Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Шляхами проникнення модерну в українське художнє мистецтво вважаються Краківська академія мистецтв (вчилися М. Жук, О. Новаківський, пізніше — I. Труш, М. Сосенко, М. Бойчук), Відень (Ф. Кричевський), Мюнхен (О. Мурашко, А. Маневич, Г. Нарбут, Д. Бурлюк, В. Кандинський), частково Париж (С. Васильківський, П. Левченко, К. Костанді, I. Похитовський, М. Самокиш, М. Башкирцева, О. Екстер, А. Петрицький). Живописна стилістика Олександра Мурашка поєднує в собі імпресіонізм, реалізм, декоративність українського модерну; релігійні мотиви пов’язані з космізмом, у полотнах — насичені кольори, драматична енергія, орнаментальні мотиви. Життєлюбність Федора Кричевського постає через сполучення сецессії і кубізму. Знаменитий триптих «Життя», трикрилий, як у часи Відродження, представляє нам рай, землю і пекло. Михайло Жук — художник і поет, вчитель Павла Тичини, пише картини, як вірші, а поезію — перетворює на кольоропис. Декоративні рослинні орнаменти, вітальність, одухотвореність властиві його полотнам. Для всіх художників джерелом натхнення стає фольклор як поєднання реальності і казковості, приміром, «Казка про дівчину і паву» Петра Холодного. Майже всі модерністи працюють як дизайнери, М. Жук розробляє кераміку, П. Холодний займається інтер’єрами, Василь Кри-чевський — знаменитий архітектор і ілюстратор. Видатним книжковим графіком стає Георгій Нарбут, який поєднує досвід українського бароко, класицизму і одночасно модерної примхливості. Захоплення модернізмом відчувається в живописних роботах А. Петрицького, О. Богомазова, К. Малевича.

1913 р. сенсацією паризького художнього життя стала виставка киянина Абрама Маневича, зазначає мистецтвознавець І. Горбачова. Визнаний у Парижі, Москві і Петербурзі, Маневич у 1917 р. займає посаду професора в Українській академії мистецтв, де вже працюють О. Мурашко, Ф. Кричевський, Г. Нарбут. У 1920 р. художник опиняється у Нью-Йорку, де також має успіх. В одному з листів прихильник його таланту А. Ейнштейн писав, що вони обидва служать зіркам, один — як художник, інший — як вчений.

Прекрасний ґрунт знаходить модернізм у сфері української літератури. Початок літературного модернізму пов’язаний з поетом М. Вороним, який у 1901 р. на сторінках «Літературно-наукового вісника» друкує відкритого листа, де закликає повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії». В 1907 р. у Галичині група письменників — П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький об’єдналися в «Молоду музу», яка, за визначенням М. Поповича, стала явищем літературно-філософської культури. Маніфест молодомузівців декларував критику реалізму в літературі й орієнтував письменство на європейські зразки та тенденції. В Києві П. Богацький та М. Шаповал засновують журнал українського модерну «Українська хата», з яким співпрацює М. Євшан. Рисами раннього модерну в українській літературі Т. Гундорова називає еклектичність, гетерогенність нової ідеології і нової стилістики, яка коливається між натуральністю й штучністю, передає діалектику становлення, артикуляції та оформлення суб’єктивних значень. Модернізм маніфестує розриви, переходи, розщеплення нового образного синтезу, відбиває «руйнацію комунікативної природи художнього дискурсу, який не забезпечує адекватність мови і значення».

Протистояння народництва, яке представляло собою збереження етнографічно-культурної ідентичності, та модернізму, який постає українським варіантом загальноєвропейського художнього вираження, відчувалося надзвичайно гостро. «Нова школа» української прози стала на позиції синтезу модернізму та народництва. М. Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина, О. Кобилянська намагаються поєднати традиційний вітчизняний реалізм з європейським модерном, або, навіть, психоаналізом.

