Розділ «2. Здійснимість альтернатив до бюрократичної соціальної держави»

Ураховуючи вкрай дискусійну природу вищенаведених критеріїв, є майже абсурдом вірити в те, що церкви, бізнес і тисячі інших каналів зможуть досягти згоди у питанні універсальних критеріїв, якщо схеми ГМД будуть приватизовані. Домінування консервативних релігійних організацій (що є непримиренними противниками розширення жіночих прав, гомосексуальних стосунків, звільнення дітей від патріархального тиску) загрожуватиме правам мільйонів людей, якщо вони будуть у руках місцевої, приватизованої та децентралізованої влади. Ми вже маємо приклад інституцізації вкрай нерівних і дискримінаційних прав на соціальне забезпечення в п'ятдесяти Сполучених Штатах, а також в інших федеральних та унітарних націях-державах. Тож, є підстави побоюватися ще більшого ступеня нерівності й дискримінації, якщо функції забезпечення доходом передати тисячі різних організацій!

Крім цього недорозвиненого поняття приватизованого ГМД, Тоффлер також пропагує розширення й диверсифікацію освіти, охорони здоров'я та послуг соціального забезпечення. «Цей сектор може бути перетворений з бастіону урядової бюрократії на децентралізований підприємницький сектор, який би спирався на невеликі комплекси, що обслуговували б мікроринки й складалися б із підприємств малого бізнесу, неприбуткових, кооперативних і громадських організацій»20. Тоффлер, схоже, поєднав різні сучасні течії думки — від ідей Ілліча про знешколення до концепцій нових правих щодо приватизації й анархістських кооперативів, — при цьому не усвідомлюючи вповні їхніх внутрішніх суперечностей. Якщо для Третьої Хвилі буде характерним зростання «виробництва-споживання» (що врешті-решт веде до демарке-тизованої економіки), то «соціальні послуги» надаватимуться на ринкових засадах лише доти, доки існують обмін і ринковий сектор. Чи зможе приватизований «соціальний» ринок сприяти поліпшенню неринкових послуг? Це вельми дискусійне запитання. Але постулювати альтернативу до бюрократизованого соціального забезпечення, не вирішивши, будуть ці децентралізовані послуги організовані на засадах «виробництва-споживання» чи на ринкових засадах, є короткозорим і нереальним. Навіть більше, Тоффлер просто повторює популярні утопістські ідеї про суспільство, яке забезпечує ГМД, з одного боку, і водночас характеризується економічними формами, що передовіряють соціальне забезпечення «невидимій руці» ринку. Багато людей бажають небюрократичного суспільства, що гарантуватиме рівність, а також забезпечення широкого спектра послуг. Однак чомусь мало уваги приділяється розробці інституційних механізмів, які зроблять децентралізацію сумісною з рівністю. Ще менше уваги приділяється питанню сумісності чи несумісності програм ГМД, маркетизованого чи демаркетизованого розмаїття та місцевої автономії. Я повернуся до деяких із цих питань, коли розглядатиму проблеми ринкового соціалізму.

Тоді як програма ГМД Тоффлера є обтяженою суперечностями і проблемами, Баррі Джонс є прихильником традиційнішої державної програми ГМД. Подібно до Ґершуні та Майлса21, Баррі Джонс відділяє питання наявності робочих місць від «соціальних програм», що організуються державою чи приватно на ринкових засадах22. Однак Ґершуні та Майлс далекі від оптимізму щодо того, що за постіндустріального суспільства ми побачимо значний сплеск зростання зайнятості у державному секторі послуг — пригадаймо лише політично-економічну кризу, яка вплинула на соціальні бюджети у 1980-х роках23. Джонс, з іншого боку, висуває десятки пропозицій щодо нових послуг і робочих місць, достатньо не обдумавши, чи є вони здійснимими у капіталістичному суспільстві. Більшість нових робочих місць і джерел забезпечення доходів, за сценарієм Джонса, слід шукати у таких царинах:

1) послуги державного сектору, такі як освіта, адміністративне управління, соціальне забезпечення й охорона навколишнього середовища;

2) домашні послуги, організація дозвілля й туризму, що забезпечуються приватними підприємствами чи уможливлюються за допомогою ГМД та інших організованих на громадських засадах форм утримання24.

