Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

І. Бичка, «Людина і світ людини» (1977) та «Світоглядна культура особистості» (1986) В. Іванова, «Раціональність і виміри людського буття» (1987) та «Нарис історії культури України» (1998) М. Поповича, «Наукове знання і принципи його трансформування» (1974) та «Філософія як шлях людяності й надії» (2000) С. Кримського. Варті окремої уваги і колективні розвідки з цієї тематики, написані, в основному, вже молодшим поколінням наукових спадкоємців згаданих вище вчених, як «Епістемологія культури» (1993) С. Кримського, Б. Парахонського і В. Мейзерсько-го та «Ідея культури: виклики сучасної цивілізації» (2003) Є. Бистрицького, С. Пролеєва, Р. Кобця і Р. Зимовця, а також авторські монографії: «Мова культури і генеза знання» (1988) Б. Парахонського, «Феномен особистості: світогляд, культура, буття» (1991) Є. Бистрицького, «Духовність і буття людини» (1992) С. Пролеєва й ін. Етапним здобутком дослідження місця та ролі Київської філософської світоглядно-антропологічної школи у історії вітчизняної науки

і, в тому числі, її внеску до розгляду проблематики філософії культури є праця «У пошуках невтраченого часу. Нариси про творчу спадщину українських філософів-шіст-десятників» (2002) В. Табачковського.

Один із засновників Київської філософської світоглядно-антропологічної школи, В. Шинкарук вдався в своїх численних публікаціях і, головним чином, у розділі «Поняття культури. Філософські аспекти» згаданого вище видання «Феномен української культури: методологічні засади осмислення», до осмислення культури у світлі антропокультурного аналізу смислотворчих засад людської діяльності. Як зазначив В. Табачковський, у науковому пошуку В. Шинкарука, який тривав під знаком критичного перегляду настанов марксизму, зокрема марксистського уявлення про розвиток, діяльність людини принципово розглядалась як «реалізація свободи». Розгортаючи на сторінках своїх досліджень, як-от праці «Єдність діалектики, логіки і теорії пізнання» (1977), комплексне філософське осмислення практики як універсальної форми відношення та взаємозв’язку людини і світу, він розглядав її як такий, що виходить за межі утилітарності, — універсальний спосіб самоствердження людини. Спрямовуючи світоглядно-антропологічно зорієнтовану філософію на аналіз пов’язаних із науково-технічною революцією, зокрема і з її кризовими станами, суспільно-культурних явищ,

В. Шинкарук втілював розроблену ним, згідно зі свідченням В. Табачковського, вже наприкінці 1960-х рр. програму світоглядно-антропологічної переорієнтації філософії в УРСР. Висвітлюючи специфіку практично-духовного освоєння людиною світу і, в цьому контексті, обґрунтовуючи тезу, що критерієм ефективності суспільства є його людинотворчі, людиностимулюючі потенції, він розкрив внутрішню суперечливість людської діяльності, як «освоєння» природи та її одночасного «відчуження».

Культурфілософському аналізу актуальних проблем цивілізаційного розвитку ХХ ст. присвячено чимало сторінок праць О. Яценка, а саме: «Філософсько-соціальні проблеми науково-технічної революції» (1976), «Цілепокладан-ня та ідеали» (1977), «Практика — пізнання — світогляд» (1980), «Діалектика діяльності і культура» (1983) й ін. Як зазначили у виданні «Українська філософія в іменах» (1997)

І. Огородник і М. Русин, він працював над новими і досить актуальними тоді філософськими проблемами: культури, науково-технічного прогресу, людини й наукового світогляду, — в розв’язанні яких нерідко випереджав свій час, йдучи всупереч усталеним канонам радянської філософської традиції. Розробляючи разом із В. Шинкаруком засади діяльності Київської філософської світоглядно-антропологічної школи протягом останньої третини ХХ ст., одним із вагомих свідчень чого є їх спільна праця «Гуманізм діа-лектико-матеріалістичного світогляду» (1984), О. Яценко, на думку В. Табачковського, обстоював у своєму науковому пошуку первинність загальнолюдських гуманістичних цінностей щодо практичної життєдіяльності. Пропонуючи у своїх дослідженнях комплексний аналіз людиноформуючої функції культури, взаємодії об’єктивного та ціннісного підходів до її вивчення, він піддавав критиці типові не тільки для радянського суспільства, але і сучасного цивілізацій-ного розвитку вади: тотальну адміністративну систему, що нав’язує суспільству цілі, насправді глибоко недоцільну й нераціональну утилітаристську раціональність, масову конформістську свідомість як найвищий вияв відчуження й, у цілому, — розірваність духовних засад суспільного цілепокладання.

На окрему увагу заслуговує культурфілософський аналіз проблеми кризи та майбуття культури у працях двох чи не найвідоміших в Україні й за кордоном чільних представників Київської філософської світоглядно-антропологічної школи, а саме С. Кримського та М. Поповича. Невтомні дослідники розмаїтого кола проблем української і світової культури від первісності до сучасності, яскравими свідченнями чого стали їх добре знані не тільки в наукових, але й найширших читацьких колах монографії, а саме: «Григорій Соворода» (1984), «Світогляд давніх слов’ян» (1985), «Нарис історії культури України» (1998) та «Під сигнатурою Софії» (2008), і численні публікації у періодиці й цикли культурологічних телевізійних програм, вони заклали засновки постмодерного культурфілософського вивчення історії та теорії культури в УРСР і незалежній Україні. Вже в перших розвідках М. Поповича — «Похід проти розуму» (1960) і «Про філософський аналіз мови науки» (1966), а згодом і в інших його працях, як-от: «Логічні ідеї в культурно-історичному контексті» (1979), «Раціональність і виміри людського буття» й ін., — було накреслене широке евристичне поле дослідження сфери раціонального, історичних та соціокультурних виявів раціональності. Представляючи, як зазначив В. Табачковський, ідейно-світоглядні позиції так званого «червоного позитивізму», що інтенсивно сприяв ерозії офіційної марксистської заідеологізованості тих років, М. Попович розвинув та пов-ною мірою реалізував його підходи у розвідках з історії української культури і, головним чином, у праці «Нарис історії культури України». Простежуючи на сторінках цього відзначеного Національною премією ім. Т. Шевченка фундаментального дослідження розвиток вітчизняної культури від первісності до початку ХХІ ст. крізь призму доль сотень її творців і, в першу чергу, самого українського народу, він докладно розглянув основні етапи розвитку кризи європейської цивілізації у ХХ ст. Констатуючи, що на всіх етапах історії людства перед ним поставала перспектива «простору смерті» й що винятком не є й європейська цивілізація, М. Попович визнав за найкращі шанси останньої у «балансуванні на грані можливого» завдяки такій її головній перевазі, як максимальна автономія ціннісних орієнтацій, а саме: свободи, справедливості й солідарності. Непроминальною сторінкою в історії української філософії культури другої половини ХХ — початку ХХІ ст. є і наукова діяльність С. Кримського, вершинними здобутками якої, на наш погляд, стали його публікації «Архе-типи української культури» (1996) і «Стати громадянином ноосфери» (2001) та праці «Філософія як шлях людяності й надії» і «Під сигнатурою Софії». Розробляючи у своїх перших монографіях «Генезис форм і законів мислення» (1962) й «Наукове знання і принципи його трансформування» широке коло філософських питань у контексті новаторського осмислення актуальної проблематики точних, природничих і гуманітарних дисциплін, С. Кримський, за словами В. Табачковського, вийшов на рівень аналізу проблеми ноосферності. Констатуючи у виданій на перетині минулого й цього століття монографії «Філософія як шлях людяності й надії» глобальну цивілізаційну кризу, він наголосив, що історія, як цивілізований процес, починається з усвідомлення людиною власної особистої смертності та протистояння смерті через культуру, віру, цивілізацію, а в епілозі вона породжує есхатологічне усвідомлення протистояння кліоциду, можливості родового знищення людства. Підкреслюючи, що вихід із цієї кризи можливий лише за умови повернення до одвічних цінностей, до колишніх святинь та, особливо, до духовної спадщини ХІХ ст., С. Кримський визнав за мету людського буття перетворення на «громадянина ноосфери».