Найвидатнішою постаттю кінця XIX ст. вважається І. Франко (1856—1916), видатний письменник і поет, перекладач, науковець та політичний діяч. За естетичною програмою реаліст, Франко вимагає для громадськості змісту і зрозумілості образної мови, вважає М. Попович. Джерелом його трагічності є патріотизм, Франко — політичний радикал, який залишився одинаком у масі, звідси елітарність та духовний аристократизм. Поета мучить роздвоєність — і художня, і психологічна, Франко-інтелігент протистоїть Франкові-бунтарю, мужицькому сину, що руйнує світ. Літературна спадщина поета налічує понад 50 томів, він справжній «батько нації», діяльність якого ще має бути всебічно оцінена.

Надзвичайним явищем української літератури вважається Леся Українка, в поезії якої «закодована символічна система світосприйняття українського народу» (П. Ко-ноненко), напружена діалогічність, драматичність, мотив обірваності вислову. В цей час вся культура функціонує як суперечлива система: з одного боку ентузіазм, з іншого — драматичне відчуття негараздів; з одного боку — соціальна заангажованість, з іншого — надзвичайна заглибленість у загальнолюдські цінності, підкреслють дослідники.

Наприкінці XIX — початку XX ст. модерн стає надзвичайно популярним і в архітектурі. Поява нових матеріалів і технологій будівництва розширює сферу реалізації архітектурних витівок, фантазій, які раніше важко було реалізувати. Український архітектурний модерн — це і геометричність Бессарабського ринку, Київського залізничного вокзалу, це і примхливість, ірреальність «Будинку з химерами» архітектора В. Городецького. Драматизм майбутніх десятих—двадцятих років, політичні події першої і другої російських революцій, світова і громадянська війна передбачалися в культурі задовго до реальних подій.

Липневі і жовтневі події в Росії, встановлення Центральної Ради у березні, проголошення Української Народної Республіки в листопаді у Києві, і, нарешті, грудневе проголошення Республіки Рад у Харкові приводить до внутрішньої неоднорідності, строкатості політичних ідеологій. Культура першою відгукується на це: світ розколотий «на біле і червоне», напише молодий М. Рильський. Драматичне мистецтво, музика, поезія стають більш динамічними, насичені пафосом і трагедійністю перетворення світу. Революційний оптимізм проникає в усі сфери життя.

Перша хвиля українізації пов’язана в 1918—1919 рр. з діяльністю гетьмана Скоропадського. Створено понад 150 українських гімназій, активно друкуються українські підручники, в Києві та Кам’янець-Подільському відкрито два державних університети. Це часи активного формування інфраструктури української культури та освіти — створюються Державний український архів, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, відкривається Український театр драми та опери, закладено Державний симфонічний оркестр, Державну капелу. Великою подією можна вважати відкриття у листопаді 1918 року Української академії наук, президентом якої став В. I. Вернадський, член багатьох академій наук та товариств, основоположник вчення про біо- та ноосферу, вчений зі світовим ім’ям.

На початку 1920-х рр. «непівське піднесення» немовби розкриває двері для творчого багатоголосся, розширюється літературна тв образотворча стилістика. В лавах українських літераторів ми знайдемо представників символізму («Музагет», «Біла студія»), Пролеткульту (альманах «Гроно»), неокласиків-академістів (О. Білецький, М. Зеров, В. Еланський), футуристів (М. Семенко, Г. Шкурупій, В. Поліщук). Пролетарський, або революційний романтизм представлений творами В. Блакитного, В. Сосюри,

В. Чумака, в яких пролетарська революція «обіцяла» українському народу національне визволення. Все переплетене — імпресіонізм і символізм, романтика і академізм.

Термін «український авангард» був введений паризьким мистецтвознавцем А. Наковим з приводу лондонської виставки художника В. Татліна в 1973 р. Тоді на думку відомого мистецтвознавця Д. Горбачова, світ побачив невідомих В. Єрмилова, О. Богомазова, згадав світових майстрів Давида Бурлюка («татарсько-запорізького» футуриста), Казиміра Малевича (поляка, що називав себе українцем, автора «Чорного квадрата»), засновницю української школи сценографії О. Екстер, наставницю А. Петрицького,

О. Хвостенко-Хвостова, О. Тишлера.