Як фабіанець-еволюціоніст, Баррі Джонс пропонує альтернативу суспільства «соціального захисту», що ґрунтується на здатності нових технологій забезпечувати достатні надходження до бюджету для того, щоб оплачувати всі послуги соціального забезпечення. Подібно до Тоффлера, Джонс дивиться на країни, що входять до ОЕСР, як на оази постнестачі, як на постінду-стріальні суспільства, де турбота про людину та її дозвілля цінуватимуться більше за прибуток і самозречену працю. Однак уважніший розгляд Джонсових пропозицій виявляє такі перешкоди та проблеми. По-перше, майже всі його позитивні ідеї про значне розширення освіти та систем соціального забезпечення й охорони здоров'я залежать від дуже суттєвого зростання зайнятості у державному секторі чи державних субсидій та інфраструктури. Як діючий міністр у консервативному уряді, де реформатори становлять меншість, Джонс знає, як важко втримати програми «соціального захисту» на теперішньому рівні, а про те, щоб розширити державний сектор до того дуже високого рівня, який він пропонує, годі й казати25. Таке значне зростання програм «соціального захисту» є недосяжним через політичні дискусії у капіталістичних суспільствах, де групові капіталістичні інтереси жорстко протистоять навіть найменшому збільшенню кількості робочих місць у державному секторі. З цього не випливає повне заперечення можливості різноманітних соціальних реформ і введення нових форм оподаткування та розподілу бюджетних коштів. Однак масштаб Джонсових програм «постпослугового суспільства» суттєво перевищує реальність поступового реформаторства, що є типовим для більшості програм «соціального захисту» країн, що входять до ОЕСР.

По-друге, в працях постіндустріальних теоретиків (особливо правих) часто доводиться зустрічати посилання на історичну трансформацію сільськогосподарської праці як на свідоцтво того, як важко було минулим поколінням вірити у майбутню трансформацію їхнього способу життя26. Джонс і Тоффлер поділяють цей постіндустріальний оптимізм у своїй спробі урівняти перехід від сільського господарства до промисловості з переходом від індустріального до постіндустріального способу праці й життя. Навіть якщо ми притлумимо свою недовіру і припустимо, що класи капіталістів уважатимуть, що розширені програми «соціального захисту» можна поєднати з прибутковістю, і навіть якщо ми припустимо, що промисловість Третьої Хвилі забезпечить достатні надходження до бюджетів через оподаткування, це все одно не позбавить нас від надзвичайно серйозного концептуального головного болю. Наприклад, Джонс стверджує, що значна кількість нових робочих місць у приватному секторі з'явиться в сфері домашніх послуг і організації дозвілля. Однак він пропонує проект ГМД, що спирається на рекомендації Австралійської комісії з питань бідності, сформульовані впродовж 1970-х років27. Запропоновану програму далеко не можна назвати щедрою, оскільки вона визначає ГМД на рівні 20% над межею бідності (що своєю чергою становить близько 30% середньої тижневої платні). Якщо Джонс уважає, що приватна робота може бути знайдена в домашній сфері (наприклад, прибирання, садівництво тощо), а також у сфері зростаючого туризму та організації дозвілля, то постає запитання: хто зможе дозволити собі такі послуги чи таку організацію дозвілля на убогий ГМД, що ледве дозволяє біднякам вижити?! Оскільки значна кількість форм традиційної промисловості та робочих місць з поступом нового типу суспільства буде ліквідована, здається, що Джонс розуміє постіндустріальне суспільство як таке, що характеризується великим соціально-промисловим комплексом (тобто державними програмами «соціального захисту»), невеликим, але дуже продуктивним капіталомістким приватним сектором і трудомістким сектором послуг, що має відповідати як приватним, так і громадським критеріям. Як така постіндустріальна економіка може залишитися капіталістичною чи забезпечувати необхідну кількість робочих місць у державному секторі та адекватний ГМД для підтримки рівня споживання, пов'язаного з високими технологіями, залишається загадкою.

