Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

— синтетичність культурного процесу, в межах якого поєднуються середньовічні, ренесансні та реформаційні цінності;

— схильність до поєднання суперечливих тенденцій, внутрішня напруга, драма, антитетичність у мистецтві;

— декоративність як пошук нової форми для оновленого синтетичного сенсу попередніх епох, які бароко намагається поєднати;

— театральність не тільки як безпосередній розвиток театру, але театралізація самого життя;

— глибока символічність і на рівні художньої традиції, і на рівні релігійної свідомості, і на рівні профанного (буденного) існування спільноти;

— містичність як сигнатура філософського та богословського пошуку, захоплення утаємниченим, прихованим;

— схильність до ансамблю, до пошуку симфонічності звучання слова, кольору, ідеї, звуку, стягування різних сюжетних ліній в одну тему тощо.

Плеяда барокових діячів народжується в стінах освітніх закладів, які з’являються протягом ХУІІ ст. На початку століття Київ повертає собі роль духовної й культурної столиці українських земель. У 1615 р. друкарня Києво-Печерської лаври на чолі з архімандритом Є. Плетенець-ким стає найпотужнішою, тут друкуються К. Сакович,

З. Копистенський, П. Беринда. В 1615 р. на гроші вдови волинського маршалка Галшки Гулевичівни засновується Київська братська школа при Богоявленському монастирі. На чолі школи стоїть Йов Борецький, який у 1620 р. стає митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. Відновлення православної ієрархії було здійснено за активної участі гетьмана Конашевича-Сагайдачного, який ще раніше разом з усім військом вступив до братської школи. Центр військового життя «поєднується» з центром духовним.

Натомість польський уряд визнає лише уніатського митрополита, церковна криза поглиблюється. В цій ситуації потрібна могутня й компромісна постать, яка б очолила православну церкву і сприяла підвищенню її авторитету. Зібрання руської шляхти, а не духовних осіб, висуває на роль митрополита кандидатуру Петра Могили (1596—1647), підтриману польським королем. Досить молодий, амбітний, агресивний по відношенню до уніатів, Могила завойовує симпатії у козацтва. Залізною рукою він наводить порядок у релігійному житті, зміцнює єдиновладдя в церковній ієрархії, формує внутрішню інфраструктуру, упорядковує православну догматику та обрядовість, видає «Короткий катехізис» та «Великий требник», при підготовці яких використовуються і православні, і католицькі джерела, аби певним чином «європеїзувати» східне християнство. Як людина великого компромісу, стриманіше веде полеміку з католиками, підтримує відносини із протестантами та лояльний до іудаїзму. Шляхом угоди-об’єднання Братської школи і Лаврського гімназіону в 1632 р. створюється Київський колегіум, побудований за зразком європейських колегіумів, що стає православною вищою школою, колискою професійної науки, філософії, мистецтва. Започат-кування вищої освіти та професійної філософії, розвиток мистецтва та літератури епохи бароко, зрештою, постання нації як самодостатнього етнонаціонального колективу представляє нам ХVІІ — початок Х^ІІ ст. як справжню золоту добу.

Першим ректором колегіуму (з 1702 р. — Академія) стає Йосип Кононович-Горбацький (?—1653), який видає «Підручник логіки». Саме він здійснив теоретичне опрацювання православного богослов’я, намагався перетворити філософію на вільну науку. Інокентію Гізелю (1600—1683), ректору КМА та архімандриту Києво-Печерської лаври, де він збирає найбільшу в Україні бібліотеку, приписують написання «Синопсиса», або «Короткого зібрання від різних літописців про початок слов’яно-російського народу» (1684), що був першою історією вітчизни. Великий внесок у розвиток освіти, філософії та культури зробили професори Лазар Баранович (1616—1669), Іоаникій Галятовський, якого вважають основоположником мистецтва складання проповіді, Іоасаф Кроковський, у центрі уваги якого перебувала морально-етична проблема. З Київською академією пов’язане життя і діяльність Стефана Яворського (1658—1722), якого Петро І призначає Президентом Синоду — найвищого духовного органу Російської імперії. Яворський формує навчальний процес у Слов’яно-греко-латинській академії в Москві на зразок КМА. Постійним опонентом і суперником Стефана Яворського у питаннях співвідношення філософії і теології був вихованець, а потім професор КМА Теофан Прокопович (Єлисей Це-рейський) (1677 (1681)—1736). З 1710 до 1716 року він керує Могилянською академією зі славою, якої не мали його попередники, підкреслює І. Огородник. За викликом Петра I приїжджає до Петербурга, де стає радником царя з питань освіти і церкви. Прибічник петровських починань, активний реформатор православної церкви, Прокопович був найосвіченішою людиною в Росії, головою «Вченої дружини». Протягом київського періоду життя він був мислителем і вченим, протягом петербурзького — політиком і реформатором церкви.

