Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

4) суттєві зміни на світовому ринку позикових капіталів;

5) охоплення проблемами глобалізації передусім низки певних сфер (міжнародна безпека, інформатика, телекомунікації міжнародних економічних відносин, науково-технічний прогрес, природні ресурси, екологія, демографія, соціальні проблеми, валютна сфера, відкритість ринкового господарства);

6) лібералізація за умов глобалізації посилила транснаціональні корпорації та банки, фінансово-промислові групи і послабила роль національних держав на макрорівні.

У своїй монографії «Універсалізація культури як проблема філософсько-теоретичної думки» (2006) російський культуролог О. Леонтьєва висвітлила основні наукові підходи відомих зарубіжних культурологів до тлумачення феномену глобалізації. Погоджуючись із інтерпретуванням глобалізаційних процесів У. Беком, який розрізняє тріаду понять: глобалізм, глобальність та глобалізація, — де остання тлумачиться як тривалий, незавершений процес, вона, водночас, зазначила, що поділяє думку про багатовимір-ність глобалізаційних процесів і вважає за необхідне не обмежувати зачеплені глобалізацією сфери лише економікою чи політикою. З огляду на це, засвідчуючи залежність своєї позиції у цьому питанні від результатів його розгляду зокрема і такими ученими, як: У. Бек, Е. Гіденс, Р. Робертсон, М. Вотерс, Д. Бхагваті й Д. Сорос, — О. Леонтьєва визнала за правомірне виокремити такі зачеплені глобалізацією сфери, як: економічна, правова, демографічна, політична, екологічна і культурна. Порушуючи питання хронологічного виміру глобалізації, а саме, за її словами, одну із таких найсуттєвіших проблем вивчення глобалізаційного дискурсу, як проблема часового виміру глобалізації та питання про історичну винятковість або вторинність глобалізаційних процесів, вона висвітлила матеріали їх останніх досліджень відомими зарубіжними ученими, передусім: Р. Робертсоном, К. Вайтом, М. Вотерсом, I. Валерстайном, А. Xопкінсом, К. Бейлі та ін., — частково вміщені у збірниках наукових праць «Глобалізація в світовій історії» (2002) і «Глобалізація: критичні концепції у соціології» (2003). Як зазначила О. Леонтьєва, виникнення глобалізації відносять до найрізноманітніших історичних епох:

1) іноді її розглядають як процес, що визначає весь розвиток людства і співвідносять її початок із початком історії людства (Г. Тернборн);

2) розглядають як абсолютно нове, «революційне» явище (Е. Гідденс);

3) виокремлюють два її етапи, які охоплюють часові проміжки від середини першого десятиліття ХІХ ст. до кінця 20-х рр. ХХ ст. та з 1989 р. — до цього часу (Т. Фрідман);

4) вважають її не абсолютно новим явищем, а зародженим у ХV ст. (І. Валерстайн, Р. Робертсон, А. Хоп-кінс і К. Бейлі).

Підтримуючи останню з цих точок зору, вона наголосила, що зростання взаємодії між країнами та культурами помітно посилилось, набуло значного масштабу саме в ХУ ст. і згодом закріпилось, що стало передумовою розробки ідеї всезагальності й взаємопов’язаності світу, світу-як-цілого.

Аналізуючи проблему керованості глобалізаційних процесів, О. Леонтьєва зауважила, що глобалізацію, як, безумовно, об’єктивний феномен, можна розглядати подвійно:

1) як некерований, «природний» процес (З. Бауман, Р. Кокс),

2) як керований чи «створюваний» (Ф. Короніл, А. Па-нарін).