По-третє, один із моментів, в якому розходяться Джонс і Тоффлер, полягає в тому, що Джонс у минулому був пов'язаний з традицією лейбористського руху, тоді як ідеї Тоффлера нади-ханні цінностями американського вільного підприємництва. Коли Тоффлер звертається до питань соціального забезпечення, він схиляється до антидержавних рішень, приватизації, «виробницт-ва-споживання» та програм ГМД усеохопних розв'язок. На противагу до цього Джонс визнає необхідність зайнятості значної кількості людей в інституціях державного сектору — від публічних бібліотек до шпиталів, — оскільки приватні ринкові сили завжди ігнорували потребу в більшості соціально важливих послуг і навіть виступали проти них. Хоча і Джонс, і Тоффлер є прихильниками у вищій мірі децентралізованого суспільства, Тоффлер виходить із того, що за нових умов зайнятість буде більшою мірою забезпечуватися «виробництвом-споживанням» плюс щедрий ГМД. Джонс визнає, що ГМД сам по собі не може бути заміною трудомістких послуг «соціального захисту». Проблема, яку ігнорують і Тоффлер і Джонс, полягає в тому, як суспільство фінансуватиме щедрий ГМД чи значне зростання зайнятості у державному секторі (навіть якщо цей сектор буде децентралізованим). Надзвичайно складним завданням є фінансування навіть аскетичної й консервативної програми ГМД Джонса (в капіталістичних країнах), а про такий ГМД, що сягатиме понад 50% середнього тижневого заробітку всім індивідам незалежно від доходів іншого члена подружжя чи батьків, годі й казати.

Майже всі програми ГМД, запропоновані країнами, що входять до ОЕСР, мали серед своїх недоліків вразливість стосовно ціни праці на ринку й підрив мотивації братися за низькооплачу-вану роботу. Джонс і Тоффлер є представниками тих, хто ігнорують умови капіталістичного відтворення, ігнорує дисциплінуючий вплив високого безробіття на найману робочу силу й при цьому обстоює широкі програми «соціального захисту», навіть на подумавши про їхню сумісність із капіталістичними інституціями. Хоча було б помилкою протиставляти приватне підприємництво і програми «соціального захисту» (оскільки багато видів капіталістичного бізнесу мають користь саме з наявних державних послуг і контрактів з «соціального захисту»), однак утопічною є думка про те, що капіталістичні відносини можуть пережити значне розширення демаркетизованих суспільних практик і програм доходу, запропонованих Джонсом і Тоффлером.

Хоча Джонс і Тоффлер не виступають на захист увічнення капіталістичної суспільної системи, багато їхніх утопічних ідей на-диханні поняттями і практиками, що були створені та розвинуті саме капіталістичними підприємствами. В одному з наступних розділів я розгляну культурні й політичні наслідки домашньої праці й діяльності «виробництва-споживання». А зараз я хотів би звернутися до деяких інших проблем, пов'язаних із концепціями альтернативних програм «соціального захисту» Тоффлера і Джонса. І Джонс, і Тоффлер є критиками марнотратства й ірраціональності, що є результатом масового безробіття, наркотичної залежності, бідності, забруднення міст і соціального відчуження. Тоффлер рішуче висловлюється на підтримку «нової сім'ї» — різноманітних комбінацій і форм співжиття, — оплати домашньої роботи, спільної роботи в «електронному котеджі», дитячої неексплуатативної праці, що дозволятиме дітям сприймати батьків і нові технології більш цілісно, деінституцізації соціальних послуг, освіти й т.ін.28 Джонс і Тоффлер поділяють оптимістичну віру в появу різноманітних видів і форм роботи, способів життя, нових комбінацій приватної та державної роботи, послуг і цінностей. їхній аналіз значною мірою базується на припущенні, що «новий клас» «розумових працівників» замінить традиційні класи Першої та Другої Хвилі29. Ці нові робітники будуть добре оплачуваними, високоосвіченими й суспільно активними. Проблема полягає в тому, що ці робітники «нового класу» радше працюватимуть у державному секторі, ніж у приватному. Хоча слушним є те, що мільйони нових робочих місць були створені завдяки революції, пов'язаній із винаходом мікрочіпів, більшість із них (наприклад, складання приладів нових технологій) не є високоопла-чуваною роботою подружжя в «електронному котеджі». Тоффлер стверджує, що достаток уможливить ненуклеарну «нову сім'ю» Третьої Хвилі. Повернення до рівня життя, що був перед 1955 р., у США навряд чи спричинить прихід Третьої Хвилі30. Тоффлер не показує, як Третя Хвиля зможе створити достатню кількість добре оплачуваних робочих місць «розумових робітників», які стануть підґрунтям для формування нових незалежних способів життя.

