізмі — саме тому, що те значне збільшення робочих місць, послуг і практик, яке соціалістичне суспільство визначає своїм пріоритетом, несумісне з ринковими механізмами й критеріями.

Висновки

Слід перерахувати ті декілька важливих уроків, які так і не спромоглися отримати постіндустріальні утопісти від дебатів навколо планування й ринкових механізмів. Якщо нове суспільство має бути демократичнішим, менше зорієнтованим на трудову етику, спиратися радше на малі, ніж на великі бюрократичні інституції тощо, тоді це суспільство повинно або базуватися на суміші державних і розвинутих ринково орієнтованих інституцій, регулюватися за допомогою демократичного планування на центральному й децентралізованому рівнях, або бути радикально самодостатнім. Зрозуміло, що теорії Джонса й Тоффлера надто вже інтегровані в контекст теперішнього капіталістичного технологічного розвитку в глобальному масштабі, щоб уникнути руйнівного впливу капіталістичних ринкових сил. їхні майбутні суспільства будуть майже напевно нездатними провадити поліпшені програми «соціального захисту» водночас із подальшою гонитвою за приватними прибутками. Коли ми поглянемо на сценарії самодостатності Баро й Сейла, ми побачимо, що йдеться про два протилежних альтернативних соціальних лади. Баро схиляється до радикальної деіндустріалізації, не підкріпленої чіткою концепцією геополітичного масштабу урбаністичних центрів, трудових процесів, фінансування програм «соціального захисту» чи засобів, за допомогою яких взаємодія між «базовими комунами» може бути звільнена від ієрархічного адміністрування. Сейл, з іншого боку, слушно вказує на переваги малих міст над великими мегаполісами в плані охорони здоров'я, транспорту та інших послуг «соціального захисту». Проблема полягає в тому, що Сейл не пояснює, як ринково орієнтована мережа самодостатніх малих громад зможе забезпечити високі стандарти достатку й водночас значно вдосконалені програми «соціального захисту» без неринкового державного сектору. У той час як Баро бажає скоротити тривалість робочого тижня й радикально змінити характер виробництва й споживання, не продумавши проблеми, пов'язані з демографічною ситуацією й плануванням, Сейлова утопія спирається на наївну віру в недержавні ринкові механізми — подальший розвиток багатьох видів того самого бізнесу, в якому Баро справедливо вбачає перешкоду до якісного покращення умов праці чи появи альтернативних форм споживання.

Зосередившись на альтернативних можливостях посилення глобальної інтеграції чи збільшення автаркії, я намагався показати, що жодна концепція, яка передбачає суттєве удосконалення програм «соціального захисту» (організованих на місцевому чи центральному рівні), неможлива, якщо розглядаємо соціальне забезпечення окремо від «економіки». Багато радикалів, наприклад представники партії зелених Західної Німеччини, виступають проти наявних ієрархій, не маючи чіткого уявлення щодо того, чи посилення місцевої автономії, суспільного планування, децентралізації й контролю над програмами «соціального захисту» тощо є сумісними з певними податковими й фінансовими стратегіями, чи вони, навпаки, призведуть до більшої нерівності. Ґорц також є гарним прикладом тих радикалів, які засуджують капіталістичні суспільні відносини, не помічаючи при цьому непримиримих суперечностей у його власному сценарії постінду-стріального соціалізму. Той, хто виступає на підтримку маломас-штабних інституцій і при цьому є противником і капіталістичних, і соціалістичних ринкових механізмів як домінуючої форми соціального опосередкування, а також централізованого планування, має обов'язково запропонувати певні структури, що забезпечуватимуть координацію й відтворення суспільства. Однак, якщо соціалізм передбачає певну форму планування й загальної участі громадян в управлінні (на противагу таємничості й приватизації влади за капіталістичного ладу), тоді ритуальне схвалення децентралізації, образів «мале — прекрасне» та антибюрократичних заходів навряд чи буде достатньою заміною деталізованої концепції необхідних механізмів планування.