Перша міжнародна виставка авангарду відбулася в Одесі в 1910 р., а на обкладинці каталогу вперше друкується абстрактна картина В. Кандинського. В 10-х рр. ХХ ст. популярні кубізм та кубофутуризм (О. Богомазов, О. Екстер). Енергія молодих слов’янських народів виявляється саме у мажорних фарбах кубізму, вважають художники. Олександр Архипенко у Парижі стає першим скульптором кубізму. В творчості К. Малевича ми можемо побачити два витоки — урбаністичний (протиставлення білого і чорного) і сільський (райдужні кольори). Бойчуківці — учні паризької студії М. Бойчука — захоплені візантинізмом, їх об’єднує колективна творчість, безкорисливість, моральність, які хотів відродити М. Бойчук. Відмічають суголосність монументального живопису майстерні Бойчука з мексиканською школою Дієго Рівери. Цікаво працють

О. Тишлер, В. Єрмилов, які потім, як і багато інших, будуть знищені сталінською машиною.

Справжнім вибухом у театральному житті країни стає театр Леся Курбаса (1887—1937). Курбас вважається засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Київ — Xарків) Курбас малює життя людини в історії, людини у Всесвіті з усіма її суперечностями. Драматургом, п’єси якого були співзвучні естетичним засадам театру Курбаса, став Микола Куліш (1892—1937), першою його п’єсою стала «Комуна у степах».

«Політика коренізації», що була проголошена у 1923 р., предбачала українізацію освіти, науки, літератури, видавничої справи, що привело до зростання національної самосвідомості, до національного відродження. У 1925 році оголошено курс на індустріалізацію. Посилюється урбанізація, що приводить до українізації міст та поступового зростання національної технічної інтелігенції. Колективізація сільського господарства викликала терористичні акти, збройні повстання, влада відповіла «розкуркуленням», депортацією сотень тисяч селянських родин. Справжня трагедія розгорнулася в 1932—1933 рр., коли Україна втратила під час голодомору за різними даними від 3,5 до 5 млн осіб, пише О. Бойко.

Культурне будівництво 1920—1930-х рр. прийнято називати «Культурною революцією», під час якої ліквідується неписьменність, створюється інфраструктура освіти і культури, формується нова інтелігенція. В 1939 р. в Україні 85% населення було письменним, введено обов’язкову державну 7-річну освіту, школа стає «кузнею кадрів» для всезагальної індустріалізації. Людська особистість залишається поза межами шкільної освіти, душа формується «на основі матеріалів з’їздів», а не на основі загальнолюдських ідеалів, моралі, досягнень світової цивілізації, відзначає М. Попович. Нова інтелігенція повинна стати в першу чергу політично грамотною, а не професійною.

У 1929—1931 рр. Україною прокотилася перша хвиля масових репресій, з 1930 р. у СРСР організовується система таборів — ГУЛАГ. Початком масового нищення старої й нової української інтелігенції слід вважати процес за сфабрикованою справою «Спілки визволення України», коли в 1930 р. було засуджено велику групу діячів доби УНР на чолі з академіком С. Єфремовим. Репресії охопили фактично всі сфери української культури. У 1932—1935 рр. відбулася друга хвиля репресій. У цей час влада застосувала проти українського селянства та діячів культури відкритий терор. М. Xвильовий та М. Скрипник покінчили життя самогубством, їхня загибель символізувала кінець українського національного відродження. Під час «Розстріляного відродження» винищені Г. Косинка, М. Зеров, М. Драй^мара та багато інших діячів культури.

1933 року розгромлено знаменитий театр «Березіль», заарештовані, а потім розстріляні на Соловках режисер Лесь Курбас та драматург Микола Куліш. Розстріляно бой-чуківців, понівечено їхні картини, знищено скульптури