Історичний шлях країн, що входять до ОЕСР, — це шлях розвитку приватних підприємництв, які поступово позбувалися зайвих робітників, уникали суспільної відповідальності за збитки, нанесені людям й природному середовищу тощо, й сподівалися, що державні інституції приберуть залишений ними безлад. Оскільки ані Тоффлер, ані Джонс не можуть указати, які види приватного бізнесу створять достатню кількість нових робочих місць, найімовірнішим видається, що тягар «соціального захисту» ляже з іще більшою вагою на плечі уряду — чи радше найманих робітників, які сплачуватимуть основний обсяг податків, використовуваних для утримання урядів. Ба більше, Тоффлер і Джонс майже нічого чи просто нічого не кажуть про волонтерський і оплачуваний сектор сучасної системи соціального забезпечення. Ідеалізовані образи членів громади, які піклуються про літніх, хворих, молодих, самотніх і безробітних, виповнюють сторінки багатьох книжок реформаторів і революціонерів. Такі ідеальні образи гідні схвалення за умови, що ці альтернативні послуги добре обґрунтовані й позбавлені експлуатативних рис сучасного волонтерства. Якщо ж неможливо визначити економічну життєздатність необхідних програм ГМД чи те, як місцеві громади можуть заробляти достатні кошти й ресурси для небюрокра-тичних послуг соціального забезпечення, тоді деінституцізація теперішніх програм «соціального захисту» загрожуватиме деградацією до рівня нових форм благочинності, волонтерської допомоги з боку меншості робітників, які мають вдосталь роботи, тим працівниками громади, що перевантажені роботою чи отримують недостатню платню.

Тісний зв'язок між низькою оплатою праці й довгим робочим днем для громадських працівників, занедбані чи неадекватні бюджети соціального забезпечення та спротив власників бізнесу збільшенню програм «соціального захисту» є давніми рисами більшості капіталістичних суспільств. Критика теперішньої бюрократизованої сфери соціального забезпечення має водночас базуватися на точнішій оцінці ролі й природи наявних державних інституцій. У багатьох країнах, що входять до ОЕСР, гроші, які отримуються з державних джерел, становлять від 28 до 30% сімейного доходу. Якщо держава має «відмерти», то утопісти (ліві чи праві) мусять указати нові джерела доходу, розміри доходу, умови праці, співвідношення між оплачуваною й неоплачува-ною працею, а також ті суспільні й індивідуальні проблеми, для вирішення яких потрібні будуть певні інституції — тюрми, шпиталі, школи тощо. Для того щоб постіндустріальні суспільства уникли подвоєння наявних нерівностей щодо «соціального захисту» (коли люди з середнім і високим доходом отримують державні субсидії, послуги, маючи добре оплачувану професійну роботу в сфері охорони здоров'я, житлобудівництва, транспорту, юриспруденції та освіти), потрібні набагато значніший перерозподіл багатства, ресурсів, виправлення статевої та расової дискримінації. Але такі вельми радикальні реформи несумісні зі зростанням високоопла-чуваних «розумових працівників», вимагаючи до того ж посилення, а не послаблення державного втручання в ринок.

Якщо складні схеми ГМД і децентралізовані програми «соціального захисту» несумісні з довготривалим існуванням капіталістичних відносин, то постає запитання: чи є вони сумісними з соціалістичними відносинами? Андре Ґорц, наприклад, вагається щодо бажаності програм ГМД. У своїй книжці «Прощавай, робітничий класе» Ґорц стверджує:

...право на «соціальний доход» (чи «соціальний захист») упродовж усього життя частково ліквідує «вимушену найману працю», але на користь системи оплати без роботи. Вона замінює чи доповнює — залежно від обставин — експлуатацію соціальним забезпеченням, але при цьому увічнює залежність, безсилля та підвладність індивідів централізованій владі. Ця підвладність буде подолана, тільки якщо автономне виробництво споживних вартостей стає реальною можливістю для кожного31.

