Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

3) культура є обособленою від інших єдністю і може бути описана метафорою «сфери», — вона зазначила, що в теоріях мультикультуралізму відбулось поєднання двох взаємозаперечних ідей — культурного багатоманіття й незмінної однорідності уосібненої культури — «сфери», коли культури уявляються, як певні самодостатні цілісності, що зумовило есен-ціалізацію відмінностей різних культур та стереоти-пізацію їх взаємосприйняття.

Якщо ще за епохи формування європейських національних держав подібне розуміння культури відображало тенденції утворення національних культур і стимулювало їх розвиток, то тепер воно вже втратило свою нормативність, бо за умов глобалізації та вторинної модернізації національні культури вочевидь перетворюються на відкриті гібридизовані утворення. Активно триває процес втрачання локальними культурами їх аутентичних традиційних характеристик у процесі модернізації, зокрема їх представники засвоюють ідеї модерну: систему громадянських прав, народний суверенітет, національне самовизначення, пріоритет соціально-економічного розвитку, нові концепції підприємництва та керування. Всі ці й багато інших настанов, за словами Ю. Гафарової, сполучаються із власними картинами світу, етосом, нормативними системами, ідеалами та стереотипами культур, що модернізуються, перетворюючи їх на свого роду гетерогенні явища. З огляду на це, багато сучасних дослідників проблеми мультикультуралізму, в тому числі, і Ю. Гафарова, використовують для характеристики стану сучасного світу термін «транскультурність», одним із розробників якого є В. Вельш. Беручи під сумнів строго національний характер локальних культур, їх гомогенність, інваріантність, уособлену щодо інших культур монолітну єдність, він запропонував нове поняття культури, основною характеристикою якої є транскультурність — позначення «мережі» культур, ознакою якої є «нова різнорідність» — співіснування в «мережі» багатьох «коконів» культур, які є унікальними і, разом із тим, взаємодоповнюючими.

Одним із показових прикладів твердження Ю. Гафаро-вої, що вчення В. Вельша про транскультурність набуває все більшої популярності в науковому співтоваристві, причому йдеться не лише про використання цього поняття для розгляду окремих проблем, але про інституціоналізацію «транс-культуриих досліджень» як нової цариии гуманітарного знання, є, зокрема, і дослідження В. Іонесова. Висвітлюючи у монографії «Моделі трансформації культури: типологія перехідного процесу» критичні стани у динаміці культурного розвитку, як-от, зокрема, сучасну ситуацію мультикультур-них колізій, він зауважив, що їх аналіз змушує деяких науковців констатувати зіткнення цивілізацій (С. Хантінгтон) і крах мультикультуралізму (Г. Хайнсон, Н. Больц, Т. Сарацин, Х. Зеехофер). Зауважуючи, що спостережувана в сучасних міжкультурних відносинах напруженість засвідчує не денонсацію мультикультуралізму як такого, а викликані ним макроструктурні трансформації, він зазначив, що нова світ-системна цілісність зросте з радикальної структурної реорганізації культур та форм їх взаємодії.

На думку В. Іонесова, ця мультикультурна трансформація, як перехідний процес, як будь-яка реорганізація та зміна структурних конфігурацій, супроводжуватиметься підвищеною напругою. Відзначаючи як показову, на його думку, обставину, те, що всі дискусії про кінець мульти-культуралізму, ініційовані країнами з найвищими показниками мультикультурної спільності — Великою Британією, ФРН та Францією, він наголосив, що така вибірковість засвідчує не крах, а стадіальне завершення інтеграційного циклу мультикультурної реорганізації на рівні самоіден-тифікації континентальних чи ареальних культур, зокрема європейскої спільноти. Вважаючи, що надходить час мак-роструктурного переходу до нової, більш складної конфігурації міжкультурних зв’язків на рівні самоідентифікації широких цивілізаційних утворень, свідченням чого стала нещодавно проголошена в новій європейській стратегії управління політика цілісності, В. Іонесов наголосив, що цю конфигурацію можна визначити терміном «транскультура», що втілює в собі інтегровану цілісність культурних множин. Вказуючи, що в процесі мультикультурної трансплікації триває перехід від структурних відносин в одному культурному континуумі (цивілізації) до відносин між структурами, кожна з яких є широкий культурний ареал — коаліція культур чи цивілізацій, у масштабі їх трансконтинентальної інтеграції і синтезу, В. !онесов визнав цей процес за зміст мультикультурної трансплі-кації як багатокомпонентного синтезу різних культурних конфігурацій. На його думку, мультикультуралізм, саме як структурний синтез, характеризується перетворенням всіх структур культури від її найпростіших рівнів до відносин складних конфігурацій, коли світ розкиданих та відособлених культур стає все більше світом однієї, але багатоскладової та єрархічно диференційованої культури.

