Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

О. Ахієзер відзначив специфічність місця та ролі Росії у світовій історії. Вбачаючи цю специфіку у тому, що тут ще не сформувались ефективні інститути, які здатні забезпечити безконфліктне співробітництво й діалог між цінностями традиційного типу та медіаційної критики, він указав, що бачить вихід лише в розвитку масової медіаційної діалогічної культури у російському суспільстві.

На думку В. Межуєва, світ переживає цивілізаційний перехід, який супроводжується кризою всіх відомих форм ідентичності та модернізаторських ідеологій епохи індуст-ріалізму — від ліберальної до соціалістичної. На сторінках своїх статей, зокрема: «Культура як філософська проблема» (1982), «Цінності сучасності в контексті модернізації та глобалізації» (2002), «Від діалогу цивілізацій до цивілізації діалогу» (2006), — і монографій, як-от «Ідея культури. Нариси з філософії культури» (2002), він приділив увагу аналізу проблематики кризового стану і перспектив розвитку Росії у ХХ — на початку ХХІ ст. Зауважуючи, що внаслідок початої у 1890-х рр. спроби її «входження до сучасної цивілізації» постало відкрите й досі питання про «цивілізаційну ідентичність» Росії, В. Межуєв наголосив, що спроба перетворення цієї країни на «третій Рим» покищо завершилась її глибоким внутрішнім розколом, спричиненим суперечливим сполученням у ній низки елементів візантизму та європеїзму. Вказуючи, з його точки зору, на три хвилі «модернізації» у Росії: 1) від епохи перетворень Петра І до початку ХХ ст. — зміцнення самодержавства імперського типу; 2) більшовицький «реальний соціалізм» епохи СРСР — до централізованої держави однієї партії та її вождів і 3) розпочата з 1990-х рр. та триваюча й до сьогодні сучасна модернізація, — В. Межуєв визнав, що всі вони почергово збіглись у часі з технологічними зсувами у західному суспільстві — ранньоіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільств. Вбачаючи у цих трьох хвилях геополітичну відповідь Росії й СРСР на ці основні етапи становлення сучасного західного суспільства, він наголосив, що Росії треба не протиставляти себе Європі, але й прагнути не до неї, а тільки до заснованих на спільних для Європи і, по суті, всього людства начал цивілізації. Остання повинна об’єднати людство в планетарному масштабі й визволити його від сутичок народів у непримиренній боротьбі, зумовленій залишками варварства, хоч серйозною перешкодою для цього є «проблема модернізації». Вважаючи, що реформи у Західній Європі й США не були модернізацією, бо не вимагали від «західної людини» відмови від її «циві-лізаційної ідентичності» — «західної самоідентифікації»,

В. Межуєв зазначив, що «проблема модернізації» — «переходу до сучасності» як західного цивілізаційного зразка, спровокувала глибоку хронополітичну травму в громадян країн колишнього соціалістичного табору. Усвідомлення, насамперед інтелектуальними елітами усіх цих країн, їх начебто культурно-цивілізаційної архаїчності — «несучас-ності», і спроба повернення до сучасності шляхом переходу до «західної самоідентифікації» не є вихід із соціокультурної кризи. Зауважуючи, що тільки переоріентування інтересів національної політики з модернізації на глобальний розвиток і є єдиним способом повернення до сучасності, здобуття відповідної реаліям сьогодення ідентичності, В. Межуєв наголосив, що Росія має стати ініціатором та лідером нового — інтегрального, східно-західного типу цивілізаційного розвитку, заснованого на гармонійному сполученні космогенного та техногенного, матеріального й духовного начал суспільного життя, на гармонійній коеволюції суспільства та природи.

Зауважуючи на сторінках розвідок: «Функціонування кіно в контексті кризи цивілізаційної ідентичності» (2002), «Соціальна психологія мистецтва. Перехідна епоха» (2005), «Видовища за епохи повстання мас» (2006), «Образи «Великого розриву». Кіно в контексті зміни культурних циклів» (2008), — що сучасна наукова думка і, в першу чергу, філософія та соціологія, зафіксували у другій половині

ХХ ст. ситуацію «Великого розриву» як переходу від індустріальної до постіндустріальної цивілізації, М. Хрєнов вдався в них до комплексного аналізу феномену кіномистецтва в контексті перехідних культурних трансформацій ХХ — початку ХХІ ст. Констатуючи згасання посталого за пізнього Середньовіччя культурного буття й відзначаючи народження альтернативної йому культури, він указав на кризу традиційної ідентичності. Засвідчуючи відхід від принципу лінійного часу, універсалізованого західною цивілізацією, до визнання циклічності часу й відзначаючи важливу роль у цьому переході саме кіномистецтва, як «могильника принципу лінійності» і, отже, й посталої на основі друкарського верстата всієї культури Нового часу, М. Хрєнов зауважив, що воно повертає людство до характерних саме для культури догутенберзької епохи принципів організації дискурсу. Ці принципи, що сформувались в розмовних пластах культури й були актуалізовані в ХХ ст. за допомоги електронних технологій, і «підводять» під сучасне соціокультурне буття «племінну основу» та роблять його «співприродним» дописемним культурам. Вказуючи на кіномонтаж як характерний для організації міфологічного дискурсу прийом, завдяки якому кіномистецтво і руйнує та долає «галактику Гутенберга» шляхом відродження архетипних способів організації дискурсу, він визнав кіно за один із головних чинників суперечливості культури ХХ ст. Розглядаючи його як продовження писемних і друкарських кодів — принципу лінійності, й, водночас, як його заперечення — перехід до фіксування одночасно триваючих різних дій чи симультанності, М. Хрєнов підкреслив, що це й є одним із найпоказовіших свідчень констатованого ним, слідом за Е. Еріксоном та Ф. Фукуямою, «Великого розриву» в історії людства і, в тому числі, й Росії. На його думку, до цього кризового етапу в цивілізаційному розвитку культурне життя не зазнавало стрибків, зривів, бо тривало в структурованих та єрархізо-ваних співтовариствах із провідною роллю в них творчої меншості, тоді як тепер відбувається протистояння між культурою і масовою стихією, що є лиш окремим проявом глобального розходження між цивілізацією й культурою. Виходячи з концепції П. Сорокіна про охоплюючу ХХ ст. глобальну перехідну ситуацію — заміну чуттєвої чи секу-лярної культури, що є змінною, нестабільною, гранично раціоналістичною, прагматичною і функціональною, тобто культури модерну, на якісно іншу — ідеаціональну, в якій чуттєва стихія поступається надчуттєвій, екстазу й інтуїції, він наголосив, що якраз цей тип культури стане основним у соціокультурному бутті Росії та інших народів світу в

ХХІ ст. З точки зору М. Хрєнова, кіномистецтво повинне відтворювати відповідну особистості ідеаціонального типу картину світу і лише в цьому випадку воно виконуватиме свою місію — працювати на виживання культури.

На сторінках низки монографій: «Інтелект у Всесвіті: витоки, становлення, перспективи» (1991), «Агресія, мораль і кризи у розвитку світової культури (Синергетика історичного прогресу)» (1996), «Цивілізаційні кризи у контексті Універсальної історії. Синергетика — психологія — прогнозування» (2004), «Антропологія насильства і культура самоорганізації. Нариси з еволюційно-історичної психології» (2008), — А. Назаретян звернув головну увагу на спричинений «незбалансованою діяльністю людей» особливий тип криз, насамперед демографічних, екологічних та військово-політичних. Один із чільних представників напряму «універсальний еволюціонізм» — «Великої Історії», присвяченої розробці «інтегральної теорії минулого» від Великого Вибуху до сучасності в працях Е. Янт-ша, В. Аршинова, А. Велеза, Е. Ласло, А. Панова та інших учених, А. Назаретян зауважив, що в межах цього напряму вивчається універсальна еволюція — розвиток Всесвіту з послідовним утворенням якісно нових реальностей, де розвиток природи і суспільства є фазами спільного поступального процесу. За його словами, починаючи з лінійного проектування засвідчених наприкінці ХХ ст. у царинах політики, демографії, екології та генетики загрозливих тенденцій, ми впевнюємось у тому, що до середини ХХІ ст.

планетарна цивілізація може опинитись на межі самознищення. Розуміючи кризу як фазу загрозливого зниження стійкості «нерівноважної системи», коли внаслідок зміни зовнішніх чи внутрішніх умов напрацьовані нею шаблони діяльності можуть зумовити її руйнування, А. Назаретян виокремив три типи криз у соціальній і біосферній історії відповідно до співвідношення зовнішніх та внутрішніх підстав: екзогенні, ендогенні та змішані. Якщо перший тип цих криз є наслідком відносно випадкових, не залежних від системи подій у середовищі, як-от зміна клімату, а ендогенні кризи обумовлені зміною періодів генетичної програми чи її вичерпаністю, то чинником третього типу криз є зумовлені активністю самої системи зміни середовища. Вважаючи, що культура від її початку зорієнтована на звільнення від спонтанних коливань середовища, але порушення дії культурних регуляторів таки призводять до антропогенних криз із катастрофічною фазою, А. Назаретян наголосив, що більшість племен, цивілізацій та держав гинули під дією не зовнішніх, а внутрішніх чинників — завдяки підриванню природних і організаційних засад свого існування власноруч за схемою: наростаюче вторгнення до біогеноценозу, руйнування ландшафту й соціальна катастрофа. Він вказав на такі переломні епізоди історії людства, коли глобальні за їх еволюційним значенням антропогенні кризи завершувались проривом у нові культурні епохи:

1) «палеолітична революція»;

2) «верхньопалеолітична революція»;

3) «неолітична революція»;

4) «міська революція» (У-ІІІ тис. до н. е.);

5) «Революція Осьового часу» (сер. I тис. до н. е.);

6) «промислова революція»;

7) «інформаційна революція».

Припускаючи, що всьому живому властива агресивність як вихідний потяг до адаптування для себе простору та джерел вільної енергії, А. Назаретян підкреслив, що зумовлені природою обмеження цієї агресії періодично порушувались під час цих «революцій» як криз у техногуманітарному балансі людства, коли його зростаючі інструментальні можливості долали механізми стримування агресії і призводили до катастроф. Вказуючи на п’ять векторів передісторії та історії людства, а саме зростання його технологічного потенціалу, чисельності, організаційної складності, інформаційної місткості інтелекту й якості внутрішніх регуляторних механізмів, — він зауважив, що в ХХІ ст. завершиться власне людська історія й почнеться надлюдська як симбіоз біологічних і штучних елементів буття та мислення.

Особливу увагу проблематиці ймовірної цивілізаційної кризи майбутнього присвятили, у тому числі, й такі відомі російські вчені, як А. Панов і С. Переслєгін, наукові погляди яких опинились у полі зору сучасного вітчизняного дослідника Е. Юрченка. Висвітлюючи у публікації «Конвергенція катастроф у першій половині ХХІ століття: наслідки й можливі шляхи виходу з кризи» (2007) учення Г. Фая про конвергенцію катастроф, що також є об’єктом нашого дослідження, він провів паралель між ним і поглядами А. Панова та С. Переслєгіна на питання майбутньої глобальної кризи. Остання, на думку А. Панова, має не лише цивілізаційне, але й космічне значення, характеризуючись вибуховим зростанням ключових параметрів цивілізації: населення, виробництва енергії та споживання невідновлюваних матеріальних ресурсів. Стикаючись уже в недалекому майбутньому з вичерпанням природних ресурсів, екологічними катастрофами техногенного походження й цілком вірогідним застосуванням зброї масового ураження, цивілізація перебуватиме в системній кризі, вихід з якої — це вихід на зовсім нову траєкторію розвитку як людства, так і всієї історії Землі. Протягом своєї історії людство рухалось від кризи до кризи, зокрема випереджальний розвиток технологій не вперше спричинить порушення балансу розвитку техносфери і соціуму, але наступна криза не буде звичайною. Зауважуючи, що розвиток біосфери та ноосфери — це підпорядкований закону динамічного прискорення єдиний процес, і наголошуючи, що десь у 2030—2050-х рр. ефекту прискорення історичного часу вже не буде внаслідок подолання людством крапки сингулярності як часу кінця історії,

А. Панов підкреслив, що на цивілізацію очікує фінал як чотиримільйонного періоду прискорення людської історії, так і чотиримільярдного періоду прискореного розвитку біосфери. На думку С. Переслєгіна, соціомеханічний підхід до аналізу історії людства пояснює її як послідовну зміну низки структурно несумісних цивілізаційних фаз шляхом революційних і стрибкоподібних фазових переходів, кожен із яких є системною катастрофою. Їх причинами є прояв у цих цивілізаційних фазах несумісних із їх базовими структурами «трендів», наприклад поточний фазовий перехід пов’язаний із дією таких «трендів», як структурні революції в соціально-економічній царині й сфері психофізіологічної організації людини. Обидві ці революції, в інформатиці та біології, є катастрофічними, бо засвідчують перехід від класичної статичної цивілізації, всі зміни в якій були внутрішніми, що не змінювали базових принципів буття людства, — до цивілізації Майбутнього. Остання, виростаючи із технологій інформаційної епохи та передбачаючи загальну мінливість непорушних до того найважливіших цивілізаційних принципів — держави, економіки, суспільства, культури й людини, — свідчить про остаточний занепад індустріального світу. Значною мірою враховуючи розглянуті вище основні здобутки дослідження вченими США, Західної Європи та Росії проблеми кризи і майбуття культури, науковці України — насамперед філософи і філософи культури, запропонували протягом двох останніх десятиліть спектр новітніх розробок у царині культурфілософського осмислення глобалізації. Тривким фундаментом основної частки їх спроб став, на наш погляд, саме науковий доробок класиків вітчизняної гуманітарної думки другої половини XX — початку XXI ст. — групи засновників Київської філософської світоглядно-антропологічної школи Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

6.2.3. Сучасна «філософія культури» України про кризу та майбуття культури

Чимале значення в розвитку проблематики культурфі-лософської думки у колишніх республіках СРСР і створених на їх основі держав, передусім України, відіграли наукові пошуки славнозвісної плеяди провідних представників Київської філософської світоглядно-антропологічної школи: В. Шинкарука, І. Бичка, В. Іванова, В. Горського, М. Поповича, С. Кримського, М. Тарасенка, О. Яценка та ін. Досліджуючи на сторінках численних публікацій і монографій другої половини ХХ — початку ХХІ ст. найрізноманітніші аспекти історії й теорії вітчизняної і зарубіжної філософії, низки філософських та інших гуманітарних дисциплін, вони, разом із тим, приділили особливу увагу висвітленню та аналізу проблеми кризи і майбуття культури. В їх поле зору не раз потрапляли і отримували оригінальне тлумачення різні найактуальніші аспекти культурно-антропологічної проблематики, яскравим свідченням чого є плідний науковий доробок кожного з цих мислителів і, між іншим, кілька об’єднуючих їх творчі зусилля спільних наукових видань, наприклад: «Людина та світ людини» (1977), «Соціально-історичні та світоглядові аспекти філософських категорій» (1978), «Феномен української культури: методологічні засади осмислення» (1996) й ін. З-поміж написаних ними протягом шістьох останніх десятиріч розвідок згадаємо, зокрема, такі монографії, як: «Від сталінізму до гуманізму» (1968) та «Феномен української інтелігенції. Спроба екзистенціального аналізу» (1995)