В абстрактній Ґорцевій критиці програм ГМД є декілька основних дошкульних місць. Оскільки Ґорц ділить життя на гетерономну й автономну сфери, але при цьому зберігає Марксове розрізнення споживної вартості та мінової вартості, він залишається на ґрунті виробництва. Однак мільйони громадян не працюють за платню (наприклад, літні люди чи утриманці) і нездатні залучитися до виробництва споживних вартостей, незалежно від того, чи це суспільство капіталістичне чи соціалістичне. Або ж ми зберігаємо всі теперішні категорії соціального забезпечення та перевірки на нужденність — з їхніми невиправними вадами й дискримінацією, — або ми погоджуємося з системою універсального доходу.

По-друге, якщо тільки Ґорц не має на увазі безгрошового суспільства, звинувачення в тому, що «вимушеній найманій праці» приходить на зміну безсилля й підвладність індивідів централізованій владі, є не тільки слизькою риторикою, але й просто неправильним. Воно є слизьким, тому що Ґорц мав би показати, як мільйони людей, які виконують неоплачувану роботу, зможуть отримувати засоби до життя й кошти на організацію дозвілля. Це неправильно, тому що програма ГМД (без теперішньої політики соціального забезпечення) була б значно сприятливішою для почуття власної гідності людей і — що ще важливіше — послабила б силу централізованого контролю, який тепер існує в формі численних перевірок на нужденність і постійного контролю.

По-третє, Ґорц змішує «соціальний доход» із «соціальним захистом». У капіталістичних суспільствах поняття «соціального захисту» зазвичай використовується задля означення всіх таких послуг, як освіта, охорона здоров'я й соціальне забезпечення, що становить життєво важливу негрошову частину рівня життя індивіда. Ці забезпечувані державою послуги більшою мірою складаються зі споживних вартостей, на противагу до мінових вартостей, тобто товарів, що отримуються за гроші. Це є важливою характеристикою суспільства залежно від того, більшою чи меншою мірою воно залежить від платні чи «соціального» захисту у вигляді товарів і послуг. Але важко уявити, як багатоукладне соціалістичне суспільство зможе існувати без певної системи грошового чи соціального доходу — навіть якщо відбудеться значне зростання товарів і послуг, що становлять «соціальний захист». Наприклад, Ґорц обстоює самоуправління часом, що дозволить робітникові змінювати зміст і тривалість праці протягом трудового життя. Як це можна здійснити для всіх громадян без опори на систему надання ГМД — ураховуючи, що люди нерідко змінюють місце проживання чи знаходяться в пошуках роботи, — залишається таємницею.

