Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

1) виокремлення заснованих на недиференційовано-му функціонуванні індивіда всередині гомогенної архаїчної громади суспільств з механічною солідарністю та базованих на розподілі праці і обміні діяльністю суспільств із органічною солідарністю, причому перехід до суспільств другого типу передбачає розвинутість індивідів та диференційованість індивідуальностей і засновану на останній інтеграцію цих індивідів (Е. Дюркгейм);

2) ідея розрізнення суспільств з «особистою» і «речовою» залежністю, що фіксує той самий момент переходу від «традиційних родових зв’язків» до соціальних відносин, заснованих на приватній власності й товарообміні, в рамках якого феномен відчуження породжує ілюзію заміщення відносин між людьми «відносинами речей» (К. Маркс);

3) перехід від аграрної «громади», існування якої пов’язане із суспільним володінням «натуральним багатством», передусім землею, і регулюванням «родинним правом», — до «суспільства», фундаментом якого є приватне володіння «грошовим багатством» і фіксоване торгівельне право (Ф. Тьонніс).

На думку авторів цього видання, всі ці три моделі фіксують певний важливий бік становлення індустріального суспільства: перехід від фіксованих (за народженням) характеристик індивіда, безпосередньо заданих у практиці родинних відносин у громаді родинного типу і регульованих інтенціями неписаного права, — до функціональних характеристик індивіда. Вони досягаються ним у процесі особистого досвіду в контексті варіативних соціальних відносин, входження до яких не задане жорстко родовою структурою, але, водночас, детермінується ненаочними соціально-економічними чинниками, передбачаючи зовнішню свободу вибору й регулюючись фіксованим законом.

Висвітлюючи погляди М. Вебера на значення протестантської етики у розвитку західноєвропейського буржуазного суспільства ХУІ і наступних століть, автори цього видання зауважили, що стосовно західного — класичного типу процесу модернізації, протестантська етика якраз і була тією ідеологічною системою, яка й зумовила аксіоло-гічну — ціннісну шкалу нового типу свідомості, в рамках якої успішність трудової діяльності оцінюється як свідчення обраності й дарування благодаті, а вдосконалення майстерності, — як моральний борг Богові. Отже, протестантська «етика праці» освятила працю як таку і в загальному контексті протестантського розуміння віри як послуху вона зафіксувала трудову дисципліну як сакральну — священну цінність, тому всі ці зміни у царині культурних цінностей і менталітету можуть розглядатись як найважливіший аспект модернізації свідомості. Ця модернізація зумовлює формування типу свідомості, що відповідає заданій індустріалізацією ситуації взаємодії зі складними механізмами та реалізації промислових технологій, які вимагають дисципліни праці і відповідальності. Індустріалізація й модернізація, на думку цих дослідників, — це лиш два компоненти одного і того ж самого процесу становлення індустріального суспільства, причому обидва вони рівно необхідні, проте лиш разом узяті, вони достатні для формування індустріального суспільства. Вважаючи за класичний приклад порушення під дією історичних чинників паралелізму індустріалізації й модернізації — побудову індустріального суспільства в СРСР, вони зауважили, що в цьому разі йдеться про суперечливий, технологічно незадовільний і соціально нестабільний соціальний організм, де носій фактично патріархальної свідомості прямо стикається з високими технологіями, що вимагали зовсім іншої міри дисципліни і відповідальності. Ця ситуація, за якої на рівні власне конкретних моментів «практики соціалістичного будівництва» непідготованість індивідуальної свідомості до технічних перетворень відчувалась досить чітко, віднайшла продовження в пострадянському культурному просторі. Відповідний стан пострадянського індустріального суспільства з немодернізованою масовою свідомістю може бути описаний мовою концепції культурного відставання і вимагає здійснення «наздоганяючої» модернізації, як взаємоузгодження рівнів технічного забезпечення виробництва та дисципліни виконавця.

Автори видання «Новітній філософський словник» докладно зупинились на розгляді типового варіанту модернізації, а саме його «первинного» і «вторинного» різновидів. Визначаючи перший із них як здійснений за епохи промислових революцій класичний «чистий» тип «модернізації першопрохідців», вони, разом із тим, визнали другий різновид модернізації як супровідний формування індустріального суспільства в країнах третього світу за наявності класичних зразків (центрів індустріально-ринкового виробництва) і можливостей прямих контактів із ними в торгівельно-промисловій та культурній сферах. Висвітлюючи специфіку другого з цих різновидів крізь призму тлумачення концепції культурних кіл Л. Фробеніуса, автори видання зауважили, що «вторинна» модернізація можлива за наявності як відкритих можливостей для впливу з боку розвинених індустріальних країн, так і необхідних внутрішніх трансформацій, поза якими ці чинники зовнішнього впливу втрачають сенс. Вказаними внутрішніми трансформаціями є:

1) утворення на базі місцевих ринків спільного безособового ринку, включно із ринком праці, що розриває замкненість громадівського господарювання та розмиває основи позаекономічного примусу;

2) формування т. зв. «диктатур розвитку», тобто автохтонних — місцевих, для трансформованого суспільства соціальних груп, «піонерів еліти» за М. Вебером, які ініціюють перетворення господарського і політичного життя на основі раціональності;

3) адаптування останньої — цієї раціональності, у масовій свідомості місцевого населення, модернізування цієї свідомості, без чого результат індустріальних перетворень може бути прямо протилежним вихідній меті.

Фіксуючи модернізацію ментальної і соціокультурної сфер у якості обов’язкової умови формування індустріального суспільства, ця концепція «вторинної» модернізації передбачає, що становлення індустріалізму здійснюється під знаком широкої соціокультурної експансії тих нормативних зразків, які продуковані класичним західним індус-тріалізмом, а саме: саморегульована ринкова економіка, демократичний політичний устрій, розподіл влад, свобода особи і т. д. Підкреслюючи, що модель «вторинної» модернізації, в її тлумаченні як вестернізації, не конституйована в якості типової, автори видання зауважили, що з кінця 1970-х рр. у теорії модернізації починає домінувати ідея варіативності соціально-економічних форм організації індустріального суспільства, їх певної автономії щодо західного канону. Стверджуючи, що «вторинна» модернізація, таким чином, може передбачати збереження материкової основи етнонаціональних традицій за обов’язкової умови здійснення індустріалізації та модернізації як таких, вони визнали за найтиповіший приклад вдалої модернізації на основі збереження етно-специфічних культурних традицій модернізацію Сходу, передусім Японії, та Східної Європи, за винятком східнослов’янського регіону.

Проблема модернізації постала в центрі уваги і багатьох сучасних українських учених, зокрема згаданих вище фахівців !нституту світової економіки і міжнародних відносин й !нституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — учасників авторських колективів видань: «Глобальні трансформації та стратегії розвитку» (1998), «Глобалізація і безпека розвитку» (2001), «Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку» (2006) та «Україна в гло-балізованому світі» (2007). Аналізуючи у своїх, частково розглянутих нами, публікаціях різні аспекти глобалізації в Україні та світі, ці науковці, як-от, передусім О. Білорус, приділили чималу увагу і проблемі модернізації вітчизняного соціокультурного буття. Відзначаючи у передмові до останнього з цих видань, що проблема міжнародної конкурентоспроможності України у глобальному світі може бути вирішена тільки через інтелектуалізацію соціально-економічного розвитку, О. Білорус наголосив, що незважаючи на кризові явища перехідного етапу державотворення, саме на шляху євроатлантичної інтеграції, модернізації і демократичної солідаризації суспільства Україна зможе забезпечити свій прискорений, якісний розвиток навіть за найжорсткіших умов глобалізму. Аналізу проблеми модернізації вітчизняної економіки у контексті розгляду питання розвитку інноваційної діяльності в Україні присвячені численні дослідження, як-от публікація «Проблеми стимулювання інноваційності в Україні» (2007) вченого з Шституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

В. Литвиненка. Разом із тим, без актуалізації проблеми модернізації неможливий предметний розгляд та вирішення комплексу питань розвитку і всіх інших сфер вітчизняного соціокультурного буття за умов наростання глобалізаційних процесів. Одним із низки важливих аспектів їх розвитку, не менш значущим, ніж модернізаційні зміни, для сучасної культурної ситуації як перехідної епохи в Україні та в переважній більшості зарубіжних країн, наприклад, країн Західної Європи, є також і мультикультуралізм, як одна із фундаментальних засад та проблем глобалізації.

6.1.4. Проблема мультикультуралізму 

Згідно з останніми науковими дослідженнями, поняття «мультикультуралізм» увійшло до наукового й невдовзі широкого обігу з середини XX ст., а саме з 1957 р., внаслідок потреби охарактеризувати політику Швейцарії, спрямовану на формування єдиної нації з різних етнокультурних спільнот, зокрема і тих меншин, які мешкали на цій території. Разом із тим, у США формування уявлення про мульти-культуралізм пов’язане, в тому числі, з інтелектуальною реакцією на широковідому й запроваджувану в цій країні у ХХ ст. політику так званого «плавильного котла» — інтегрування завдяки асимілюванню. Утвердження цього терміна в науковому і політичному вжитку відбулось на початку 1970-х рр., зокрема внаслідок прийняття в 1971 р. урядом Канади «Офіційного акту про мультикультуралізм». Крім США і Канади, мультикультуралізм є державною політикою Австралії, причому ідею мультикультуралізму підтримали та офіційно визнали країни Західної Європи, як-от, передусім: Велика Британія, ФРН, Франція, Нідерланди, Швеція й Фінляндія. Як наголошують дослідники цієї проблеми, відповідно до ідеології та політики мультикультуралізму, визнається право кожної національної чи культурної (субкультурної) спільноти на культурне самовизначення, і вживаються заходи щодо збереження в країнах, що здійснюють цю політику національної самосвідомості їхніх народів і етнічних спільнот. Ця політика покликана зберігати культурне різноманіття чи культурний плюралізм, тобто охороняти і сприяти розвитку мовних, культурних та релігійних особливостей співіснуючих у різних країнах представників різних народів. Таким чином, мультикультуралізм передбачає мирне співіснування різних культур у межах країни за умови визнання рівності всіх культур та їх права на існування, тоді як ідея послідовного мультикультуралізму полягає в інтегруванні культур без їх злиття. Водночас, оцінюючи мультикультуралізм як історичний епізод, зумовлений «зворотною хвилею», що завершує індустріальну модернізацію — вона була викликана зовнішніми щодо культури, уже ослаблими чинниками, численні дослідники цієї проблеми відзначають невизначеність змісту поняття «мультикультуралізм». Коментуючи політичні заяви канцлера ФРН, прем’єр-міністра Великої Британії та президента Франції, зроблені ними з листопада 2010 р. до лютого 2011 р., щодо «провалу» спроб реалізації у цих країнах політики мультикультуралізму в ХХ — на початку ХХІ ст., вони відзначили, що йшлося про політичну стратегію організації взаємодії різних етнічних, расових та релігійних громад.

Протягом XX — початку XXI ст. проблема мультикуль-туралізму постала в центрі уваги багатьох відомих культурологів, фахівців наук про культуру в цілому й багатьох представників інших гуманітарних дисциплін. Впродовж 1990—2010-х рр. насамперед у США та багатьох країнах Західної, Центральної і Східної Європи, зокрема в Німеччині та Росії, побачили світ сотні наукових публікацій, збірників статей і розвідок, присвячених дослідженню найрізноманітніших аспектів цієї проблеми. Серед північноамериканських видань звертають на себе увагу, зокрема, такі збірники досліджень та монографії: «Поза межами зручності в мультикультуралізмі: обличчям до політики привілейованості» (1995), «Культурне розмаїття в Сполучених Штатах» (1997), «Бенкет культур у Америці» (2000) Р. Фернандеса. Чималу увагу спеціалістів з проблематики глобалістики і, головним чином, мультикультуралізму привернули численні публікації та розвідки багатьох відомих сучасних німецьких дослідників цієї проблематики, як-от: «Транскультурність. Форми існування після розчинення культур» (1992) і «Транскультурність. Між глобалізацією та партикуляризацією» (2000) В. Вельша, «Афро-кубинська традиційна музика і транскультурація» (2007) Н. Вардена, «Транскультурність: Турецько-німецька констеляція в літературі й кіно» (2007) X. Блюментрата, Й. Боденбур-га, Р. Xільмана, «Культура — в мистецтві понять» (2007) Й. Xайнріхса, «Транскультурна зустріч» (2007) Г. Зандтена, М. Шрадер-Кніфкі й К. Штарка. Також побачили світ дослідження мультикультуралізму польських учених В. Кім-лицької і Л. Гесяка, як-от праця останнього «Багатокуль-турність — роль релігії у динаміці явища» (2004). В Росії протягом 2000-х — початку 2010-х рр. з’явилось багато видань з питань мультикультуралізму та транскультурності, наприклад сьомий том «Культурне багатоманіття: теорії та стратегії» (2009) збірника «Фундаментальні проблеми культурології». У вміщеній на його сторінках публікації «Мультикультуралізм, транскультурність і «нове» поняття культури» російської дослідниці Ю. Гафарової, що є важ-ливим здобутком вивчення проблеми мультикультуралізму в пострадянській гуманітаристиці, здійснено комплексний аналіз історії розгляду цієї проблеми у зарубіжній, насамперед західноєвропейській, науці XVІІІ — початку ХХІ ст. На окрему увагу заслуговує аналіз проблематики мультикульту-ралізму й транскультурності в згаданих вище дослідженнях

В. Іонесова, насамперед монографії «Моделі трансформації культури: типологія перехідного процесу» (2011), на сторінках якої автором обґрунтовується мультикультуралістська парадигма глобальних трансформацій. Не оминули розгляд вказаної проблематики у своїх розвідках вітчизняні вчені, як-от автори наукового збірника «Ідея культури: виклики сучасної цивілізації» (2003) Є. Бистрицький, Р. Кобець і Р. Зимовець, перший з яких є відомим дослідником питання конфлікту культур у сучасному світі.

На думку сучасних науковців, зокрема Ю. Гафаро-вої, у сучасному світі протягом минулого й на початку цього століть ученими провідних країн світу, насамперед США і Західної Європи, було розроблено й, по суті, апробовано кілька основних моделей політики мультикультуралізму, як-от: північноамериканську, канадсько-австралійську і європейську. Якщо перша з них заснована на ідеї включення культур різних етнічних, расових груп і партипіціальних співтовариств, а друга передбачає декларування багатоплощинних форм добровільних контактів багатьох етиічиих співтовариств, які вимушено опиии-лись у спільному географічному просторі та намагаються утворити немонолітну культуру, то третя — європейська модель, зорієнтована, відповідно, на співіснування низки рівноправних національних культур. Впродовж останніх десятиліть значно активізувався процес обговорення як основних результатів реалізації цих моделей, так і, в цілому, мультикультуралізму як важливого соціокультурного феномену, не в останню чергу — й авторами згаданих вище досліджень. На думку Ю. Гафарової, сучасні культурологи, розглядаючи культурну взаємодію як комунікацію певних самостійних сутностей на основі визнання ідеї багатоманіття систем культурних універсалій, саме цим і закладають засади сучасних теорій мультикульту-ралізму. Зауважуючи, що мультикультурність, як дослідницьке поняття, що використовується для характеристики співіснування на певному єдиному культурному просторі різнорідних плюральних груп, є реакцією на ситуацію останніх десятиліть, вона наголосила, що прибічники різного роду теорій та проектів мультикультуралізму розглядають його як гетерогенність сучасних суспільств, і, водночас, як багатоскладність та множинність існуючих у них ідентичностей. Згадуючи про критичне оцінювання всіх згаданих вище моделей мультикультуралізму під час міжнародних публічних дискусій 1980—1990-х рр. про плюралізм, толерантність, етноцентризм та засновки ліберальної демократії, Ю. Гафарова відзначила, що вся ця полеміка унаочнила факти профанування, ідеологізації та міфологізації згаданих моделей, незважаючи на позитивність і конструктивність їх настанов. З її точки зору, «сплощення» ідей мультикультуралізму знайшло свій вияв у акцентуванні відмінностей на противагу відстоюванню прав меншин на політичну самореалізацію і соціально-економічну рівність, у екзотизації «інших» культур, що призвело до вельми широкої маргіналізації їх представників.

Висвітлюючи основні етапи формування уявлення про культуру в зарубіжній науковій, головним чином, філософській думці ХVІІІ — початку ХХІ ст., зокрема аналізуючи учення Д. Б. Віко, Ж.-Ж. Руссо та Й. Г. Гердера як одні з основних спроб інституціоналізації поняття «культура» в західноєвропейській гуманітаристиці епохи Просвітництва, Ю. Гафарова вказала на їх переосмислення й подолання в сучасній науці. Автор ілюструвала цю тезу на прикладі критичного аналізу В. Вельша трьох аксіоматичних тез «гердерівського» поняття культури, як-от:

1) кожна культура розглядається завжди як культура національна, що суттєво відрізняється від кожної іншої культури;

2) вона є гомогенною, тобто всі практики, форми поведінки і мислення, що існують у її межах, являють собою інваріант з незначними варіаціями;