Розділ «2. Здійснимість альтернатив до бюрократичної соціальної держави»

Багато радикалів уважають, що проблема програм ГМД, як і велике поширення бідності взагалі, може бути вирішена просто збільшенням податків на багатіїв чи на нові форми виробництва. Звісно, класи капіталістів змогли б винести й куди важчий тягар податків, ніж теперішній. Однак головні проблеми, пов'язані з бідністю й експлуатацією, можна вирішити лише за допомогою трансформації радше приватного й громадського контролю над багатством і ресурсами, ніж просто стратегії розподілу доходів. Отже, перерозподіл прибутків сам по собі не забезпечить достатнього фінансування для програм ГМД (після початкової експропріації). Тут потрібна радикальніша трансформація матеріальних і нематеріальних ресурсів для того, щоб нові суспільні пріоритети не спотворювалися наявними формами приватного виробництва й споживання. Ґорц визнає необхідність такої революції. Однак його пропозиції щодо ГМД і його безгрошова утопія не зважають на його власну проникливу критику нинішніх капіталістичних відносин.

Соціальне забезпечення в суспільстві постнестачі чи самодостатня гармонія з навколишнім середовищем?

Тоді як Тоффлер і Джонс розглядають нові програми «соціального захисту» в контексті високих технологій, збереження високого рівня споживання і ще більшого достатку (попри їхні декларації на користь зменшення шкідливого впливу на навколишнє середовище й здоровіших способів життя), Баро заперечує самі фундаментальні засади індустріалізму38. Критикуючи професійний розподіл праці в розвинутих індустріальних країнах, запровадження високих технологій (які, на його думку, ведуть в обійми Старшого Брата) й посилення споживацького матеріалізму, притаманного Заходу, Баро постулює концепцію по-стіндустріального соціалізму, дуже відмінну від концепцій Тоффлера, Джонса й Ґорца. Але, як і більшість анархістів, соціалістів, які обстоюють самоврядування, чи фундаменталістів руху зелених, Баро малює ідеалізований образ громадського життя, де майже немає потреби в широких урядових програмах «соціального захисту», оскільки така робота й ролі виконуватимуться через взаємну самодопомогу в межах «базових комун».

Майже всі згадки про соціальне забезпечення висловлені в негативних термінах. Критикуючи програму партії зелених 1983 р., Баро зазначає, що з двадцяти однієї сторінки самої програми дев'ятнадцять з половиною «присвячені поступовим крокам покращення системи»39. Ця «екореформаторська» й «ліва со-ціал-демократична програма» не може бути головним завданням партії зелених, стверджує Баро. «Нашим головним завданням не можуть бути старі питання капіталістичної політики: достатній рівень пенсій, допомога матерям по догляду за дітьми і т.ін. Ми мусимо спрямувати наші сили на щось інше: стати інструментом нової орієнтації, яка дозволить вийти за межі конфліктів політики попиту-пропозиції»40. Однак Баро виступає проти негайного демонтажу «соціальної держави». «Покінчити з Соціальною Державою, звичайно, не є першочерговим завданням. Безробіття дає шанс, лише якщо вам не доводиться наступного ж дня жебракувати, якщо ви можете присвятити ваш час протягом наступних шести місяців роздумам про фундаментальні питання»41. Баро вважає, що партія зелених має стратегічно відрізнятися від профспілок чи звичайних партій реформ. Але, схоже, що такий підхід до нинішніх програм соціального забезпечення вбачає в них лише засіб переходу до постіндустріальної утопії.