Зауважуючи, що мультикультурний простір — це дискретний структурований ареал взаємодії різних етно-(соціо)культурних груп із високою щільністю зв’язків між ними у функціонально цілісному взаємозалежному континуумі, В. !онесов визначив мультикультуралізм у рамках цього підходу як спосіб стійкого співіснування згаданих груп. На його думку, мультикультуралізм — це не стільки синдром локального проектування, скільки загальнолюдська стратегія та імператив виживання за умов глобального зростання культурного розмаїття і демократії. Мультикуль-туралізм передбачає не лише синтез на географічній осі міжкультурної інтеграції, але і трансплікацію часів — зчеплення історико-культурних традицій у діалозі сучасності зі спадком. Дослідженню проблеми мультикультуралізму присвятили свою увагу і декілька відомих представників сучасної української гуманітаристики, як-от один із авторів збірника «!дея культури: виклики сучасної цивілізації» Є. Бистрицький — один із авторитетних дослідників філософського виміру проблем глобалізаційних процесів в Україні та світі в XX ст. Зазначаючи, що внаслідок руйнування комунізму і зникнення напруженого військового протистояння капіталістичної та комуністичної систем у сучасному політичному мисленні, замість термінів «тоталітаризм» і «війна», найбільш актуалізувалося поняття «толерантність», Є. Бистрицький наголосив, що колишня стилістика активної нетерпимості та мови сили трансформується саме в дискурс толерантності, як найважливішої умови максимально демократичного розв’язання конфліктів. Вказуючи далі, разом із тим, на те, що замість загрози тотального взаємознищення двох згаданих світових систем посилились численні конфлікти на великій частині гео-політичного простору посткомуністичного світу, зокрема від Афганістану й до колишньої Югославії, він відзначив наростання загрози універсалізованого до конфлікту зіткнення культур. Зосереджуючи у публікації «Філософський образ культури та світ національного буття» (1996) увагу на явищі універсалізації сприйняття культури, зокрема підкреслюючи, що поворот у сучасному розумінні культури світоглядно передбачався й теоретично супроводжувався зростанням значущості некласичних тенденцій та вчень у західноєвропейській філософії, Є. Бистрицький одним із перших у сучасній українській гуманітаристиці актуалізував проблематику культурної універсалізації як ще одну з фундаментальних засад та проблем глобалізації.

6.1.5. Проблема культурної універсалізації 

Зауважуючи, що для сучасного світу є характерним інтегрування економічної, політичної та духовно-інформаційної сфер життя переважної більшості країн, що з необхідністю зумовлює зростання взаємовпливу культур, формування необхідних для цього культурних норм, цінностей, спільних якщо не для всіх, то хоча б для більшості з цих культур, сучасні науковці й визначають ці процеси у цілому як культурну універсалізацію.

