Розділ 6. СУЧАСНА КУЛЬТУРОЛОГІЯ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ ГЛОБАЛЬНИх ПРОБЛЕМ

11) перевага точних наук і технологій (техногенна цивілізація);

12) перевага універсального над локальним.

У російському енциклопедичному словнику «Філософія» (2004) за редакцією О. Івіна модернізацію визнано за цілісне оновлення суспільства — процес переходу від традиційного суспільства, ототожнюваного, головним чином, із соціальними відносинами патріархально-феодального типу, до суспільства індустріального капіталістичного типу. До основних ознак модернізації тут зараховано: зростання можливостей використання сучасної технології у ключових галузях матеріального виробництва, розширення форм споживання, створення соціальних, політичних та культурних умов для розвитку нового виробництва. Зауважуючи, що перші теорії модернізації з’явились у 50-х рр.

ХХ ст., коли суспільствознавці аналізували перетворення в доіндустріальних, аграрних й інших, як, наприклад, колоніальних і залежних, суспільствах, автори видання підкреслили, що спочатку концепція модернізації стосувалась саме країн, що розвиваються. Пізніше вона почала висуватись як універсальна модель, призначена для тлумачення в єдиному ключі всіх значних подій сучасної політичної історії, а зараз існує у вигляді двох основних моделей — вестернізації та наздоганяючої моделі. Якщо вестернізація передбачає запровадження до культур різних країн структури, технології і спосіб життя західних суспільств, головним чином, у формі колонізації, то друга модель передбачає наближення відсталих у економічному відношенні країн до економічно розвинутих.

Наголошуючи у статті вміщеній у збірнику «Глобалізація і регіоналізм. Чорноморський регіон. Балкани» (2001 р.) — «Образи глобального світу і проблеми політичної модернізації», що глобалізацію сучасного світового розвитку неможливо розглядати окремо від згаданих проблем, російський історик І. Юрченко зосередила увагу передусім на висвітленні головного змісту теорії політичної модернізації. Зауважуючи, що цим змістом є обґрунтування загальної моделі глобального процесу цивілізації, опис характеру і напрямів переходу від традиційного до сучасного суспільства, вона зупинилась на розгляді двох основних підходів до тлумачення модернізації у світовій науці. Визнаючи за перший із них традиційне тлумачення модернізації як вестернізації — копіювання західних засад у всіх сферах життя та вказуючи на переважання у 1950—1960-х рр. у зарубіжній науковій думці саме ідеї однолінійного розвитку, І. Юрченко згадала як її яскраву ілюстрацію розроблену в Латинській Америці і переважно відображаючу тогочасну ситуацію в цьому регіоні «теорію залежності». Її постулатом був умовний поділ світу на домінуючий «центр» і «периферію», причому модернізація останньої — аграрних країн, що розвиваються, передбачала демократизацію саме за західним взірцем, як умову й наслідок успішного соціально-економічного зростання країн «третього світу» і результат їх активного співробітництва з розвиненими державами. Проте починаючи з 1970-х рр., у світі з’явилася низка розвідок з теорії модернізації, но засвідчили глибоке переосмислення попередніх підходів до вивчення цього явища, причому в першу чергу відбулась відмова від поверхневої однолінійної моделі модернізації як уподібнення західному зразку. Разом із тим, у них доводилась неспроможність дихотомного сприйняття сучасної соціальності, як протистояння традицій і сучасності, чим уможливлювалось пояснювання розмаїття перехідних суспільств, їх внутрішньої динаміки та визначення того, наскільки властиві цим суспільствам політичні, соціальні й культурні структури затримували чи полегшували перехід до сучасності. Відзначаючи зумовлену цим появу концепцій «часткової модернізації», «тупикової модернізації» та «кризового синдрому модернізації», I. Юрченко зауважила, що їх представники почали детальніше досліджувати конкретні політичні процеси з урахуванням специфічних умов — історичних і національних, — культурної самобутності різних країн. Зупиняючись на розгляді багатовимірної моделі модернізації як такої, що постала внаслідок виокремлення основних протиріч модернізаційних змін і враховує різні сторони процесу зміни характеру суспільства, вона приділила окрему увагу аналізу як «первинної» модернізації «епохи першої промислової революції», так і «вторинної» чи модернізації «навздогін».