Тією мірою, якою доход, отримуваний як соціальне забезпечення, субсидує створення нового «зеленого» суспільства, Баро радо погоджується з існуванням бюрократії в цій сфері. Ця стратегія спрямована на створення альтернативних «базових комун» у лоні капіталістичного суспільства. Оскільки дедалі більше й більше людей схиляються до неіндустріальних способів життя, які виходять за межі традиційних форм заробляння грошей і споживання, виникає проблема (яку Баро не обговорює) фінансової кризи, адже на бюджети соціального забезпечення лягає тягар сплачувати за все більшу частку населення, що «випадає» з економіки. Або цей «витік» у структурі соціального забезпечення викличе невдоволення всіх тих робітників і капіталістичних підприємств, що залишатимуться всередині системи, або нові «базові комуни» стануть самодостатніми й не потребуватимуть соціального забезпечення ззовні. Однак для того, щоб стати самодостатнім, капіталістичному суспільству потрібен набагато детальніший план, а також більші соціальні ресурси, ніж ті, що мають на увазі Баро та його однодумці. Ця стратегія є не тільки вкрай сумнівною щодо майбутньої підтримки всіх тих мільйонів, що зараз залежать від доходу й послуг державного соціального забезпечення, але вона майже нічого не говорить про послуги й засоби до існування, що забезпечуватимуться для всіх тих, хто зможуть жити в «базових комунах». Чи користуватимуться нові комунари грошима? Чи отримуватимуть усі, хто не займаються виробництвом харчів чи ремеслами (наприклад, учителі, лікарі, ті, хто доглядають дітей, тощо), заробітну платню чи харчі й товари? Чи забезпечуватимуть «базові комуни» лише такий рівень соціального захисту, на який здатна кожна комуна, чи додатковий доход надаватиметься бідними комунам якимись іншими організаціями чи комунами?

Якщо альтернативне суспільство Баро потребуватиме значно менше споживчих товарів і послуг, тоді отримуваний доход, чи програма ГМД, можуть відштовхуватися від значно нижчого порогу. Проте будь-яка подібна програма сукупного доходу можлива за умов вирішення проблем критеріїв нужденності, організаційних, співвідношення тарифів оплати й неоплачуваних умов праці, про що я вже говорив, критикуючи Тоффлера і Джонса. Без цього суспільство Баро приречене на примітивний і нерівний бартер, нерівність між громадами чи на потребу відновлення промислового виробництва, аби звільнитися від самовиму-шеного аскетизму. Звичайно, теперішні форми і рівень споживання й марнотратства можна значно скоротити, а подекуди й ліквідувати, але залишається незрозумілим, як, на думку Баро, спрацює його постіндустріальне суспільство. Як можна скоротити обсяг щоденної праці, якщо ліквідувати промислове виробництво в його сучасній формі? Баро не дає відповіді на це життєво важливе питання, оскільки його «базові комуни» є недостатньо визначеним поняттям, що спирається на простіший спосіб життя. Однак більшості доіндустріальних суспільств були притаманні високий ступінь важкої праці й нестачі. Якщо ми не бажаємо повернення до доіндустріальних форм минулого, слід прояснити й визначити відносини між дозвіллям, споживанням, створенням багатства, турботою про навколишнє середовище й тривалістю робочого дня.

Що ж до Ґорца, то ми вже бачили, що його вирішення проблеми альтернативної роботи й організації дозвілля полягає в поділі суспільства й діяльності на гетерономну й автономну сфери. Це розрізнення є далеко незадовільним у тому, що стосується альтернативи наявній системі соціального забезпечення. Причина цього полягає в тому, що Ґорц не визначив природу таких видів праці, як домашнє господарство, догляд за дітьми, догляд за літніми людьми, хворими тощо, а також те, як ці види діяльності співвідносяться з автономною чи гетерономною сферами. Згідно з концепцією Ґорца, студенти виконуватимуть певний обсяг обов'язкової роботи — двадцять годин на тиждень, — що стосуватиметься громадської гігієни, догляду за хворими й літніми42. Він також вірить, що нікому не доведеться займатися брудною й неприємною роботою, наприклад, прибиранням сміття, як постійною. Виконавці цієї роботи мають чергуватися, і до неї слід залучати якомога більше людей43. На відміну від Тоффлера, Ґорц виступає проти платні за домашню роботу. На його думку, якщо встановити тариф на домашню роботу виходячи з граничної ціни години праці — так, щоб виконання години домашньої роботи дозволяло її виконавцеві отримувати таку кількість товарів і послуг, що виробляється за одну годину в товарному секторі, — ціна домашньої праці буде такою високою, що перевищить можливості навіть найзаможнішого суспільства44. Висунувши тезу про недосяжну ціну домашньої праці, Ґорц також виступає проти того, щоб вирішувати це питання через відносини обміну. Він побоюється, що прирівнювання домашньої праці до інших форм найманої праці викличе намагання підвищити її продуктивність і призведе до