У контексті аналізу процесу глобалізації ХХ — початку ХХІ ст. у зарубіжній, передусім північноамериканській і західноєвропейській, гуманітаристиці, зокрема в сучасних науках про культуру, сформувалась низка підходів до тлумачення культурної універсалізації, яку чимало науковців, як-от і російський культуролог О. Леонтьєва, схильні інтерпретувати як проект культури США. На її думку, одним із найпоширеніших сьогодні в науковій думці є запропоноване в тому числі й Л. Бентоном, Р. Гілпіном та С. Аміном пояснення глобалізації, відповідно до якого вона в культурі являє собою гомогенізуючий проект однієї культури — сучасної культури США, яка й є основою — культурною моделлю, розбудови сучасної загальнолюдської глобальної культури. Згідно із цим поясненням, внаслідок глобалізаційних процесів актуалізується класична просвітницька модель універсалізації культури, а взаємодія культур обмежується, як вказує Д. Грей, монологічним і репресивним тиском культури США, повсюдним проникненням її структур і ментальних моделей. Завдяки такому, за словами Д. Томлісона, культурному імперіалізму повинна постати універсальна гомогенна американізована культура, на що звернули увагу й російські дослідники А. Панарін та В. !ноземцев. Підкреслюючи, що глобалізація, прибираючи форму американізації, загрожує культурному розмаїттю людства, вчені, наприклад Д. Рітцер і К. Робінс, зауважують, що ця культурна агресія часто знаходить вияв не лише в прямих формах насильства, але й у «цивілізованих» формах економічної допомоги і призводить до позначуваного як «макдоналдизація» поширення одноманітної, клішованої та поверхової масової культури. Водночас, ряд північноамериканських теоретиків культури, як: М. Фейрнбенкс, С. Ліндсей, Р. Еджертон, Л. Xар-рісон і Д. Бхагваті, — відроджують, як засвідчено О. Ле-онтьєвою, згаданий класичний просвітницький погляд на культурне розмаїття, утверджуючи пріоритет прогресивного розвитку, а не збереження культурної самобутності і незалежності інших країн. На окрему увагу заслуговують і такі сучасні моделі універсалізації культури, як гібридизація та глокалізація, розробниками першої з яких є, в тому числі, А. Сміт, Т. Фрідман, У. Xаннерс і Я. Пітерсе, а другої — Р. Робертсон, П. Бергер, У. Бек й ін. Чималий внесок у вивчення проблеми культурної універсалізації зробили також представники пострадянської науки і вчені країн Сходу, як-от: А. Зінов’єв, К. Разлогов, А. Шенд-рик, Є. Омельченко, М. Епштейн, М. Чешков, Я. Янь,

С.-X. М. Сяо, Р. Котхарі, Т. Шрінівас та ін.