Вагомим внеском до осмислення представниками Київської філософської світоглядно-антропологічної школи проблеми кризи та майбуття культури у контексті розробки оригінальної концепції «філософії техніки», а саме, як пише В. Табачковський, філософсько-антропологічного погляду на техніку і технологію, стали праці М. Тарасенка, передусім монографія «Природа, технологія, культура: філософсько-світоглядний аналіз»

(1985). Порушуючи як у ній, так і на сторінках розділів праць: «Філософсько-соціологічні проблеми сучасної науково-технічної революції» (1976), «Діалектика діяльності й культура» (1983) та «Світоглядна культура особистості»

(1986), — широке коло проблем «філософії техніки», він, на думку В. Табачковського, започаткував цей напрям у вітчизняній філософській думці й був провідним його представником в УРСР і Україні на перетині ХХ—ХХІ ст. Виходячи із принципу природовідповідності та піддаючи критиці «технократичний» погляд на природу — «пересівання» природних явищ відповідно до принципу їх корисності й безпосередньої промислово-технічної ефективності, М. Тарасенко зосередив свою увагу на питанні філософського тлумачення феномену екологічної культури. Наголошуючи, що остання є важливою для структури людського світовідношення, бо вона, за його словами, немовби вимірює у цім процесі ступінь відповідності людських потреб об’єктивним можливостям, він актуалізував дилему між величезними перетворювальними можливостями сучасного виробництва та його величезним руйнівним потенціалом щодо біосфери Землі. Протягом 1990-х — початку 2000-х рр., як відзначив В. Табач-ковський, вітчизняні філософи звернули окрему увагу на проблему екологізації світогляду у контексті критичного перегляду традиційних уявлень про антропоцентризм, свідченням чого є дослідження: «Людина і біосфера» (1998) Л. Крисаченка, «Національне буття серед екологічних реалій» (2000) М. Кисельова і Ф. Канака, «Антропоцентризм та віталізм: сучасний синтез» (2000).

Актуалізації проблеми кризи та майбуття культури у контексті комплексного культурфілософського аналізу кардинальних геополітичних змін на політичній карті світу кінця XX — початку XXI ст. присвячено кілька публікацій Є. Бистрицького, насамперед згаданий вище розділ «Сучасна цивілізаційна ситуація: царина політичного» з видання «Ідея культури: виклики сучасної цивілізації» (2003). Висвітлюючи у його першому пункті «Конфлікт культур і філософія толерантності» власний погляд на зміну стратегій насильства у світі, а саме перехід від стратегій тотального нищення епохи ядерного протистояння капіталістичної та комуністичної суспільних систем у XX ст. до політики військового насилля у вигляді локальних конфліктів, Є. Бистрицький зосередив увагу на осмисленні проблеми їх подолання шляхом реалізації «ситуації толерантності». Xарактеризуючи зміни у динаміці масового насилля пост-тоталітарної доби формулою «від боротьби соціальних систем — до міжнаціональних та етнокультурних зіткнень», він наголосив на потребі осмислення останніх як конфліктів онтологій різних культур. Всі ці сучасні політичні й геополітичні різновиди екзистенційного насилля, на думку Є. Бистрицького, є виявами спрямованого на силове винищення цілих форм суспільної, етнокультурної ідентичності максимально тотального насильства. Одним зі шляхів до розв’язання цих конфліктів — екзистенційних зіткнень різних культурних основ життя, може бути, як він пише, сучасна методологія толерантності, заснована на генетично зумовленій феноменологією і, передусім, ученням її засновника Е. Гуссерля позиції «терпимості в ситуації паралельного існування з усіма культурно та суспільно інакшими без насильницького уподібнення або ототожнення».

Активну участь у культурфілософському осмисленні проблеми кризи та майбуття культури в незалежній Україні беруть чимало науковців з різних царин і галузей гуманітарного знання, у тому числі згадані вище такі відомі дослідники, як, зокрема: А. Арістова, В. Жулай, В. Лях,

В. Нечипоренко, Б. Парахонський та ін. Виходячи у своїх наукових пошуках, як правило, з докладного ознайомлення з класичними та найновішими здобутками світової наукової спільноти на відповідних напрямах, вони заклали протягом двох перших десятиліть нового тисячоліття тривкі підвалини сучасної української гуманітаристики. Аналізуючи у статті «Проблема ціннісної переорієнтації в суспільствах перехідного типу» (2011) кризовий стан процесу демократичних перетворень в Україні і визнаючи це за серйозний виклик сучасній вітчизняній соціальній теорії,

В. Нечипоренко наголосив на потребі аналітичного узагальнення досягнень сучасної соціальної теорії. Виходячи з поглядів розробників економічної «теорії суспільного вибору» М. Олсона, Д. Б’юкенена, Д. Таллока і Д. Бреннана, він визнав за одну з підвалин згаданих перетворень в Україні реалізацію принципів договірного конституціоналізму та розвиток зорієнтованого на морально автономного індивіда й правову державу громадянського суспільства. Вказуючи у статті «Домінанти нової освітянської парадигми в «добу глобалізації» (2011) на те, що більшість держав уже втягнуті до процесу інформатизації, інтерналізації та залучення до глобальної інформаційної економіки, В. Лях розглянув поставлену ним проблему на матеріалах праць відомих дослідників глобалізації: З. Баумана, У. Бека, Д. Бела, М. Кастельса і Е. Тофлера. Аналізуючи висвітлення ними кризи освітянської системи у Західній Європі на перетині ХХ—ХХІ ст., він визнав за недоречні спроби максимально впорядкувати систему освіти за умов її складної диференціації на сучасному етапі й побачив запоруку виживання цієї системи у наявності розмаїття шляхів отримання освіти. Зазначаючи у статті «Проблема особистості в глобалізаційному процесі — соціально-філософський аспект» (2011), що сучасна політика глобалізації пропонує парадигматизацію західного способу життя, зокрема зумовлює загрозу для багатьох країн потрапити до глухого історичного кута, В. Жулай вказав на дослідження сучасною соціальною філософією нових шляхів солідарності. Виходячи із аналізу досліджень Е. Фромма, Т. Майєра, П. Ро-занваллона, П. Вікторова, С. Кримського, М. Поповича й інших учених, він відзначив актуалізування сучасною соціальною філософією саме антропоцентричного підходу до вирішення суспільних проблем у глобалізованому світі та наголосив на необхідності збереження в ньому традиційних цінностей. На сторінках своїх публікацій, як-от статті «Євроінтеграція і проблема зіткнення етноконфесій-них ідентичностей» (2007), і розвідки «Релігійні конфлікти в сучасному світі: природа, вияви, шляхи врегулювання» (2007), відома дослідниця міжрелігійних відносин А. Аріс-това запропонувала комплексний аналіз соціокультурної специфіки зумовлених євроінтеграційними процесами та розвитком глобалізації у цілому конфліктів на релігійній основі. Враховуючи останні наукові здобутки у вивченні цієї проблематики вітчизняними і зарубіжними науковцями: А. Аклаєвим, Ю. Антоняном, А. Колодним, М. Олбрайт, О. Саганом, С. Удовиком та ін., — і зосереджуючи увагу на висвітленні ціннісно-світоглядних засновків хрис-тияно-ісламського протиборства як реальної передумови конфлікту цивілізацій, вона докладно проаналізувала гео-політичний та інші аспекти цього питання.