стандартизації та індустріалізації такої діяльності, особливо що стосується годування, догляду, виховання й освіти дітей. Останній притулок індивідуальної чи колективної автономії зникне. Соціалізація, «комодифікація»[16] (commodification) й попереднє програмування поширяться на останні залишки самовизначеного й саморегульованого життя. Індустріалізація за допомогою домашніх комп’ютерів фізичного та психічного догляду й гігієни, виховання дітей, готування їжі й сексуальної техніки — все це неминуче веде до того, щоб підпорядкувати капіталістичній прибутковості види діяльності, що раніше були підпорядковані лише індивідуальній фантазії45.

Виступаючи проти «комп’ютеризованої соціалізації автономних видів діяльності» та оплати домашньої праці, Ґорц розходиться з Тоффлером46, Джонсом і багатьма феміністками, які схвалюють соціалізацію домашньої праці. Цікавим тут є те, що Ґорца може приваблювати Тоффлерове бачення Третьої Хвилі, попри те, що це нове суспільство спирається на «електронні котеджі», якщо не на комп’ютеризацію сексу й виховання дітей. Ба більше, як, на думку Ґорца, індивідуальні батьки навчаться виховувати дітей і виконувати інші домашні ролі? В якому сенсі можуть ці практики взагалі бути індивідуальними й автономними, якщо всі індивіди зазнають соціалізації через сімейні взаємовідносини, міжстатеві й сексуальні стосунки і т.ін.? Ґорц має рацію у своїй критиці різних форм комодифікації, що роблять батьків залежними від певних стандартних моделей «гарної господині» чи «дбайливого батька». Але не все так просто в цьому питанні. Якщо альтернативному суспільству будуть притаманні плюралізм сімейних форм, люди, що проживають самотньо, тощо, тоді на більшу увагу заслуговують життєво важливі послуги «соціального захисту» (наприклад, охорона здоров'я), що мають забезпечуватися незалежно від трансформації, чи, можливо, саме з причини трансформації стосунків між статями. Цілком виправданим є запитання до Ґорца: що поганого в соціалізації пралень, догляду за дітьми, послуг прибирання помешкання, охорони здоров'я тощо? Якщо ці домашні справи є поневоленням (як каже Ґорц), то чому ці «гетерономні» турботи не мають оплачуватися так само, як інші форми гетерономної праці?

З книжки Ґорца очевидно, що він значно краще знайомий з організацією найманої праці, ніж із сучасними програмами «соціального захисту» та станом неоплачуваної домашньої праці. Отже, його поділ життя на гетерономну й автономну сфери діяльності є невдалим, що стосується всіх тих форм праці, які неможливо точно визначити як найману працю чи дозвілля. Подібно до Баро, Ґорц хотів би бачити суспільство, якому притаманна колективна солідарність, розвагові інструменти, неіндустріалізовані медичні та освітні послуги й т.ін. Однак Ґорц не є захисником самодостатніх комун і визнає важливість ролі, які мають і надалі виконувати державні інституції. Але чи можливе соціалістичне суспільство, що не спирається на комуни й, однак, має розвинуту індивідуалізовану сферу негетерономної праці? Якщо місцеві громади мають складатися більш ніж з декількох тисяч осіб (як має бути на думку Ґорца), то неможливо уникнути певного ступеня стандартизації програм «соціального захисту». Або ми схиляємося до радикальної самодостатності на засадах, пропонованих Баро, або нам слід чітко визначити відносини між державним плануванням і місцевою автономією, а також критерії надання послуг «соціального захисту», цінності, які культивуватимуться в освітніх закладах, відповідальність за забезпечення засобів до життя та інституційні механізми, що дозволять індивіду отримувати відповідні послуги «соціального захисту», якщо він чи вона переїздить до іншого міста, — інакше кажучи, всі ті питання й проблеми, що не можуть бути врегульованими ані в межах президентських декретів, передбачених загальною концепцією Ґорца, ані в межах дуже неясно окресленої місцевої автономії.