Однією з етапних спроб системного дослідження проблеми культурної універсалізації у пострадянській гумані-таристиці є дослідження «Універсалізація культури як проблема філософсько-теоретичної думки» (2006) О. Ле-онтьєвої. Докладно аналізуючи у цій розвідці попередні спроби вивчення цієї проблеми у науковій думці, вона виокремила кілька етапів її розроблення — періодів кон-цептуалізації зазначеної ідеї, першим із яких стали наукові пошуки видатних західноєвропейських учених епох Нового часу і Просвітництва, зокрема: Ж. Бодена, Д. Віко, Д. Локка, Вольтера, П. Гольбаха, Й. Гердера, Г. Геґеля та ін. На думку О. Леонтьєвої, ці науковці вперше розробили і обґрунтували ідею універсалізації культури, яка полягала в сприйнятті європейської культури як універсальної культурної моделі, що має бути поширена на весь світ. Простежуючи осмислення вказаної ідеї у працях представників культурфілософської традиції романтизму: Б. Фонтенеля, Р. Шатобріана, Б. Констана, А. Арніма, Й. фон Ейхендор-фа, Й. Гете, Й. Гереса, Ф. Шлегеля й ін., — вона зауважила, що попереднє тлумачення універсалізації культури, яке передбачало нівелювання всіх, крім західноєвропейських, самобутніх культурних рис, було подолане саме в романтичній філософії культури. Відзначаючи утвердження в другій половині ХІХ — першій половині ХХ ст. традиції критичного осмислення ідеї універсалізації культури чільними ідеологами світоглядного партикуляризму М. Дани-левським, О. Шпенґлером і Е. Трьольчем, О. Леонтьєва вказала також і на критику їх поглядів у культурфілософ-ських дослідженнях К. Ясперса, А. Тойнбі, П. Сорокіна. Зупиняючись на розгляді проблеми універсалізації культури провідними представниками зарубіжної культурантропо-логії — розробниками еволюціоністської та дифузіоністсь-кої парадигм: Г. Спенсером, Д. Мак-Леноном, Е. Тайло-ром, А. Бастіаном, Т. Вайцем, Ю. Ліпертом, Ш. Летурно, Л. Г. Морганом, Л. Уайтом, Ф. Гребнером, Л. Фробеніу-сом та ін., — О. Леонтьєва відзначила розробку проблеми культурних універсалій і в розвідках представників кількох інших напрямів культурантропологічної думки. Згадуючи, водночас, внесок К. Г. Юнга, як автора вчення про колективне несвідоме, до розгляду вказаної проблеми, вона дослідила неоднозначне, на її думку, тлумачення проблеми універсалізації культури у постмодерністських концепціях: Ф. Джеймісона, Ж.-Ф. Ліотара, І. Хасана, П. Козловскі, Г. Рормозера, Ж. Дерріда, Ж. Дельоза й ін. На сторінках праці О. Леонтьєвої уперше в російській і всій пострадянській гуманітаристиці докладно проаналізовано актуалізацію проблеми універсалізації культури також і в світовій науковій думці кінця ХХ — початку ХХІ ст., а саме в дослідженнях: К. Агінтона, А. Аппадураі, Ж. Аталі, Б. Барбера, К. Бейлі, С. Бенхабіб, П. Бергера, З. Бжезінського, Д. Бхагваті, З. Баумана, І. Валлерстайна, Д. Грея, Ф. Даль-маєра, Е. Гідденса, М. Кастельса, К. Кільюнена, Х. Кокса, Ф. Короніла, Е. Лазаруса, Д. Сороса, С. Хантінгтона й ін. Дослідниця не оминула своєю увагою і внесок до розгляду вказаної проблеми провідних її дослідників у радянській і сучасній російській науці, зокрема: К. Акопяна, В. Біб-лера, А. Бузгаліна, М. Кагана, В. Малахова, В. Оленьєва, А. Панарина, Ю. Сухарєва, М. Чешкова та ін.

Зауважуючи, що в сучасному світі тривають складні соціально-економічні та політичні трансформації планетарного масштабу, які визначають долю не лише регіонів і держав, але й людства в цілому, О. Леонтьєва наголосила, що найгострішими та найнепередбачуванішими є зміни саме у сфері культури. Підкреслюючи, що починаючи з другої половини ХХ ст. у світовій науковій думці стають актуальними дискусії про розширення міжкультурних зв’язків, вона звернула увагу на розробку категорій універсалізму та універсалізації культури у широкому колі культурфі-лософських, антропологічних, історичних і соціологічних досліджень. Зауважуючи, що ці дискусії про універсалізацію культури щільно пов’язані з вирішенням кола питань про, передусім: типи міжкультурної взаємодії, необхідність взаємозбагачуючого міжкультурного діалогу, глибину взаємовпливу культур і співвідношення універсальних та індивідуальних, загальних і часткових, глобальних та локальних елементів у культурному просторі, — О. Леонтьєва зазначила, що терміном універсалізація культури, який ще потребує уточнення й філософського осмислення, позначають особливий спосіб міжкультурної взаємодії. На її думку, процеси еволюції ідеї універсалізації культури у західноєвропейській філософсько-теоретичній думці відбувались у кілька етапів, що призвело до поступового трансформування просвітницького універсалізму та концептуалізування «нового універсалізму» глобалізаційної епохи. За словами