Особливістю українського бароко, як уже було зазначено, є синтетичність, спроба поєднати сміливість нових думок із тяжінням до традицій, що тягнуться з князівської Украї-ни-Русі. Вироблення нового культурного стилю полягає в синтезі середньовічного, ренесного та реформаційного елементів. У межах «православної слов’янщини» формується сфера «православної латини». Наново обробляються старі теми, в новому стилі оформлюються традиційні літературні тексти, світська література. Відбувається перебудова старих церков, які вдягаються в барокові «шати». П. Могила не будує новий кафедральний собор не тому, що заощаджує, він оновлює Святу Софію, підкреслюючи тим самим тяглість християнської традиції від Київської Русі. Стара києво-руська і нова барокова мистецькі традиції органічно злиті. Навіть Берестейська унія 1596 р. постає як синтез «старого» православ’я та «нового» католицизму, елементи старого і нового поєднані з сміливістю гідною подиву, зауважує Д. Чижевський.

Поєднання середньовіччя та нових ренесансних віянь з окремими елементами реформаційної ідеології викликає духовні протиріччя бароко. Характерне для середньовіччя тяжіння до християнського авторитету поєднується з ренесансним потягом до свободи, традиційність та спокій особи співіснує з надособовими силами та пізнавальною активністю людини. Така внутрішня синтетичність змісту викликає зацікавленість зовнішньою формою. Декоративність бароко викликана в першу чергу тим, що бароко, нав’язуючись на прастарі традиції, повинно звертатися до нової людини, яка вже «розбещена» ренесансним мистецтвом. Цієї нової людини треба «торкнутися», треба захопити її увагу. Саме тому, наприклад, у християнській лексиці з’являється антична стилістика: Діва Марія називається римською Діаною, християнський хрест — тризубом Нептуна, а сам Xристос — «аптекар небесної аптеки», пише Д. Чижевський. Бароко має шалену популярність у широких колах суспільства, бо воно змогло зворушити людину

XVII ст. Театральний жест проповідника, вплетення розмовної мови і натяків на сучасні події у проповідь, використання рідної мови, навіть в релігійній літературі — все це інструменти барокової стилістики. Бароко постало під впливом прагнення досягти твердих підвалин індивідуального буття в надіндивідуальне, підкреслює Д. Чижевський. Воно тяжіє до надіндивідуального і таким надіндивідуаль-ним стає нація як елемент держави. Першим кроком від середньовічної індиферентності і ренесансного космополітизму стає бароковий національний рух. Свідомість людини бароко насичена національно-релігійними мотивами.

Бароко формується в Україні як течія модерна, воно, хоча і принесено з Європи, визріває на теренах української культури. Як культурна течія бароко збіглося в часі із загальним піднесенням українського життя, в першу чергу — політичним. Пробудження людської гідності, формування широкого кола освітніх, духовних, культурних потреб міщанства, козацтва, дрібної шляхти покликами на службу бароко, що мусило задовольнити такі потреби.