Серйозне ставлення до фемінізму чи постіндустріальний патріархат?

Жодну з суспільних груп так не обходить питання альтернатив до наявних форм бюрократизованого соціального забезпечення, як жінок. Тому дуже важливо, щоб будь-яка концепція постінду-стріального суспільства, що проголошує себе профеміністською, була здатна показати, як за альтернативних суспільних відносин можна буде подолати наявні форми нерівності й дискримінації. Хоча Тоффлер, Джонс, Баро та Ґорц, безперечно, виступають за усунення основних теперішніх форм нерівності між статями, це не знімає важливого питання: запропоновані ними інституційні вдосконалення сприятимуть чи суперечитимуть вирішенню цих моральних проблем. Якщо ліквідувати пригноблення жінок можна просто за допомогою залучення чоловіків до домашньої праці, прийняття законів проти дискримінації в громадських інституціях і з питань отримання роботи, то тоді наші постіндустріальні утопісти можуть бути задоволеними своїми профеміністськими ідеями. Однак жінок, певно, не тільки обурює нехтування важливими для них проблемами, але й цікавить чіткіше визначення того, як різного роду туманні пропозиції запровадження децентралізованих, маломасштабних інституцій насправді покращать умови життя жінок.

Оскільки всі теоретики, про яких ідеться, схоже, або не усвідомлюють, або дещо забувають про проблеми «соціального захисту», не дивно, що вони також знехтували проблемами, що становлять особливу значущість для жінок. У світі, що характеризується високим рівнем бідності серед жінок (особливо жінок, які самі виховують дітей), низькою заробітною платнею й непрестижною роботою для жінок, мінімальними мережами й можливостями допомоги й у місті, й на селі тощо, потрібна справжня революція, щоб змінити теперішні умови у відповідності до феміністської критики, якщо її сприймати всерйоз47. Але розглянемо пропозиції щодо жінок, висунуті нашими постіндустріальни-ми теоретиками. Тоффлер змальовує оптимістичну картину транснаціональних корпорацій і локального «виробництва-спо-живання» Третьої Хвилі. Які переваги отримають жінки від цих нових обставин, незрозуміло, оскільки Тоффлер дуже мало чи майже нічого не каже про нові робочі місця для жінок, розмір заробітної платні, соціальні послуги й т.ін. Чи перетворяться мільйони низькооплачуваних робочих місць для жінку на добре оплачувану роботу в «електронному котеджі»? Чи означатимуть реструктуризація промисловості, бюрократизованого соціального забезпечення, приватизація освіти й т.п., що оплата праці жінок зросте чи що оплата праці чоловіків зменшиться до теперішнього рівня оплати жіночої праці? Де шукати новий приватний сектор промисловості, на появу якого сподівається Тоффлер? Чи спиратимуться ці форми промисловості на дешеву жіночу працю, як нині у країнах третього світу (наприклад, складання мікроелектронної техніки), чи забезпечать добре оплачувані робочі місця для жінок, як у країнах, що входять до ОЕСР? Так само і Джонс перераховує численні нові види роботи та програми «соціального захисту», що принесуть безпосередню користь жінкам і дітям за умови, що такі поступові реформи будуть проведені в капіталістичних країнах. Стара фабіанська віра у соціальну мобільність за допомогою вищої освіти зіткнулася з неможливістю подолати соціальне розшарування. Чому жінки мають вірити в те, що «постіндустріальне фабіанство» є реалістичнішим? Питання нових технологій, домашньої праці й соціальних умов жінок будуть розглянуті у розділі 4. Але вже тут слід зауважити, що і Джонс, і Тоффлер є некритичними поборниками нових технологій відтворення, які небезпідставно викликають побоювання в багатьох жінок як такі, що лише погіршать їхній теперішній стан48.

