Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Барокова література, на відміну від гармонійної літератури Ренесансу, навмисно уникає завершеності, уводить читача в далечінь, глибину або височінь теми, зазначав Д. Чижевський. Обширність літературних текстів — від потреби охопити Всесвіт, представити його в усій різноманітності. Твори переобтяжені літературними прикрасами, декоративні та примхливі. Популярними стають акровірші, в яких перші літери кожного рядка утворюють слово чи ім’я; «фігурні вірші», де рядки різної довжини, підібрані так, що створюють на сторінці фігури у вигляді зірки, хреста, серця. Форма зливається зі змістом, привертаючи увагу читача до християнських цінностей. Квітне фольклор в словесності, який відбиває формування історичної, національної свідомості. Поширюються «козацькі літописи» Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка. Вірогідно, в кінці століття з’являється і поширюється в рукописах «!сторія Русів», витвір національно-політичної думки, що подає історію України в художній формі.

Театральність бароко полягає і в захопленні театром, і в театралізації самої реальності. Корінням вона сягає язичницьких містерій, вертепних свят княжої доби, шкільної драми кінця XVI ст. Початок релігійної драми пов’язаний з Острозьким колегіумом та Луцькою братською школою (1614). Поширені «декламації», що виголошують вголос. Розквіт шкільного театру пов’язуємо з Києво-Могилянською академією (XVII — поч. XVIII ст.). П’єси описують житіє святих, історичні події, їм властива умовність, нарочитість жестів та поз. Улюбленою формою народного театру був вертеп — дво- або триповерхова дерев’яна скринька, в якій за допомогою маріонеток розігрувалися різдвяні містерії. Розповсюдженість вертепу, його популярність обумовлена виразністю та, водночас, простотою художніх прийомів. Сміхова карнавальна культура (М. Бахтін) була вільною формою розвитку культури.

Розвиток українського бароко як власне національного культурного стилю пов’язують з мазепинською добою. Всі роки свого гетьманування (1687—1709) !ван Мазепа відзначав побудовою або реставрацією православних церков, офірував великі гроші на освіту, бібліотеки, писання ікон; він вірив, що мистецтво покликане прославляти героїчне минуле, підтримувати віру в історичну справедливість. У XVIII ст. довершеними виглядають дерев’яні «майданні храми», всі чотири фасади яких однаково прикрашені. Конструкції кам’яних храмів сягають вершин інженерного мистецтва: Покровський собор (1689) у Xаркові, !ллінська церква (1692) на Подолі у Києві, Миколаївська (1686) у Глухові, Воскресенська (1702) у Сумах. Собори пишно декоровані напівколонами, карнизами, фігурними фронтонами над вікнами. !нтер’єр гармонійно суголосний з архітектурою, лінії спрямовані догори. В споруді Успенського собору (поч. XVIII ст.) в Новгород-Сіверському немає нічого дрібного, зайвого — монументальні та піднесені образи соборів яскраво втілюють естетичні вподобання своєї доби.

Отже, інтенсивні пошуки засобів художньої виразності, нових форм в архітектурі, образотворчості, музиці відповідають напруженим пошукам власної самоідентифікації українського народу.

5.2.3. Формування надетнічної загальноімперської культури.

Пізнє бароко. Просвітництво. Класицизм у мистецтві

Червень 1709 р. — Полтавська катастрофа — «поклала межу в історії Московської та Української держав», засвідчує Н. Полонська-Василенко. Починається доба примусової русифікації, уніфікації культурних кодів. Це період деструкції староукраїнської культури, втрата стилістичної єдності. Руїна, розірваність українських земель, поступова денаціоналізація еліти, загострення суперечностей між культурою верхівки та народних мас приводить до знекровлення традиційної староукраїнської культури. Водночас політика імперії приводить до переорієнтації на розвиток надетнічної, як правило, російськомовної культури.

Гетьманом в еміграції обрано Пилипа Орлика, перу якого належить «Конституція прав і свобід Запорізького Війська» (1710). Незалежність і від Польщі, і від Москви, парламентаризм, як основа конституційної держави — основні ідеї цього знаменного твору. Гетьмани першої половини XVIII ст. — І. Скоропадський, Д. Апостол — намагалися повернути українським землям ті привілеї і свободи, які були властиві їм до «зради» Мазепи і ніщівної руйнації.

У 1750 р. поновлюється інститут гетьманства, гетьманом обирається Кирило Розумовський (1728—1803), який отримав європейську освіту, довго обертався при єлиза-ветинському царському дворі, у 18 років за протекцією брата Олексія, фаворита Єлизавети, був призначений президентом Академії наук. Після поновлення гетьманства, права якого поширювалися на Київ та Запоріжжя, Розумовський намагався дістати для Гетьманщини право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, реформував козацьке військо, здійснив судову та соціальну реформи, сприяв розвиткові української науки, літератури й мистецтва, в тому числі розпочав широку програму «національних строєній». Його столиця Глухів розбудовується: і сам Розумовський, і його придворні будують палаци, у місті відкриваються кав’ярні, французький пансіон для дітей старшини. При дворі Розу-мовського існує приватний оперний театр з надзвичайно професійною трупою. О. Субтельний називає часи Розу-мовського «золотою осінню» української автономії.

З глухівською музичною школою та музичною традицією Могилянської академії пов’язані імена блискучих українських композиторів — Артемія Веделя, Максима Березовського і Дмитра Бортнянського. Артемій Ведель (1767—1808) отримав ґрунтовну філософську та мистецьку освіту в Київській академії, керував капелами у Москві, Києві, викладав у Харківському колегіумі, керував губернаторською капелою. В 1799 році стає послушником Києво-Печерської лаври, де робить якісь незрозумілі пророцтва, після яких його заарештовують, катують та оголошують божевільним. Останні 9 років Артемій проводить у божевільні і помирає в стражданнях. На сьогодні відомо близько 80 його музичних творів, серед них — 31 хоровий концерт, твори Веделя широко відомі у світі. Духовний композитор і диригент Дмитро Бортнянський (1751 — 1825), який стажувався у Венеції, був керівником придворної капели в Петербурзі, є автором 100 церковних хорів, двох опер, кількох концертів. Не менш відомим був Максим Березовський (1745—1777), вихованець КМА та Болонської філармонічній академії. Композитор пише духовні концерти, літургії, оперу «Демофонт». Березовський відчуває постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги та самогубства. Видані тільки поодинокі композиції, що й принесли йому світову славу.

У XVШ ст. продовжуєтьсґя активний розвиток архітектури. За часів митрополита Р. Заборовського створюються знаменита дзвіниця Софійського собору (1748), ускладнюються форми й інженерні рішення архітектурних споруд (дзвіниця над входом у дальні печери Києво-Печерської лаври, архітектор С. Ковнір, 1754—1761). У 1766 р. І. Григорович-Барський будує прекрасну Покровську церкву. Архітектурним дивом вважаєтья 9-банний, 5-поверховий собор у Новоселиці (1773). Перлинами київської архітектури стилю рококо можна вважати Марійський палац (1752) і Андріївську церкву (40—60 ті рр. ХУІІІ ст.), спроектовані італійським архітектором Б. Растреллі. Внутрішнє оздоблення церкви ближче до стилю бароко, іконостас вкритий різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, який виконали росіяни О. Антропов, І. Вишняков та знаменитий український гравер та художник Гр. Левицький.

Якщо портрети першої половини ХУІІІ ст. ще зберігають барокову декоративність, парадну умовність, то з середини століття набирає сили психологізм. Володимиру Боровиковському (1757—1825), що продовжив справу свого батька, відомого художника Луки Боровиковського, властиві глибоке занурення у внутрішній світ людини. Віртуозна техніка, тонкі нюанси, відчуття повітря роблять портрети майстра найкращими за свою добу, а можливо, і до сьогодні. Продовжує традицію знаменитого українського гравера Григорія Левицького його син Дмитро Левицький (1735—1822), твори якого належать до «кращих подвигів європейського портретного мистецтва ХУІІІ ст., зазначав мистецтвознавець І. Грабар.

Абсолютно бароковими за ідеологією та настроєм є розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври (40-ві рр. ХУІІІ ст.). Групи святих, пророків, старо-заповітних царів написані яскраво, жваво, з дотриманням пропорцій та законів композиції. З якою любов’ю написані райський сад, птахи, звірі, серед яких є зовсім екзотичні мавпи та рожево-сірий слон, якого маляр ніколи не бачив, проте відчуття повноти буття примушує його писати і слона серед райських кущів.

У 1775 р. знищено Запорізьку Січ, а землі її включені до нових губерній. У 1781 р. ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво, 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, на Лівобережжі і Слобожанщині поширюються загальноімперські закони. Руйнація Запорізької Січі — останньої твердині української державності — стала глибокою психологічною травмою для української національної свідомості. Тотальний наступ російського царату на українські землі не тільки руйнує залишки української автономії, а й приводить до уніфікації, русифікації у сфері культури, посилює процеси денаціоналізації української еліти.

Філософська традиція XVIII ст. напрочуд різноманітна і репрезентована плеядою значних українських мислителів і вчених. Михайло (Мануйло) Козачинський (1699—1755) розмежовував філософію і теологію, тим самим сприяв виокремленню української філософської думки з лона православної ортодоксії; видатний українсько-білоруський церковний діяч та мислитель Григорій Кониський (1717— 1795), автор філософських творів, проповідей та промов, в яких звертається до земних речей і людських проблем. Шлях до щастя — у самопізнанні, лише розумна, вільна і усвідомлена діяльність може дати людині відчуття щастя. Кониський виступає проти окатоличення, засуджує уніатів за пригнічення і несправедливість щодо православних.

Незважаючи на те, що сотні українців ставали активними будівничими Російської імперії, Росія зневажливо ставилася до українців. Експлуатуючи український талант та інтелект, імперія поступово знищує просвіту в українських землях, наприкінці XVIII ст. на Чернігівщині, Сумщині, Лівобережжі шкіл майже не залишається. З 1720 р. діє указ про заборону друку в Україні будь-яких книг, крім церковних. На цьому тлі в українському культурному просторі з’являється безпрецедентна постать мандрівного філософа і проповідника, мислителя і поета Григорія Сковороди (1722—1794). Найбільш відомими працями просвітника стануть «Сад божественних пісень», «Байки харківські», «Початкові двері до християнської доброзвичайності», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» та інші. На могилі його не стоїть хрест, на плиті написано «Світ ловив мене, та не спіймав». Філософія Сковороди зростала на ґрунті давньої інтелектуальної традиції, де злилися давньоруська доба, ідеї братського руху, помітний вплив античності та європейської філософії, німецького містицизму. Його філософія — це «любов до мудрості», проповідь самоусвідомлення, самопізнання і самоствердження людини. Не можна говорити про закінчену систему філософа Сковороди, можна виділити кілька вузлових ідей його філософствування. Мета життя — радість і веселість серця, внутрішній спокій. Світ складається з двох натур — божественної і матеріальної, перша з яких первинна, хоча друга — вічна. Сковорода виділяє три світи: макрокосм — безмежний світ, мікрокосм — світ людини і символічний світ — світ Біблії. Як і світ, людина має духовну, і зовнішню — матеріальну природу. Істинна людина пов’язана із внутрішнім єством, яким є Бог. Людина має дійти до пізнання своєї природи і виробити відповідний спосіб життя, основа якого — «сродна праця». Щастя доступне всім, треба лише пізнати в собі справжнє і знайти своє покликання, це сенс буття людини, праця — джерело людського щастя, центр, де переплітаються особисті і суспільні проблеми. Сковорода не дозволяв друкувати власні твори за життя. Перше, хоч і не повне академічне видання було здійснене під керівництвом академіка Багалія у Харкові через століття.

Підводячи підсумки блискучої і суперечливої барокової доби, треба підкреслити її неймовірну, дозволю собі сказати, трансцендентну синтетичність. Замішана на ідеях києворуської доби, запліднена Європою, ця доба подарувала Україні перший власне національний культурний стиль, вивела Україну на європейську арену в образі незалежної держави, сприяла розвитку професійної науки, високого мистецтва, блискучої освіти. Бароко — це час героїв і геніїв, воїнів і державних діячів. У могутнє, але неоживлене тіло української нації бароко вдихнуло дух гідності, національної свідомості і патріотизму, виліпило її на кшталт європейських націй. Переживши піднесення і Руїну, загартувавшись у полум’ї національно-визвольних повстань, релігійних війн та імперської уніфікації, Україна увійшла у ХІХ ст. знекровленою, але не переможеною.

Остання чверть XVIII ст. позначилася активною зовнішньополітичною діяльністю Російської імперії. Завоювання білоруських земель, приєднання Кримського царства, розподіл Польщі і прилучення Київських, Подільських, Волинських земель до Російської імперії призводить до об’єднання більшості українських територій (за винятком Галичини і Буковини) під владою Росії. Складається геополітичне підґрунтя для формування єдиного мовного, культурного, нарешті, національного простору. Межа XVШ—XIX ст. — епоха формування європейських націй у модерному розумінні цього слова. Промисловий переворот в Англії і Велика французька революція виводять на історичну арену новий соціальний прошарок, третій стан, який заявляє претензію на роль головного героя історії.

Наприкінці XVIII ст. починає формуватися доба класичної української культури, яка простягнеться аж до 40-х років

XX століття, і включає різні етапи соціально-політичного, державного та мистецького розвитку українських земель.