Синтетичність та декоративність виразно помітні в архітектурі: ускладнюються архітектурні форми через перехрещення старої та нової традиції, залучається народна школа будівництва. На початку XVII століття з’являються подібні до західноєвропейських палаци з оборонними бастіонами навколо них (Збараж та Броди, 1635, замок-палац у Підгорцях 1635—1640). Розвивається міське будівництво — будинки у два-три поверхи, прикрашені різьбленням, подібні до італійських, чеських, польських. Прекрасна пам’ятка цього періоду — Успенська церква (1650—1653) в с. Підгайці Тернопільської області. Церква немовби представляє об’ємну модель свого часу: під бабинцем — глибокий підвал як склад для товарів, над ним — хори, а на третьому ярусі — каплиця. А ще вище, на даху — над карнизом, що вінчає стіни, зроблено бойовий обхід з аркадою вздовж бань. Унікальна аркада навколо куполів є особливістю цього храму, подібні надбудови виконувалися ще в часи Київської Русі, про що свідчать зображення храмів, виконані в «Xроніці Амортала» (1280—1299). Зв’язок часів та стилів переплітається ще тісніше: фасади церкви прикрашені пілястрами, а білокам’яні портали та вікна профілями та прекрасним різьбленням у стилі Відродження, натомість живопис іконостасу та майстерні скульптури кіотів виконані в стилі бароко XVIII століття.

Таке ж поєднання традицій та увагу до декоративної форми демонструє образотворче мистецтво XVII ст.: в іконостасі гармонійно сполучаються живопис, скульптура та різьблення. !коностаси стають величними, п’яти- або семиярусними, прикрашені витонченими квітами, золотавим наскрізним різьбленням, іконостас як велетенська завіса простирається від стелі до підлоги (1644 — П’ятницька церква у Львові; 1649—1650, церква Св. Духа в Рогатині; 1669—1670, Успенський собор Єлецького монастиря у Чернігові).

Середина XVII ст. — часи політичного піднесення, становлення самостійної держави. Українська державність, що проростає з визвольної війни 1648—1654 рр., укріплює національну самосвідомість. Тоді як Лівобережна Україна потрапляє під російський вплив, Правобережна залишається у складі Польщі. В цей період посилюється ідейне значення настінних розписів, які, як і іконопис, стають фактором національної ідентифікації. В монументальному малярстві з’являються реальні пейзажі, персонажі релігійного живопису нагадують простих українців: воїни з довгими вусами чи молоді парубки, християнські святі нагадують українських старців. Посилюється увага до Страсних сюжетів та сцен, пов’язаних з мучениками за віру. По світу йде гомін про ворогів народу українського, які «переслідують та мучать людей за віру», як писав Йов Борецький у «Протестації» (1621). В Успенській церкві (1662) в Новоселиці Закарпатської області добре збереглася композиція «Рай»: на оточеній мурами з баштами площі ростуть райські яблуні, на зеленій травичці Адам та Єва, а крім них — запорізькі козаки. Більшої любові та пошани до народних героїв не можна уявити.

В різьбленні порталу церкви присутні язичницькі солярні мотиви — через століття проростає міфосвідомість давніх предків-слов’ян.

Блискучим явищем епохи постає перед нами різьблений, позолочений бароковий семиярусний іконостас (1682) з іконами прославленого І. Рутковича (працював у 1667—1708 рр.) з дерев’яної Вознесенської церкви (1680— 1682) в с. Волиця Деревлянська Львівської області. Художник пише ряд ікон з епізодами життя Ісуса: обличчя одухотворені, прекрасні, виписані через гру тіні та світла. Оспівування духовної та фізичної краси людини, її великого призначення на цій землі та, одночасно, драматизм людського існування — головний пафос творчості художника. Визнаними майстрами ХУІІ—ХУІІІ ст. називають Ф. Сеньковича, М. Петрахновича, які поступово відходять від традиційного візантійсько-київського канону. Роботам барокової доби властива експресивність, складна рівновага композиції, деталювання, яскравість, багатоплановість художніх рішень та сюжетів. Химерність, алегорію, контраст знаходимо у гравюрному мистецтві. Рубіж ХУІІ—ХУІІІ ст. позначений роботами Никодима Зубрицького, Діонісія Синькевича. В XУШ ст. починають робити гравюри на міді Леонтій та Антоній Тарасевичі, Григорій Левицький (1695—1768).