Що ж до Баро та інших адвокатів «базових комун», то слід поставити таке запитання: як жінки можуть бути впевнені, що ця альтернатива не буде новою формою примітивної праці первісної матері? Дуже погано, що Баро не може навіть пояснити, як ці комуни досягнуть самодостатності, а про те, поліпшаться чи, навпаки, погіршаться умови життя жінок, годі й казати. З іншого боку, навіть Айвен Ілліч, який скритикував сам себе за те, що у своїх ранніх працях (наприклад, у «Медичній Немезиді») оминув увагою Тендерні проблеми, скритикував Ґорца за нехтування міжнародними економічними наслідками дискримінації й експлуатації жінок49. Не менш важливими є критичні закиди Алека Ноува до Ґорца за браком пояснень того, як працюватимуть його несамо-достатні інституції «мале — прекрасне»50. Ноув прихильно ставиться до маломасштабних інституцій, але вважає, що вони працюватимуть на змішаних засадах ринкових механізмів і державного планування. Ґорц є противником ринкового соціалізму, але залишає без будь-якого аналізу питання, як відтворюватимуться такі гетерономні й автономні практики. Ці питання є надзвичайно важливими для всіх соціалістів, а надто для жінок. Тоффлер, Джонс, Ґорц, Сейл та інші відверто виступають за небюрократичну форму малої децентралізації. Або ці місцеві громади приймуть не-ринкові критерії адміністративної самодостатності, або їхня взаємозалежність з іншими громадами й інституціями визначатиметься ринковими механізмами, централізованим плануванням, сумішшю того й того чи сумішшю централізованого планування, напівавтаркії та дуже обмеженого ринкового сектору.

Усі концепції постіндустріального соціалізму, що базуються на запровадженні високих технологій, більшій глобальній інтеграції за допомогою експортно орієнтованих галузей промисловості та наднаціональних адміністративних інституцій, імпліцитно віддають головну роль ринковим механізмам. Якщо постінду-стріальні суспільства будуть ринковими соціалістичними суспільствами, нам слід запитати в Тоффлера, Джонса й Ґорца, а також Ноува, Годґсона та інших захисників ринкового соціалізму чи по-сткапіталістичних демократичних економік51, сприятимуть ринкові механізми увічненню чи подоланню пригноблення жінок. Чи буде ринкове соціалістичне суспільство життєздатним (а про те, щоб забезпечити достатнє фінансування й неринкові ресурси, годі й казати), якщо постіндустріальні суспільства характеризуються масштабними програмами «соціального захисту» й захисту навколишнього середовища?

Невипадковим є те, що більшість політичних економістів-чо-ловіків обійшли увагою головне питання соціального забезпечення в своїх різних пропозиціях «здійснимого соціалізму», альтернативних економічних програм чи постіндустріального соціалізму. Звертаючись до вкрай важливого питання оплачуваних і неоплачуваних послуг, ми маємо усвідомлювати, що будь-яка партія чи рух, які проголошують себе соціалістичними в 1980-х роках, перестануть цікавити більш ніж половину населення, якщо у своїх програмах «соціального забезпечення» залишать поза увагою вирішальні проблеми поширеної ґендерної дискримінації. Важливо зазначити, що тоді як Тоффлер, Джонс, Ґорц і Сейл висувають багато утопічних пропозицій (щодо ринкових і неринко-вих практик), виявляючи при цьому слабке розуміння політичної економії, Ноув, Годґсон та інші політичні економісти є чуйнішими до традиційних проблем, проігнорованих нашими постінду-стріальними утопістами, але практично нічого не говорять про всі ці програми «соціального захисту», які саме й будуть відмітною ознакою посткапіталістичного еґалітарного й дбайливого суспільства. Сліпота у тендерному відношенні більшості концепцій ринкового соціалізму так само помітна, коли йдеться про проблеми трудових процесів, розподіл професій, рівень оплати та умов праці. Дозволю собі підсумувати, чому ринковий соціалізм у кращому разі нездатний задовольнити найважливіші вимоги феміністок, а в гіршому — байдужий до пригнічення жінок і врешті-решт зосереджений на традиційних, зорієнтованих на чоловіків економічних проблемах.