Перше з цих двох розумінь глобалізації, за якого вона визнається за «природну» тенденцію розвитку світового співтовариства, позбавляє її телеологічної спрямованості, знімає питання про її мету та наслідки. Глобалізація, в такому її тлумаченні, виявляється «новим світовим безладом» (З. Бауман) чи розглядається як викликаний до життя особливою внутрішньою логікою розвитку ринку, фінансів, тобто безособових структур, наслідком утілених у діяльності багатьох людей, організацій та держав структурних змін капіталізму (Р. Кокс). Бачення глобалізації саме як керованого процесу представлено, зокрема, численними теоріями, в яких суб’єктом глобалізаційних процесів виступає американська чи західноєвропейська культура, а весь інший світ розглядається як об’єкт, причому в них глобалізація: 1) розглядається як економічне, політичне, культурне домінування Заходу (Ф. Короніл); 2) тлумачиться як сукупність маніпулювань економічних, політичних і національних еліт, що створюють певний, не пов’язаний із реалізацією місцевих, національних інтересів, замкнений міжнародний клуб для привласнення глобальних (планетарних) ресурсів (А. Панарін).

У свою чергу, автори видання «Глобалістика: Міжнародний міждисциплінарний енциклопедичний словник» запропонували у статті «Глобалістика західна» поділ усіх цих концепцій глобалізації на два — гіперглобалістський і трансформаційний — підходи. Зараховуючи до провідних ідеологів гіперглобалізму науковців із США Р. Кеохане, Д. Ная, Т. Фрідмана і японського вченого К. Омає, вони зауважили, що в рамках цього підходу глобалізація майбутнього уявляється як фундаментальна реконфігурація «усієї системи людських дій». Р. Кеохане та Д. Най у розвідці «Міць та взаємозалежність» (1977) обґрунтували положення, що складна взаємозалежність великих держав світу вже виключає можливість конфлікту між ними, а К. Омає у своїй праці «Світ без кордонів» (1990) наголосив, що за нової ери глобалізації усі народи упокоряться глобальному ринковому простору. Прибічники трансформаційного підходу на чолі з Д. Розенау та Е. Гіденсом визнають сучасну форму глобалізації за історично безпрецедентну й таку, що зумовлює зміну традиційних концепцій державності.

Автори багатотомного російського видання «Фундаментальні проблеми культурології» проаналізували уже три основні точки зору щодо сутності та наслідків глобалізації у зарубіжній науковій думці XX — початку XXI ст., а саме: гіперглобалістську, скептичну і трансформістську. Гіперглобалісти, як-от К. Омає, В. Рістон та Д. Гуєнно, стверджують, що глобалізація розпочинає нову еру світової історії, причому локомотивом цього процесу є економічна і технологічна глобалізація, коли швидкість запровадження інновацій створює ситуацію нестабільності, постійної гонитви за лідером, зміни споживацьких еталонів. Най-енергійнішими є економічні процеси, які: підвищують рівень глобалізації, інтенсивно залучають до своєї орбіти нові сфери, зокрема культуру; впливають на переміщення товарів та послуг, ідей та культурних цінностей; створюють нові потреби та уявлення про цивілізований спосіб життя. На думку гіперглобалістів, економічна глобалізація саме й стимулює виникнення нових форм соціальної організації у вигляді корпорацій та міжнародних компаній, асоціацій та торгівельних спілок, які, залишаючи національним державам лише представницькі функції, уже тепер керують світом. Корпорації, що могутніші за національні держави, здійснюють і соціальну підтримку й захист людини, сприяють отриманню освіти та підвищенню кваліфікації, створюють комфортні умови життя і т. д., — причому корпоративна культура стає новою формою ідентичності особистості, створюючи її космополітичний тип, коли відданість фірмі та вміння працювати у команді стають головними якостями людини. Отже, поширення продукції масової культури зумовлює гомогенізацію як поступове зникнення національних особливостей та традицій, породжуючи позбавлені певної етнічної, історичної індивідуальності й унікальності нові культурні гібриди, тоді як глобалізація в цілому сприяє прискоренному зникненню національних культур. На думку цих російських учених, представники скептичної точки зору, як-от П. Хірст, Д. Томпсон і С. Хантінгтон, критично ставляться до ідей гіперглобалістів, наголошуючи, що ті видають бажане за дійсне, перебільшуючи параметри економічної інтеграції та вплив міжнародних корпорацій і створюючи міф про: могутність та необоротність процесу глобалізації, безумовне падіння політичної ролі національних держав і їх перетворення на безправний додаток до світових корпорацій.

На думку цих скептиків, національні уряди, авторитет яких зростає, не втратили владу, здійснюючи розробку та реалізацію основних напрямів культурної політики та захист історико-культурної спадщини, тоді як саме національні держави стають архітекторами глобалізації та інтеграції, а не їх пасивними жертвами. Глобалізація не знищує, а підсилює соціальні та культурні відмінності країн, проте конфлікт цивілізацій є необоротною перспективою глобалізації. Трансформісти, зокрема Е. Гідденс,

Д. Розенау та М. Кастельс, не надають значення якомусь одному фактору в процесі розвитку глобалізації — економічному, політичному чи інформаційному, вважаючи, що всі ці фактори сукупно діють і комплексно перетворюють суспільство та культуру, створюючи цілком новий, не схожий на попередній соціум та життєвий світ. Розглядаючи його не просто як новий світовий лад, але вже як якісно іншу конфігурацію соціального і культурного життя земного співтовариства, трансформісти вбачають у глобалізації потужну трансформуючу силу, на основі якої триває всебічне трансформування попередніх суспільств. На їх думку, глобалізація зумовлює не часткові зміни за рахунок певних інновацій, але принципово змінює життєве середовище та проектує виникнення нового типу цивілізації, культури і людини, причому згаданий процес трансформування відбувається швидко, але нерівномірно. Якщо одні країни обплутані мережею глобальних відносин, то інші залишаються на узбіччі й відсовуються на другий план, тоді як роль каталізатора глобальних процесів, ініціатора культурних чи інших перетворень та координатора колективних дій можуть виконувати різні регіони світу.

Глобалізація є одним із головних предметів наукового дослідження багатьох не лише зарубіжних, але й вітчизняних науковців, зокрема культурологів, ХХ — початку

ХХІ ст. Ця проблема, про що вже йшлося вище, постала в центрі уваги численних представників сучасної вітчизняної гуманітаристики — не лише спеціалістів з історії та теорії культури і фахівців інших наук про культуру, а й філософів, психологів, соціологів, політологів з низки університетів, зокрема Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Національного університету «Києво-Могилянська академія» й Київського національного економічного університету, а також інститутів НАН України. На окрему увагу заслуговує науковий пошук, здійснений протягом 1990—2010-х рр. українськими ученими, передусім колективами двох інститутів НАН України — Інституту світової економіки і міжнародних відносин та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень, важливі результати якого представлені зокрема й на сторінках збірників їх праць: «Глобальні трансформації та стратегії розвитку» (1998), «Глобалізація і безпека розвитку» (2001), «Громадянське суспільство в сучасній Україні: специфіка становлення, тенденції розвитку» (2006) та «Україна в глобалізованому світі» (2007). Авторські колективи цих збірників зосередили основну увагу на комплексному аналізі культурної ситуації в Україні кінця XX — початку

XXI ст. як перехідної епохи з огляду на її місце та роль у соціокультурному розвитку країн Західної Європи і світу. На особливу увагу заслуговують матеріали останнього зі згаданих збірників, присвяченого науковцями Гнституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України комплексному дослідженню місця та ролі України у глобалізованому світі. Вельми різнобічно висвітлюючи їх у своїх публікаціях, як-от: «Проблеми політичної економії глобалізму. Глобалізм як світова система імперіалістичної інтеграції» О. Білоруса, «Сталий розвиток у пріоритетах Європейського союзу» Ю. Мацейка, «Альтернативи національної безпеки України» О. Потєхіна, «Євроінтеграційна перспектива України за умов глобалізації» I. Вітра, «Проблеми стимулювання інноваційності в Україні» В. Лит-виненка, «Питання задоволення інформаційних потреб української економіки в умовах глобалізації» С. Кулиць-кого, «Україна в системі глобальної екологічної інтеграції» Т. Перги та ін., — автори збірника — учасники наукової конференції «Україна в глобалізованому світі», підтримали ініціативу !нституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України щодо заснування під егідою останньої Міжнародної асоціації глобалістики і Міжнародного інституту глобалістики.