Аналізуючи у розділі «Методологічні аспекти культурології» праці «Культурологія» (2005) стан і основні перспективи розвитку культурологічної думки у світлі загальної оцінки наростання цивілізаційної кризи ХХ — початку

ХХІ ст., зокрема виокремлюючи три основні групи проблем новітньої історії — чинники становлення сучасної культурології як науки: політичні, соціально-економічні й соціально-психологічні, — Б. Парахонський констатував паралельність процесів глобалізації як міжкультурних зв’язків, так і міжкультурного, в тому числі — й збройного протистояння. Підкреслюючи, що світові інтеграційні тенденції зумовлюють різке загострення культурно-ідентифікаційних процесів, наприклад: етнічних, конфесійних, гендерних, локально-групових, — яке спричиняє конфлікти міжособистісного й міжгрупового характеру, він, водночас, вказав і на такі підстави цих процесів, як численні політичні катаклізми минулого та цього століття. Визнаючи, з огляду на це, за провідний принцип побудови вивчення культурології розгляд проблем локальної культури в контексті загальносвітових цивілізаційних процесів, Б. Парахонський піддав критиці панування у вітчизняній гуманітаристиці епохи УРСР заідеологізованих схем історичного детермінізму й пов’язав подолання кризових явищ у сучасній українській гуманітаристиці з її відмовою від згаданих схем та поглибленням її прилучення до надбань світової наукової думки. Як розглянуті в цьому розділі, так і всі інші спроби культурфілософського вивчення проблеми кризи та майбуття культури вітчизняними і зарубіжними ученими у XX — на початку XXI ст. є, на наш погляд, одним із головних свідчень плідного, хоча й досить ускладненого невпинною актуалізацією все ширшого кола нових проблем, розвитку сучасної глобалістики та всього спектра наук про культуру. Присвячуючи особливу увагу вивченню найрізноманітніших аспектів динаміки сучасної культурної ситуації як перехідної епохи у контексті всебічного аналізу проблематики глобалізації, модернізації, мультикультуралізму та культурної універсалізації, згадані вище науковці та їх численні колеги досягли багато в чому якісно нових рубежів у її розроблянні. На зміну першим формам постіндустріального суспільства за останні десятиліття в багатьох країнах світу стрімко прийшло й продовжує приходити інформаційне суспільство і, власне, новітня інформаційна ера, настання якої зумовлене становленням «інформаціоналізму» як якісно нового способу соціокуль-турного розвитку людства в XXІ ст. Відзначений і активно досліджуваний багатьма визначними сучасними науковцями, як-от, наприклад, E. Тофлером та М. Кастельсом, цей процес формування глобального соціуму внаслідок поступу інформаційної й телекомунікаційної революції зумовлює виникнення небачених досі можливостей і загроз розвитку людства планетарного й водночас космічного масштабу. В зв’язку з цим, одним із головних завдань як культурології, так і всіх інших наук про культуру стає, з нашої точки зору, міждисциплінарне дослідження усього комплексу згаданих можливостей та загроз у контексті налагодження щільного і плідного міжнародного співробітництва вітчизняних та зарубіжних фахівців у цій царині, покликаного застерегти людство від глобальної катастрофи.

1. Сучасна культурна ситуація як перехідна епоха: основні наукові підходи до її вивчення.

2. Проблеми глобалізації: глобалізація як об’єкт дослідження глобалістики та інших наук на сучасному етапі.

3. Проблеми модернізації: сучасні наукові теорії соціального трансформування традиційних культур.

4. Проблеми мультикультуралізму: у пошуках нової культурної ідентичності в глобалізованому світі.