Прихильники ринкового соціалізму є опонентами водночас і централізованого планування (яке існує в Радянському Союзі), і недержавних форм місцевої самодостатності. їхньою метою є демократичне суспільство, що дозволяє максимум саморегулювання й взаємодії між локальними інституціями, зберігаючи в той же час сильну центральну владу, яка займається плануванням розвитку ключових галузей промисловості (наприклад, виробництва сталі чи залізничного транспорту), а також компенсує соціальні нерівності, спричинені ринковими механізмами. Жодне сучасне суспільство ніколи не було спроможним спланувати всю систему суспільних відносин чи, навпаки, повністю віддати її в руки ринкових сил. Центральним моментом дискусії є можливість демократичного централізованого планування: які частки матеріальних і людських ресурсів суспільства поставити в залежність відповідно від ринкових механізмів і державного планування, — а також бажаність планування на місцевому, регіональному, національному чи наднаціональному рівнях. Хоч я й погоджуюся з більшістю критичних зауважень, зроблених ринковими соціалістами в бік радянського планування, анархістських сценаріїв, а також югославської версії ринкового соціалізму, я вважаю погляди Ноува та інших історично застарілими52. Головна слабкість прихильників ринкового соціалізму не в їхній спробі уникнути найгірших аспектів капіталістичних і комуністичних нерівностей і диктатури, а в їхньому ігноруванні проблем, важливих для жінок, екологів і антимілітаристів. Більшість їхніх сценаріїв ринкового соціалізму чи «здійснимого соціалізму» передбачають збереження високого рівня сучасних форм економічного зростання й споживання, а також подальшу інтеграцію національного виробництва, фінансів і харчового виробництва у глобальні процеси.

Якщо суспільство розділене між невеликою кількістю ключових галузей промисловості, що підлягають централізованому плануванню, та значною кількістю малих і середніх підприємств, що знаходяться в громадській власності, кооперативів робітників чи індивідуальних ремесел і послуг, що працюють на ринкових засадах, то саморегулювання має бути націлене, з одного боку, на соціальні цілі більшої рівності, а з іншого — на подолання поширеної бідності й пригноблення. У світі, який характеризується інтенсивною конкуренцією в торгівлі на національному рівні, постійним технологічним оновленням і вимиванням зайвої робочої сили, поширеною на місцевому і регіональному рівнях матеріальною нерівністю, масовим безробіттям і бідністю, серйозним дефіцитом програм «соціального захисту» тощо, утопічно вірити, що соціалістичні підприємства, якими управляють національні та міжнародні ринкові сили, зможуть піднятися над накопичувальними практиками вбудованої нерівності й дискримінації, спричиненими конкурентною боротьбою. Соціалістичне суспільство, що з'являється на загальному тлі великого поширення сексизму, расизму та інших форм соціальної дискримінації, має докласти надзвичайних зусиль, аби подолати чи значно скоротити ці форми нерівності за перші десять років радикальної перебудови. Але якщо ми поглянемо на п'ятиярусну модель «здійснимого соціалізму» Ноува, то побачимо, що більшість підприємств у секторах, які знаходяться за межами централізованого планування, матимуть автономію стосовно трудових процесів, оскільки вони діятимуть згідно з ринковими механізмами, тоді як центральний контроль збережеться тільки над небагатьма речами, наприклад податками й доходом53.