Хоч я вважаю, що певна програма ГМД буде необхідною в соціалістичному суспільстві, я критично ставлюся до багатьох сучасних адвокатів програм ГМД, тому що вони часто пропонують ці програми в політичному вакуумі чи принаймні без належної оцінки соціально-економічних наслідків таких пропозицій. Це стосується і Ґорца, який в своїй книзі «Шляхи до раю» змінює свою позицію і відверто виступає на користь програми ГМД. Ґор-цева проблема полягає в тому, що він вагається поміж уявленням, буцімто ГМД може скасувати найману працю, і водночас вірить у те, що є так само утопічним вивертом уяви, а саме що ГМД може фінансуватися в капіталістичному суспільстві за допомогою оподаткування автоматизованого виробництва. Спробую проаналізувати, чому обидві пропозиції є у вищій мірі неймовірними чи нереалістичними. Розриваючи наявний зв'язок між працею та платнею за неї, Ґорц сподівається, що автоматизованіше суспільство забезпечуватиме потреби громадянина, а не найманого раба32. Рішуче скорочення робочого часу могло б вивільнити громадян для автономного виробництва. Сьогодні частина населення мусить виробляти товари, що не є предметом першої необхідності, для того, щоб заробляти гроші для придбання необхідних товарів33. Але, як попереджує Ґорц, «вивільнення часу створить новий простір для автономії, тільки якщо вільний час не буде витрачений на автовиробництво деяких із цих предметів необхідності, які раніше можна було купувати»34. Якщо Ґорц критикує доінду-стріальну важку й монотонну працю, яку мали виконувати жінки, обслуговуючи свої сім'ї, отже, він має на увазі або переділ обов'язків щодо цих необхідних, хоча й неприємних, домашніх справ, чи їхню автоматизацію, чи залучення сторонніх для їхнього виконання за гроші чи взаємні послуги. Ґорц не говорить нам, як звільнити домашню працю від її гетерономності. І так само не говорить він, як за подальшого виробництва багатьох сучасних хімікалій, що економлять час і працю, шкідливих упаковок тощо перешкодити руйнуванню екології при тому, що годі й думати повернутися до простої, трудомісткої домашньої праці. Однак Ґорц пропагує створення місцевих кооперативів (за прикладом Нордал Акерман), де їхні члени отримуватимуть послуги й товари в обмін на певну кількість годин своєї праці35. Замість заробітної платні члени кооперативів отримуватимуть ваучери, які вони зможуть обміняти, наприклад, на проживання в готелі тощо. Ґорц уважає, що ця система бартеру ліквідує грошові відносини й запровадить неринкову форму36. Така думка є або наївною, або просто неправильною.

Передусім складна форма бартерного обміну товарами й послугами між членами кооперативів не є плановим розподілом. Тому такі операції мають регулюватися попитом і пропозицією — навіть якщо цей ринок не є подібним до теперішніх прибутково орієнтованих ринків. По-друге, ваучерна система не скасовує найману працю. Вона просто замінює гроші, адже кожний ваучер вартий певної кількості годин праці, що в свою чергу оцінюється певною кількістю годин праці, втілених у конкретних послугах, матеріальних благах чи інших громадських потребах. По-третє, і це найважливіше, якщо більшість людей оцінюватимуть свою гетерономну й автономну працю за допомогою ваучерів, як тоді збирати податки задля виплати ГМД? Я всією душею за розвиток кооперативних систем, але ми повинні чітко розуміти масштаб таких систем і те, чи є вони сумісними з ГМД, що базується на грошовому обміні. Навіть більше, я не дуже оптимістично дивлюся на можливість колись ліквідувати найману працю в комплексних суспільствах — хоча вкрай експлуатативний характер теперішньої найманої праці зазвичай можна усунути через радикальну трансформацію власності та владних відносин.

Так само нереалістичною є пропозиція Ґорца щодо оподаткування автоматизованого виробництва задля фінансування програм ГМД у капіталістичних суспільствах37. Звичайно, можливо обкласти новими податками кожну одиницю продукції автоматизованого виробництва (за умови політичної підтримки таких заходів). Але оподаткування автоматизованого виробництва не є рівноцінними податками на алкоголь, тютюнові вироби та інші товари. Ґорц висловлюється на користь політичних механізмів ціноутворення (які мають замінити капіталістичні ринкові ціни) для того, щоб нове виробництво, що замінило людську працю, могло би повністю контролюватися й використовуватися для фінансування програм ГМД та інших громадських потреб. Хоч я й схвалюю цю стратегію збільшення ролі політичних механізмів ціноутворення (що зараз, наприклад, визначають ціни на алкоголь тощо), треба мати надто сміливу уяву, аби думати, що достатні бюджетні кошти для ГМД програми у національному масштабі можна отримати, якщо обкласти податками автоматизоване виробництво. Якби вдалося зібрати такі значні кошти, капіталістичні фірми найімовірніше перестали б бути прибутковими. Ба більше, багато видів прибуткового бізнесу, що застосовують автоматичне обладнання, виробляють продукцію, яка не може рівнятися за ціною з пачкою сигарет чи пляшкою віскі. Обробка інформації, автоматизовані послуги та інші види інтенсивного виробництва без застосування людської праці потребували б нових форм розрахунку податків, якщо припустити, що ідеї Ґорца є не те щоб достатніми, а хоча б життєздатними.