Я ще не торкнувся питання про специфіку альтернативної освіти, медицини, житлового господарства й інших послуг. З міркувань місця ми не можемо детально обговорити ці питання. Проте важливо зазначити, що враховуючи кінцеву обмеженість (добре усвідомлювану постіндустріальними теоретиками) природних і суспільних ресурсів, питання механізмів надання й відтворення «соціального захисту» товарами й послугами стає надзвичайно важливим. Оскільки не вдасться відмовитися від грошей так само, як не вдасться викорінити за короткий термін форми соціальної нерівності, альтернативне суспільство муситиме встановлювати ціни й розподіляти всі товари й послуги, виходячи з їхньої достатньої чи недостатньої кількості та співвідношення між оплачуваною працею й гарантованим соціальним доходом, а також визначати короткострокові й довгострокові суспільні пріоритети (наприклад, будувати більше житла чи шпиталів). Взаємозв'язок між соціальним забезпеченням і «економікою» означає, що будь-якому майбутньому суспільству доведеться також вирішувати, що забезпечувати: економічну безпеку, тобто рівень оплати праці, чи соціальну, чи й те, й те. Наприклад, донедавна радянське суспільство намагалося забезпечити економічну безпеку для всіх, хто мають оплачувану роботу (за умови непричетності до дисидентської чи нелегальної діяльності), але приділяло дуже мало уваги соціальній безпеці тих, хто не належали до найманих працівників. Подібним чином проблема демократичної участі й організації спричинила появу літератури з питань альтернативних кооперативів, організацій взаємодопомоги та інших радикальних колективів у Північній Америці та Європі55. Так само як товари й послуги «соціального захисту» не ростимуть на деревах, саме лише прагнення позбутися бюрократичних «експертів» не здійсниться так просто, тому що люди вірять у самоврядування. Я думаю, що ці проблеми можна розв'язати, якщо громадяни матимуть політичну можливість і соціальні ресурси для організації альтернативних послуг соціального забезпечення. Але якщо соціалісти бажають оптимізації суспільних пріоритетів (наприклад, удосконалення програм «соціального захисту» чи умов життя в містах, оскільки дотепер перші надавалися, а другі будувалися без особливої уваги до потреб жінок, дітей та інвалідів), тоді слід замислитися над несумісністю між суспільством, що базується головно на ринкових механізмах чи простому бартері, й суспільством, що прагне більшої рівності, скорочення робочого дня, розширення спектра неприбуткових послуг тощо.

Попри прорахунки в своєму аналізі, Ноув визнає деякі з цих життєво важливих питань. Розглядаючи ідеї Ґорца, він стверджує, що економічний підхід до питання масштабу технологій значно змінюється залежно від виду діяльності.

Широкомасштабне виробництво електроенергії є корисним для всіх. Було б ідіотизмом вимагати, щоб люди видобували воду з колодязів, чи засуджувати труби як недоречну працезберігальну технологію, якщо єдиною альтернативою є гасання з відрами через пустелю. Ґорц має рацію у своєму твердженні: якщо великий масштаб пропонує лише незначне збереження коштів, слід радше обирати маломасштабні технології... Але треба зазначити, що «малий» означає малу кількість робітників, тож не обов’язково йдеться про трудомісткі технології. Інколи невелика кількість людей може виконати роботу тільки з застосуванням працезберігальної технології. Вибір має залежати від того, що є головною проблемою: обсяг праці чи безробіття, а також від того, чи зекономлена праця є приємною чи неприємною, кваліфікованою чи одноманітною56.

Такий самий перебіг справ у царині альтернативного «соціального захисту» товарами й послугами, тарифних сіток, а також щодо здатності місцевих громад забезпечувати різноманітні послуги й засоби до життя, переваги децентралізованого й централізованого адміністрування, співвідношення між оплачуваною і неоплачуваною працею, рівень достатку, сумісний з локальними, національними й імпортованими матеріалами та природними ресурсами — всі ці питання вимагають набагато детальнішого аналізу, ніж той, що ми знаходимо в постіндустріальних утопістів.

Якщо «базові комуни» Баро несумісні з технологічним плюралізмом Ґорца, Тоффлера й Джонса (тобто суміші велико- й ма-ломасштабної промисловості) і якщо децентралізоване суспільство не може функціонувати без ринкових сил (а тоді можна розпрощатися з думкою про ліквідацію наявної соціальної нерівності), то краще мати більше місцевої демократії й менше рівності в життєвих стандартах або ж більше централізованого планування і програм «соціального захисту», сильний контроль над природними ресурсами, але менше автономії для індивідуальних підприємств? Чи можливо поєднати зростання дозвілля й збільшення турботи про навколишнє середовище з теперішнім рівнем достатку в країнах, що входять до ОЕСР, за умови припинення експлуатації країн третього світу? Щоб дістати відповіді на ці та інші запитання, слід продовжити розгляд поглядів постінду-стріальних теоретиків на екологічні, військові й культурні питання.

Поки незалежна, відчужена від нас Мегамашина готується до того, щоб стати володарем Землі, притиснувши нас — її творців — до стіни й знищивши нас, вона вже руйнує кожного року мільйони й мільйони людських життів у третьому світі, куди нам поки вдалося перенаправити війни, безробіття, голод і всілякі страждання. Зупинити індустріальну систему — і передусім створену нею воєнну машину — тут, в метрополіях, де вона почала свій шлях, є такою ж мірою першою заповіддю солідарності з найнещаснішими на цій Землі, якою й вимогою розважливого егоїзму. Бо ми не витримаємо відбою ні соціальних криз, ні екологічних катастроф, до яких веде наш спосіб роботи й життя в світовому масштабі.

Рудолф Баро, «Розбудова руху зелених»

Між зброєю і демократією існує взаємний зв’язок. Чим більше одного, тим менше другого. Ідеологія стверджує, що зброя потрібна для того, щоб захищати демократію. Але розум говорить нам, що коли зброя перестає бути засобом захисту й стає продовженням агресивної технократії, вона стає руйнівником демократії, яку нібито покликана захищати; вона тоді пожирає саму плоть демократії. Тому боротьба зі зброєю є для нас побудовою правдивої демократії, яка за своєю сутністю намагається позбутися тієї зброї, що не є насправді потрібною для захисту.

Джоел Коувел, «Проти держави ядерного терору»