Як зазначив у публікації «Цінності сучасності в контексті модернізації та глобалізації» (2002) російський культур-філософ В. Межуєв, концепція модернізації виникла вже в 50—60-х рр. XX ст. у лоні університетської науки США під впливом праць Т. Парсонса та Р. Мертона. Вона була розроблена спеціалістами з вивчення країн так званого «третього світу», як-от, зокрема: С. Ліпсетом, Ф. Рігзом, Д. Ентером, Р. Уартом і С. Xантінгтоном, — для пояснення процесів, що підривали традиційний устрій та сприяли переходу низки країн до сучасного — індустріального і демократичного, суспільства. Дещо пізніше ця концепція, за його словами, була взята на озброєння офіційними державними установами США для обґрунтування їх політики щодо країн Азії, Африки і частково Латинської Америки. Аналізуючи феномен модернізації, сучасний російський культуролог О. Кравченко наголосив, що під нею, як правило, розуміють революційний перехід від доіндустріального до індустріального, або капіталістичного суспільства, здійснюваний шляхом розтягнених у часі комплексних реформ. Модернізація ж — це кардинальна зміна охоплюючих всі сфери суспільного буття соціальних інститутів і способу життя людей. Зауважуючи, що фахівці розрізняють два види модернізації — органічну та неорганічну, він зупинився на їх оцінюванні, зокрема визначив органічну модернізацію як підготовлений усім перебігом еволюції момент власного розвитку країни. Розглядаючи у якості двох показових прикладів цієї модернізації перехід Англії від феодалізму до капіталізму внаслідок промислової революції ХVІІІ ст. та перетворення виробництва в США внаслідок запровадження фордизму протягом першої чверті ХХ ст., О. Кравченко зауважив, що органічна модернізація починається не з економіки, а з культури та зміни суспільної свідомості. Значно докладніше дослідник висвітлив феномен неорганічної модернізації, вбачаючи в останній відповідь на зовнішній виклик з боку розвиненіших країн і наголошуючи, що вона є способом «наздоганяючого» розвитку, здійснюваного урядом з метою подолання історичного відставання країни та запобігання її іноземній залежності. Показовим прикладом неодноразового актуалізування цього виду модернізації є Росія, найвідомішими спробами якої стали, за словами О. Кравченка: петровські реформи ХУІІІ ст., сталінська індустріалізація 30-х рр. ХХ ст., перебудова 1985 р. та економічні реформи 1991—1993 рр. Зауважуючи, що неорганічна модернізація здійснюється шляхом: закупівлі іноземного обладнання та патентів, запозичення чужої технології, запрошення спеціалістів, навчання за кордоном та інвестування, — він зазначив, що відповідні модернізаційні зміни відбуваються також і в соціальній та політичній сферах. На думку О. Кравченка, якщо органічна модернізація йде «знизу», то неорганічна починається не з культури, а саме з економіки та політики, тобто триває «згори», внаслідок чого вона сприймається лише найбільш підготованою частиною суспільства.

Чималу увагу модернізації приділяють і в сучасній політологічній думці, зокрема у російському виданні «Теорія політики» (2008) за редакцією В. Ісаєва де зазначено, що сучасна культурна модернізація передбачає формування високодиференційованої і, водночас, уніфікованої культури, базованої на комплексній парадигмі прогресу, вдосконалення, ефективності, добробуту та природного права висловлювання, засвідчення особистих можливостей і почуттів, на розвиткові індивідуалізму. З точки зору авторів видання, складниками модернізації є:

1) диференціація головних елементів культурних систем;

2) поширення писемності та світської освіти;

3) зростаюча віра в науку і технології;

4) створення складної інтелектуальної та інституціо-налізованої системи для підготовки до здійснення спеціалізованих ролей;

5) поява нових індивідуальних орієнтацій, звичок, характеристик, що виявляються в більшій можливості пристосування до все ширших соціальних горизонтів;

6) розширення сфер інтересів;

7) усвідомлення того, що винагорода повинна відповідати внескові індивідуума, а не будь-яким іншим його особливостям;

8) можливість розвивати гнучку інституціональну структуру, здатну пристосовуватись до постійно змінюваних проблем та потреб.

Зазначаючи, що в західних країнах культурна модернізація призвела до Реформації та Контрреформації, а потім її важливими етапами були Відродження, епохи Гуманізму і Просвітництва, автори видання пов’язали культурну модернізацію з поступом сучасних природничої (з XVII ст.) і гуманітарної (ХІХ—ХХ ст.) наук та появою теорій націоналізму, соціалізму і комунізму. В російському виданні «Політологія. Словник» (2010) модернізацію тлумачать як прагнення держави, політичної системи суспільства наблизити менш розвинені країни саме до країн-лідерів. Зауважуючи, що модернізація зазвичай здійснюється з використанням накопиченого передовими країнами досвіду та за їх технологічної, політичної і фінансової підтримки, автори видання наголосили, що в процесі поточної модернізації беруть участь кілька груп країн:

1) країни східної культури, що вже до кінця ХХ ст. до-сягли значних технологічних здобутків, політичні системи яких мають достатні ресурси для розвитку модернізації (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань, Китай і т. д.);

2) країни, що їх традиційно звуть такими, що «розвиваються», які досягають певних успіхів, але в цілому модернізація в них здійснюється повільно (Бразилія, Аргентина, Чилі, Мексика, країни Африки і т. д.);

3) країни постсоціалізму (Росія та ін.).

Окрему увагу присвячено аналізу феномену модернізації у сучасних енциклопедично-довідникових виданнях філософського профілю, як-от у виданні «Новітній філософський словник» (1990). Зазначаючи, що модернізація являє собою один із змістовних аспектів концепції індустріалізації, а саме теоретичну модель семантичних та аксіологічних трансформацій свідомості та культури у контексті становлення індустріального суспільства, автори видання торкнулись питання про історію виникнення концепції модернізації. Пов’язуючи останню із такими, за їх словами, її ранніми аналогами, як висловлені в різних філософських традиціях ідеї Е. Дюркгейма, К. Маркса, Ф. Тьонніса й інших мислителів про змістовну трансформацію соціокультурної сфери у контексті переходу від традиційного до нетрадиційного суспільства, вони так розкрили цей тип тлумачення модернізації: