Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

5.3 КЛАСИЧНА УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

5.3.1. Оформлення класичної культури (перша половина XIX ст.). Український романтизм.

5.3.2. Період модерністично-революційного оновлення класичної української культури.

5.3.1. Оформлення класичної культури (перша половина XIX ст.).

Український романтизм

XIX ст. починається для українських земель зі стану геополітичного розриву, який зберігається до першої третини XX ст. і серйозно позначається на українській культурі. Особливістю соціально-економічного розвитку є занепад поміщицького землеволодіння у сільському господарстві, посилення експлуатації та майнового розшарування. Водночас розвивається підприємництво, формуються капіталістичні стосунки, зростає пролетаріат.

Вважається, що національний рух у Східній Європі проходить в своєму розвитку три етапи: перший, початковий — фольклорно-етнографічний. На цій стадії національно свідома інтелігенція охоплена почуттям ностальгії, починається збирання фольклору, старовинних документів та предметів побуту. Другий етап називається культурницьким і супроводжується надзвичайним відродженням інтересу до мови, культури, розвитком національної освіти. Третій етап — політичний, коли відбувається перехід від розвитку культури до висування ідеї незалежності, національного самоврядування.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. починається зростання національної свідомості і певне культурне пожвавлення. «туга за ... козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму», — зазначає I. Лисяк-Рудницький. Як правило, перший етап — фольклорно-етнографічний — пов’язують в Україні із зародженням романтизму і Xарківською громадою письменників, хоча перші етнографічні та фольклористичні роботи з’являються ще в останній чверті XVIII ст. (1770, Лукомський, «Збирання історичного»; 1785—1886, Рігельман, «Літописне повіс-твування про Малу Росію»; 1798, Маркович, «Записки про Малоросію» тощо). Попри описовість, фрагментарність, ці роботи суттєво розширюють джерелознавчу базу і свідчать про спроби осмислення української історії. Пошуки історичних ідеалів пов’язують з «батьком» нової української літератури I. Котляревським, його «Енеїдою» (1799). Котляревський звертається до класичного сюжету Вергілія, але ретранслює його в українське сучасне життя, засуджуючи розпусту, хижацтво, паразитизм. Антикрі-пацькими тенденціями наповнені і знамениті «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», в яких народні пісні і елементи народного побуту насправді підіймаються до рефлексії національного характеру.

Романтизм приходить в українські землі з Німеччини як відмова від влади раціоналізму, як реакція на суворість класицизму, він звертається до природи і оспівує її як царину гармонії і краси, звертається до історичного минулого. Поезія і мистецтво перетворюються на чарівні інструменти проникнення у загадку природи та суспільства, формується культ почуттів, творчості, релігійних переживань. Завдання романтиків полягає в дослідженні рідної мови, народної творчості, фольклору, міфології, де прихована «народна душа». Завдяки цій ідеалізації минулого і пошукам народної душі романтизм активно впливає на формування національної самосвідомості, національної культури.

Романтизм знаходить сприятливий ґрунт в «бездержавній» Україні. Утвердження колоніального режиму посилює деструкцію національного та культурного життя. Еліта русифікована або ополячена, найменш денаціоналізованими залишаються народ, народна творчість, вони формують світоглядну основу української культури, і саме до неї звертається молода українська інтелігенція. Ідеї романтизму суголосні прагненню національного і державного відродження.

Класичною точкою зору на формування романтизму в Україні вважаються погляди М. Грушевського, який визначав основною ознакою романтизму кінця XVШ — початку ХІХ ст. зацікавленість рідною мовою та ідеєю народності, романтичне захоплення й ідеалізацію минулого. До кола романтиків Грушевський зараховує М. Максимовича, М. Гоголя, гурток харківських письменників (П. Гулак-Артемовсь-кий, Г. Квітка, М. Костомаров). Політичної забарвленості романтикам надає діяльність Кирило-Мефодіївського братства і особливо погляди Т. Шевченка. В Галичині романтичне крило представлено «Руською трійцею» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький). Д. Чижевський пов’язує ідеї романтизму з розвитком філософської думки в Україні, який відбувався під впливом шеллінгіанства.

У 1805 р. відкривається Харківський університет, навколо якого формується Харківська громада інтелігентів. Ректором університету стає Петро Гулак-Артемовський, в університеті йде активна робота щодо збирання старо-житностей, мовознавства, вивчення фольклору. В 1816 р. починає виходити часопис «Харківський Демокріт», універсальний часопис, »Український вісник» (Розумник Го-норський (1791—1819), Є. Філомафітський і Гр. Квітка (1778—1843)). Поет-класицист І. Срезневський (1770—1820) у 1813 р. стає професором красномовства та видає багатотомні збірки «Запорожская Старина» і «Украинская антология», а в 1834 р. друкує «Взгляд на памятники украинской народной словесности», де доводить, що українська мова — не діалект, а повноцінна і самобутня мова. Українська фольклористика як професійна наука бере свій початок з роботи М. Цертелєва «Опыт собрания старинных малороссийских песен» (1819). О. Павловський друкує «Грамматику малоросійського наріччя» (1818), з якого починається професійне мовознавство. В 1823 р. І. Войцехо-вич видає «Словник української мови».

Створюючи низку університетів по своїх окраїнах (Казань, Київ, Дерпт), Російська імперія вважала університети цитаделлю обрусіння. Але створений у 1834 р. Київський Імператорський університет Св. Володимира згодом став центром виховання національноспрямованої молодої української інтелігенції.

Пожвавлюється культурне життя і в українських землях Австро-Угорської імперії, на яких проживали 2,4 млн українців. Реформами Габсбургів у 70—80-х роках ХУІІІ ст. скасовано особисту залежність селян, надано право самоврядування, проголошена віротерпимість та загальна середня освіта. Католицька церква залишилась провідною, але православним, лютеранам й кальвіністам даровано громадянські права. В 1817 році поновлює діяльність Львівський університет, що відраховує своє існування від ХУІІ ст. На довгий час університет стає осередком культурного й освітнього життя українців у межах Австро-Угорської імперії.

Поява національно-просвітницького руху на західноукраїнських землях пов’язана з діяльністю українського духовенства: в 1787 р. створено Руський інститут при Львівському університеті, який мав готувати україномовних священиків для греко-католицької пастви. Тут вперше видаються підручники фізики (проф. І. Зеленчик) та філософії (проф. П. Лодій) українською мовою. В 1815 р. І. Могильницький засновує просвітницьке товариство у Перемишлі, видає «Розвитку про руську мову» (1829), де відстоює самобутність української мови. І. Франко назвав Могильницького «зірницею відродження».

Просвітництво було метою діяльністі «Руської трійці» — напівлегального демократично-просвітницького та літературного угруповання, заснованого студентами греко-католицької духовної семінарії та Львівського університету — М. Шашкевичем, Я. Головацьким і I. Вагилевичем. Свою діяльність «Руська трійця» починає з ходіння в народ, вивчення фольклору, готує рукописні збірки «Син Русі» (1833) та «Зоря», де лунає заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини, оспівуються Б. Xмельниць-кий, С. Наливайко. Збірка була заборонена і віденською, і львівською цензурою. У 1836 році в Будапешті побачила світ «Русалка Дністрова» (більшість примірників конфіскована), делунає заклик до поновлення також єдності, уславлення борців за національне визволення, пропаганда державності і незалежності. Роль «Русалки Дністрової» відзначає I. Франко, який називає це явище наскрізь революційним для свого часу.

У середині XIX ст. Європа вирує низка повстань, відома як «весна народів», протистояння монархічної і республіканської ідей перекроюють мапу Європи. Пробудження національної свідомості прискорює процес збирання патріотичних сил. У Львові 1848 р. виникає «Головна руська рада», яка наголошує на тому, що українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом і що вони мають право на свою державу, культуру, мову, що вони є народом європейським. Тоді ж скликається з’їзд діячів науки і культури — «Собор руських учених», який розглядає необхідність створення господарських товариств, наполягає на проведенні богослужіння рідною мовою, збереженні пам’яток історії культури, обговорюється проект вживання української мови, підготовка підручника української історії для шкіл. Засновується культурно-просвітницьке товариство «Галицько-руська матиця», у Львівському університеті створюється кафедра української мови, відкривається українська бібліотека, музей і народний клуб. У 1861 р. створюється «Руська бесіда», яка опікується театром. З 1862—1867 рр. започатковується ціла низка видань українською мовою. Галицька інтелігенція відчуває підтримка письменників Наддніпрянської України — П. Куліша, В. Антоновича, Марка Вовчка.

Подією для всієї української культури стало створення в 1868 р. товариства «Просвіта». Заснування і діяльність товариства поклало кінець етнографічному романтизму. «Просвіта» стала на шлях реального творення національного життя, зазначав І. Франко, та поступово переростає у всеохоплюючу організацію і починає грати провідну роль у житті нації. Просвітяни стають такими собі культурними посередниками між поляками, угорцями, австрійцями й українцями. Почали видаватися популярні книжки для народу, готувалися підручники, організовувалися читальні, велися курси для неписьменних. Народні доми, читальні, позикові каси цементують українське життя в Галичині. Створено «Руське педагогічне товариство», «Товариство тверезості», в 1885 р. нараховувалося вже 320 читалень з п’ятьма тисячами активних членів. Ведеться активна господарська діяльність, на кошти «Просвіти» формуються стипендії для студентів, видаються підручники, «Календар Просвіти», журнал «Читальня», виходить літературна серія «Українська писемність». Товариство засновує хори, драматичні гуртки, спортивні об’єднання, молодіжні і жіночі союзи. В 1914 р. «Просвіта» нараховувала 7197 тис. членів, майже 75% поселень у Галичині мали читальні.

У 1905—1907 рр. у Наддніпрянській Україні філії засновуються в Катеринославі, в Одесі діють бібліотека, музей і хор. Просвіта» набуває загальнонаціонального значення. В 1922 р. майже зразу після закріплення радянської влади в Східній Україні «Просвіта» заборонена. В Західній Україні заборона «Просвіти» і жорстокі репресії щодо просвітян почнуться з вересня 1939 р., зразу після акта злуки Західної та Східної України.

Не менш плідним видається культурне життя Наддніпрянської України протягом ХІХ ст. У 1843 році було створено Тимчасову комісію для розгляду давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторстві, яка у науковому обігу іменується Київська археографічна комісія. У Комісії активно працювали майбутні засновники Кирило-Мефодіївського братства — П. Куліш, М. Костомаров, Т. Шевченко, В. Антонович, М. Гру-шевський та ін. Виданий комісією перший том «Памятников, издаваемых Археологической временной комиссией для разбора древних актов» містив понад 50 документів, присвячених історії Луцького православного братства ХУІІІ століття та історії Волинського краю, 86 першод-руків періоду Визвольної війни (листи Б. Хмельницького, протоколи допитів козаків). Документи друкувалися мовою оригіналу та російською мовою, перший том (1845) був справжнім шедевром книжного мистецтва: художні заставки, вклейки гравюр, зразки староукраїнських рукописів. Сучасні дослідники зазначають, що при Київському університеті була створена історична школа з чітко вираженою «українською орієнтацією».