Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

Чималий внесок у дослідження проблеми глобалізму зробив один із головних авторів та редакторів цих та інших видань на тему глобалізації — академік НАН України, автор численних публікацій з цієї проблематики, як-от праці «Глобалізація і національна стратегія України» (2001), О. Білорус. Докладно аналізуючи у першому її розділі — «Глобалізація розвитку, глобальні і національні трансформації України» найактуальніші проблеми й перспективи конкурентоспроможної реінтеграції України до глобальних процесів і європейських структур, він розглянув питання сучасних викликів, загроз та імперативів глобалізації світового розвитку. Зауважуючи, що на зламі ХХ та ХХІ ст. світове співтовариство переходить до нової ери — ери глобалізації розвитку, яка відкриває для людства не лише нові, небачені можливості розвитку та якісного зростання, але й нові загрози, проблеми і глобальні конфлікти, О. Білорус наголосив, що перед людством у цілому постала небачена до того глобальна проблематика. Підкреслюючи, що глобалізація є спільною долею людства і що на порозі ХХІ ст. особливо гостро проявились такі синхронно й односпрямовано діючі нові закономірності, як: колосальне зростання масштабів глобалізації, стрімке прискорення її процесів та посилення й поглиблення глобальної інтеграції, — він зауважив, що єдино можливою відповіддю людства на виклики і загрози глобалізації є світова солідарність, єднання світу, глобальна інтеграція, справедливість та демократія. Разом із тим, за його словами, на їх шляху постали такі виклики, як формування глобального середовища взаємозв’язку і взаємодії — процес глобальної інтернетизації, внаслідок якого протягом першої чверті ХХІ ст. буде поетапно запроваджено нові ідеологію й форму соціальної організації — глобальний і транснаціональний корпоративізм, який стане новою ідеологією світового розвитку. Піддаючи гострій критиці відзначений ним «глобальний егоїзм країн-лідерів», зокрема глобальний корпоративізм саме країн «Великої сімки» — США, Канади, Великобританії, ФРН, Франції, Японії та Італії, — О. Білорус вказав на відсутність будь-яких ознак їх спроможності забезпечити сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи із умов та імперативів подолання глобальної кризи. Звертаючи окрему увагу на питання нових тенденцій глобалізації економіки і, в тому числі, зазначаючи, що глобальні комунікації інтелектуалізують виробництво й споживання та відкривають нову еру глобальної економіки, здатної зумовити вибухове прискорення розвитку, він докладно висвітлив негативні тенденції розвитку цього процесу, як-от глобальні валютні спекуляції та ін.

Зазначаючи на початку статті «Проблеми політичної економії глобалізму. Глобалізм як світова система імперіалістичної інтеграції», що на зміну імперіалізму як вищої стадії капіталізму прийшов неоімперіалізм або глобалізм як вища сучасна стадія глобального капіталізму світового характеру, О. Білорус визнав глобалізм за систему абсолютної економічної і політичної влади нових глобальних монополістичних корпорацій, які вже вийшли з-під контролю націй-держав свого походження та базування. Відзначаючи, що кінець ХХ ст. приніс остаточне становлення постіндустріальної світогосподарської системи з небаченим нарощуванням хвиль глобалізації і регіоналізації, різке падіння статусу націй-держав з низьким рівнем конкурентоспроможності та зростання впливу наймогутніших країн світу, дослідник констатував відхід до історії системи біполярного світового порядку і настання небачено складного трансформаційного етапу в розвитку людства. Воно, на думку О. Білоруса, стоїть на перехресті нової ери і має перед собою три основні «дороги-перспективи»:

1) шлях до суспільного ладу соціалізації і ноосферно-го розвитку — суспільства справедливості для всіх, який включає позитивні можливості й наслідки глобалізації та глобальної інтеграції;

2) шлях конфронтації цивілізацій, що веде до самознищення і апокаліпсису;

3) комбінований, компромісний шлях, який веде до суспільного ладу глобалізму, за якого головною ідеологією світового розвитку є глобальна корпоратизація.