О. Леонтьєвої, універсалізм — це світоглядна настанова на зближення культур, що виходить із ідеї взаємовідкритості культур, пріоритетності розширення культурних зв’язків та контактів, трансформування культурних просторів за рахунок збагачення новими ідеями, символами, значеннями. Особливу увагу дослідниці, під час розгляду нею сучасних моделей універсалізації культури, привернули уже згадані вище гібридизація та глокалізація, що їх назвами, зауважила О. Леонтьєва, позначили особливі типи міжкультур-ної взаємодії, заснованої на специфічному співвідношенні локального і глобального, універсального й партикулярного. Гібридизація — одне з найрозробленіших понять, яке покликане охарактеризувати сучасну соціокультурну динаміку, відповідає ідеї універсалізації культури та має найбільший потенціал для пояснення неспроможності сценарію культурної уніфікації за епохи глобалізації. Аналізуючи теорії гібридизації культур А. Сміта, Т. Фрідмана й У. Xаннерса, О. Леонтьєва докладно зупинилась на розгляді теорії гібридизації Я. Пітерсе, заснованій на подоланні територіального розуміння культури, яке утверджує невіддільність культури від соціальної групи і властиву цій культурі ендогенності, органічності і екстравертності. Якщо в науці XIX ст., з її точки зору, панувало уявлення про переваги саме чистих форм як у біології, так і в культурі, то вже в XX ст. у зарубіжній гуманітаристиці ключовим для постмодерністського й постструктуралістського дискурсів стало поняття гібридність.

Пропонуючи використовувати замість терміна глобалізація поняття гібридизація, Я. Пітерсе наголосив, що саме друга й виконує функцію стирання різниці між центром та маргінальними культурними просторами, домінантами і підпорядкованими елементами — дестабілізує ієрархічні відносини. Поділяючи учення Я. Пітерсе і заперечуючи тлумачення глобалізації як гомогенізації, «макдоналди-зації», О. Леонтьєва вказала на необхідність враховувати наявність різноманітних протилежних тенденцій, не тільки вплив Заходу і США на інші культури, але й вплив не-західних культур на Захід, перебудову західних елементів місцевими культурами, взаємовпливу незахідних культур.

У концепціях гібридизації, за її словами, відображена ідея неможливості уніфікування та гомогенізування культур і підкреслена активність багатьох культур у створенні гібридних просторів, способу життя, світосприйняття, — причому останнє може виходити за межі теренів культу-ри-гібрида й закріплюватись в інших просторах. Отже, гібридна культура уможливлює життя і володіння мовами кількох культур, набуття ширших можливостей самоіден-тифікації, тобто гібридизація є моделлю універсалізації культури і формувания поліцентричного, багатопланового простору загальнолюдської культури. Близьким до поняття гібридизація є поняття глокалізація, розроблюване Р. Робертсоном, П. Бергером, У. Беком і низкою інших зарубіжних учених, які пропонують у своїх концепціях дещо інший погляд на дихотомію глобалізація—локаліза-ція. Зазначаючи, що в основі уявлень про глокальну культуру лежить ідея про реально існуючу глобальну культуру, яка має цілком визначені джерело і вектор поширення,

О. Леонтьєва відзначила, що в такому розумінні глобальна культура — це продукт американо-європейського світу. Проте в цьому разі розглянутий вище універсалістський проект «макдоналдизації» та «вестернізації» коригується активними діями культур-адресатів. Процеси глобалізу-вання культури супроводжуються посиленням тенденцій локалізування, що дозволяє вести мову про їх діалектичну взаємодоповнюваність. Для влучнішого опису подібної ситуації Р. Робертсон запропонував замінити поняття культурної глобалізації і локалізації об’єднуючим їх терміном «глокалізація», який дозволяє виявити не тільки гомогенізуючі процеси, але й процеси культурної гетерогенізації. На думку О. Леонтьєвої, концептуалізування понять глокалізація та гібридизація, як і процеси сучасної міжкуль-турної взаємодії, демонструють специфіку сучасної логіки культури, яка характеризується особливим співвідношенням глобального та локального, їх взаємодоповненням і переробкою глобальних елементів у локальному контексті. Разом із тим, вона звернула окрему увагу на сучасні російські та східні тлумачення універсалізації культури за епохи глобалізації, зокрема висвітлила концепцію глобалізації культури П. Бергера, на основі якої розробляють свої теорії міжкультурної взаємодії учені Китаю, Індії, Тайваню, як-от, наприклад: Я. Янь, С.-X. М. Сяо, Р. Котхарі та Т. Шрінівас.

Як зазначила О. Леонтьєва, ці східні аналітики, досліджуючи концепцію П. Бергера та співставляючи її із ситуацією у власних країнах, доходять висновків, що глобалізація сприяє збереженню й розвитку місцевих відмінностей та розмаїття, зростанню гетерогенності всередині цих культур. Підсумком своєрідного діалогу між глобальністю і локальністю є створення чи відкриття культурної автентичності. Вони стверджують, що глобалізація сприяє універсалізуванню культури, зростанню міжкультурної взаємодії та взаємопроникненню культур. Торкаючись далі поглядів російських учених: А. Зінов’єва, К. Разлогова, А. Шендрика, E. Омельченка, М. Eпштейна, М. Чешко-ва, — на проблему глобалізації, О. Леонтьєва наголосила, що вони поділяють точку зору згаданих нею вище їх східних колег, вважаючи, що модель культурної універсалізації, саме як гомогенізації, є неадекватним способом пояснення особливостей соціокультурної динаміки у Росії. Ці російські вчені, як-от, у першу чергу, М. Чешков і М. Eпштейн, пропонують кілька нових підходів до вивчення проблеми культурної універсалізації. Перший із них пропонує ідею «нового універсалізму», яка будується на розумінні цілісності світу як результату взаємодії різних культурних потоків, а не гегемонічної універсалізуючої сили однієї певної культури. М. Eпштейн, теж вказуючи на необхідність розрізняти новий і традиційний універсалізм, пропонує, у свою чергу, запровадити наукове поняття «критична універсальність», де універсальність тлумачиться не як іманентна властивість однієї культури, а як «стан відкритості до інших культур». Таким чином, російські та східні теоретики визнають універсалізацію культури за сценарієм уніфікування тільки за потенційно можливу модель со-ціокультурної динаміки, яка тепер не реалізується, а, навпаки, долається в таких формах культурної взаємодії, як культурні гібридизація та глокалізація. Саме гібридизація і глокалізація, на думку О. Леонтьєвої, сприяють актуалізації нової моделі культурного універсалізму, заснованого на діалозі та взаємопроникненні культурних стратегій. На окрему увагу заслуговує актуалізація О. Леонтьєвою в цьому дослідженні й питання проблематичності тлумачення ідеї універсалізації культури у зарубіжних мислителів-тео-ретиків постмодерну. Підкреслюючи, що постмодернізм, вже утвердившись у статусі культурфілософської теорії, засновується на критичному ставленні до метанарацій: раціоналізму, прогресу, антропоцентризму, свободи і сцієнтизму, — що прагнуть до репресивного панування над розмаїтою реальністю, тотального накладання на неї одновимірних пояснюючих схем, вона висвітлила постмо-дерністське бачення культурної реальності. Нагадуючи про те, що останнє засновано на ідеях зникнення людства як колективного суб’єкта, неперекладності та несполучності мовних і поведінкових програм та дискурсів, О. Леонтьєва зазначила, що ідеологи постмодернізму виступили проти диктатури універсальної раціональності й розробили підходи до теоретичного обґрунтування нового розуміння культури, у тому числі — до аналізу сучасної культурної кризи та перспектив культурного майбуття людства.

6.2. СУЧАСНА «ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ» ПРО КРИЗУ ТА МАЙБУТТЯ КУЛЬТУРИ

6.2.1. Сучасна «філософія культури» США і країн Західної Європи про кризу та майбуття культури.

6.2.2. Сучасна «філософія культури» Росії про кризу та майбуття культури.

6.2.3. Сучасна «філософія культури» України про кризу та майбуття культури.