Тепер уявімо собі, що всі нинішні транснаціональні підприємства, середні й малі бізнесові структури перетворилися на «соціалістичні підприємства», кооперативи тощо. Цілком можливо, що новий соціалістичний уряд може провадити політику рівного доходу для всіх робітників. Але такий розвиток подій є вкрай малоймовірним, оскільки він знищить переваги ринку вільної праці, який захищають Ноув та інші прихильники ринкового соціалізму. З другого боку, податкова політика та інші засоби стимулювання й покарання, що знаходяться в руках центрального уряду, можуть застосовуватися для того, щоб забезпечити жінок робочими місцями і рівними правами з чоловіками на роботі. Така централізована політика цілком могла б досягти певного поліпшення соціального стану жінок. Але де межа втручання, яку може дозволити ринок праці, за якою він втратить автономію, а місцеві підприємства утратять контроль? Зрештою, ми говоримо про дискримінацію не на кількох підприємствах, але в усьому суспільстві! Уявіть собі, що ви працюєте на підприємстві, яке діє за ринковими механізмами. Чи ви наймали б додатково жінок, платили б їм таку саму платню, як і чоловікам, займалися б перепідготовкою жінок, щоб віддати їм робочі місця, які до цього займали чоловіки? Пам'ятайте, що всі ці пропозиції дорого коштуватимуть, можливо, призведуть до серйозного скорочення чи розладу виробництва, загрожуватимуть прибутковості підприємства, преміям, заробітній платні тощо. Оскільки робітники на кожному підприємстві мають ураховувати збитки від додаткових виплат чи виробничих змін, спричинених тиском засобів стимулювання чи покарання, які використовує центральний уряд, я вважаю, що ринковому соціалізму притаманний вбудований сексизм і расизм, зарадити якому може тільки посилення контролю над трудовими процесами. Так само як адвокати вільного підприємництва не зауважують нерівності дійсного капіталістичного ринку, поборники ринкового соціалізму схиляються до моделі мінімальної соціальної нерівності, яка дозволяє соціалістичним підприємствам, кооперативам тощо задовольняти потреби місцевої демократії і централізованого державного планування. Але якщо головним історичним завданням є в першу чергу досягти перерозподілу матеріальних благ і доходу, ліквідувати бідність і подолати статеве й расове пригноблення, з цього погляду ринкові механізми залишають бажати кращого. Жінкам не лишається нічого іншого, як або просити в Ноува, Годґсона та інших теоретиків ринкового соціалізму задовільного пояснення того, як ринкові механізми приведуть до подолання інституцізо-ваної дискримінації, або погодитися з туманними обіцянками, які «здійснимий соціалізм» навряд чи зможе виконати.

Утім, чи може демократичне суспільство, що спирається на централізоване чи децентралізоване планування (лише незначний сектор якого регулюється ринковими механізмами), бути менш дискримінаційним у відносинах між статями, ніж ринкове соціалістичне суспільство? Якщо припустити, що рівень свідомості в сценарії ринкового соціалізму й у моєму однаковий, я насмілюся стверджувати, що суспільство, яке регулюється переважно шляхом планування, буде набагато вільнішим від тих структурних рис (наприклад, інституційні тиски ринкової конкуренції), що визначають загальні умови праці на підприємствах, які працюють згідно зі своїми власними бажаннями й нормами. Якщо підприємствам не загрожуватиме банкрутство чи зменшення прибутків, суспільство, налаштоване на ґендерну рівність, могло б утілювати у життя цю настанову, не озираючись на конфлікти інтересів, породжені необхідністю виживати на ринку, як протилежність центральним директивам чи на автономію підприємств як протилежність національним егалітарним цінностям. Було б утопією вірити, що демократичне централізоване чи децентралізоване планування уникне серйозних перешкод на шляху до повної рівності між статями. Можна з впевненістю сказати, що співвідношення між оплачуваними й неоплачуваними послугами, умови процесу праці тощо не вдасться врегулювати за допомогою ринкових механізмів, які має постійно контролювати й стримувати центральна адміністрація (адже прихильники ринкового соціалізму самі допускають, що ринкові механізми призведуть до появи різноманітних форм соціалістичної нерівності!).