Учений наголосив, що розвиток сучасної імперії глобального капіталізму є неможливим у відриві від головних імперських націй-держав, а характер та специфіка поточного етапу глобалізації визначаються кількома основними рисами:

1) превалювання високорозвинутих країн у процесах глобалізації і вирівнювання рівня економічних, політичних і соціальних показників у вузькому колі лі-дерів-глобалізаторів;

2) нівелювання відмінностей між державами завдяки модернізації і трансферу методів державного менеджменту;

3) вдосконалення світових комунікацій і транспорту, формування світових телекомунікацій і мереж електронного зв’язку;

4) поширення на все світове співтовариство ідеології споживацького суспільства.

Зосереджуючи увагу і на економічній глобалізації та економічному глобалізмі, які, з його точки зору, є серцевиною сформованої нині глобальної системи світопорядку, він підкреслив основні ознаки економічного глобалізму:

1) вихід (виведення) економічних інтересів національних господарських суб’єктів за національно-державні рамки;

2) вихід національних корпорацій на глобальний ринок;

3) перетворення національних корпорацій на транснаціональні, а потім — на глобальні корпорації;

4) розширення сфери діяльності транснаціональних економічних і фінансових структур до рівня глобальних ринків;

5) неможливість вирішення більшості економічних і соціальних проблем на обмеженому національному рівні;

6) зростаюча залежність економічної ситуації в більшості країн від ситуації в країнах — лідерах глобалізації;

7) зростаюча доларизація національних економік;

8) посилення добровільно-примусової координації національних економічних і фінансових стратегій та політик на глобальному рівні (особливо в галузі торгівлі, фінансів, екології, зайнятість, еміграція).

Чималу увагу аналізові як порушених О. Білорусом, так і інших аспектів проблеми глобалізації приділили його колеги з !нституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, як-от: Ю. Мацейко, I. Вітер, С. Кули-цький і Т. Перга. Досліджуючи у статті «Сталий розвиток у пріоритетах Європейського союзу» головні результати реалізації протягом першої декади XXI ст. стратегії сталого розвитку ЄС та Лісабонської стратегії у контексті висвітлення впливу на ці процеси глобалізації, Ю. Ма-цейко зупинився на розгляді таких важливих аспектів цієї проблеми, як виклики цьому розвиткові та його засади. Відзначаючи все більше усвідомлення європейською громадськістю того, що основою сталого розвитку є паритет у тріаді «людина, господарство, природа» і вказуючи, що цей підхід є вирішальним у появі іншої тріади — економічні, соціальні та екологічні напрями розвитку, він наголосив, що ЄС не обмежується реалізацією тільки цієї тріади, але суттєво розширює її за рахунок: інституційних реформ, інновацій, забезпечення основних прав і свобод людини, зростаючої ролі громадянського суспільства. На думку Ю. Мацейка, досвід сталого розвитку в ЄС засвідчує зростаючу роль ще однієї тріади — «уряд, бізнес, громадянське суспільство», як могутнього двигуна цього розвитку. Однак, зазначив він, країнам ЄС поки що не вдається досягти достатньо ефективної взаємозалежності, взаємодії та взаємовпливу окремих компонентів тріади «економічне зростання, соціальний прогрес, захист навколишнього середовища», що пояснюється дією і таких досить суттєвих перешкод на шляху розвитку ЄС, як відсутність механізмів зворотного зв’язку щодо моніторингу, навчання і адаптування, так і координування стратегічних цілей та ініціатив із національним бюджетним процесом. Зазначаючи у статті «Євроінтеграційна перспектива України за умов глобалізації», що вітчизняні національні інтереси давно вимагають утвердження України як впливової європейської держави і повноправного члена ЄС, І. Вітер зауважив, що для визначення згаданої ним перспективи України за умов глобалізації необхідно розглянути такі аспекти цієї проблеми: