Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Політичним етапом розвитку національно-визвольного руху дослідники називають виникнення у Києві Кирило-Мефодіївського товариства (1845), просвітницької організації з яскраво вираженими політичними ідеями. Це були часи, коли більшість європейських народів «зверталися до свого минулого і, водночас, творили перспективу світового розвитку». В. Скуратівський вважає, що братство являло собою духовну реставрацію змагань українського бароко і очевидний складник усеєвропейського руху в бік синтезу християнства з модерним історичним життям. Найважливіші програмні документи братства написані М. Костомаровим: «Книги буття українського народу» («Закон Божий»), «Статут слов’янського товариства» і звернення до найбільших слов’янських народів, в яких лунає засудження тиранії, захист загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, братства. Основні положення торкаються знищення царизму й кріпацтва, створення демократичної федерації християнських слов’янських республік, відстоювання демократичних прав громадян і їх вільного права на розвиток національної мови, культури та освіти. Виголошується ідея поширення християнства на весь світ. У березні 1847 р. Товаристо розгромлене, найбільш жорстоке покарання дістав колишній кріпак, а потім учитель малювання університету Тарас Шевченко.

Окремою величезною постаттю постає перед нами Тарас Шевченко (1814—1861). Видання в 1840 р. шевченківського «Кобзаря» стало початком справжньої української поезії, зазвучав голос національного генія. Широкий спектр використаної лексики, фразеології, використання семантичних можливостей мови Шевченком доводить, що українська мова існує як самобутня і багата. Шевченко синтезував діалекти, говірки міста і села, елементи церковнослов’янської і народної мови. Поезія продемонструвала експресивні можливості української мови, яка здатна блискуче передавати будь-які нюанси людських почуттів, описів природи чи соціальних проблем. Середина 1840-х років стає часами кристалізації національної політичної думки і передової інтелігенції, а «Кобзар» став тією «віфлеємською зіркою», що ознаменувала нову еру національного відродження. Поезія Шевченка практично проголосила незалежність української літератури, визначила власний шлях культурного процесу. Поет постає перед нами як пророк, який таврував гнобителів, пропускаючи несправедливість і жах поневолення через призму власної долі. Через всю творчість Тараса проходить ненависть до національного гноблення, відчуття трагічності життя «на нашій не своїй землі».

У 1855 р. виголошено амністію членам Кирило-Ме-фодіївського товариства. Куліш, Костомаров, Білозірський, а пізніше, у 1858-му, Шевченко повертаються до Петербурга, який стає осередком українського культурного життя. П. Куліш налагоджує видавничу справу, в 1857 р. друкує «Записки о Южной Руси», «Чорну раду». В Петербурзі вже відомі перекладені Тургенєвим твори Марка Вовчка, з’являються переклади Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Шевченка. В 1859 р. засновується товариство «Громада», яке з 1861 р. починає видавати місячник «Основа». Навколо нього групується українська інтелігенція, а сам часопис стає головним органом українського руху в Петербурзі.

У другій половини ХІХ ст. Російська імперія переживає глибинну кризу, підписаний маніфест про скасування кріпосного права не був послідовним. Модернізація у Росії не мала системного характеру, проте сприяла демократизації суспільства і залученню до громадянського життя нових верств. Валуєвський цензурний циркуляр 1863 р. робить неможливим друк українською, забороняються видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Після поразки польського повстання 1863—1864 років Російська імперія захлинулася реакцією. Лише на початку 1870-х років український рух знову активізується.

Інтелігентські просвітницькі угруповання — громади — виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою є Київська громада, на чолі якої стоять колишні «хлопомани» В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький та інші. У «Старій Громаді» збирається тогочасна інтелектуальна еліта — М. Драгоманов, М. Ста-рицький, П. Чубинський, О. Кістяківський та інші, газета «Київський телеграф» стала рупором «Старої Громади». На початку 1870-х років Київ знову повертає собі славу культурної столиці — вирує музичне життя, зіркою першої величини стає громадівець Микола Лисенко, «Різдвяна ніч» якого з тріумфом проходить у Києві. В 1874 р. створюється Південно-західний відділ Російського географічного товариства, який активно займається проблемами економіки регіону, статистики, географії, під дахом Відділу іде інтенсивна робота по вивченню української історії, мови, археології, збирання етнографічних матеріалів. У 1873 р. постає «Літературне товариство ім. Т. Шевченка», котре згодом перетвориться на Наукове товариство ім. Т. Шевченка. Пожвавлення українського руху приводить до появи у 1876 році «Емського указу», який забороняє друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. У 80-90-ті роки ХІХ ст. активно формується українська реалістична література, публіцистика, журналістика. В 1882 р. починає виходити часопис «Киевская старина».

Особливий інтерес викликає розвиток українського національного театру. Перша професійна театральна трупа з’являється зусиллями М. Кропивницького (1840—1910) в 1882 р., яка через рік об’єднається з трупою М. Стари-цького. Формується театр корифеїв, окрасою якого були М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, ставилися твори І. Котляревського,

Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка. Успіх театру Кро-пивницького пов’язаний з виробленням свого власного художнього стилю, блискучими акторами, розвитком української реалістичної драми. На початку XX ст. Кропив-ницький звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів Шевченка, Гоголя, Мольєра.

Професійно конституюється й образотворча українська традиція. Створюється низка художніх шкіл в Одесі (1865), Xаркові (1869), Києві (1875) на чолі з О. Мурашком. Послідовниками Шевченка вважаються Жемчужников, Соколов, Трутовський. За українською тематикою творили Рєпін, I. Крамськой, А. Куїнджі.

5.3.2. Період модерністично-революційного оновлення класичної української культури

Наприкінці XIX — початку XX ст. світ зазнає суттєвих змін, завдяки появі нових засобів зв’язку і транспорту формується відчуття єдності світу, збільшується обіг інформації та інтенсивність інфополя, іде активна політизація суспільного життя, ідеологічна самоідентифікація станів та націй. I психологічні процеси, і суспільно-політичні рухи демонструють кризу європейського раціонального світобачення. Геополітичний розрив українських земель між Австро-Угорщиною і Росією, з одного боку, призводить до формування комплексу другорядності і меншовартості, з іншого — пожвавлює ідеї єдності.

На рубежі століть активізується ідея державності, яка має значний історико-психологічний шлейф у національній свідомості. Культурне життя активно політизується, відкриваються газети і журнали соціал-демократичного спрямування «Червоний прапор», «Борба», де друкуються В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Яцків. Після революції 1905 р. запроваджено викладання українською мовою в університетах, відкрито курси українознавства для учителів у Полтаві. В 1906 р. зі Львова до Києва приїжджає М. Гру-шевський, який перевозить зі Львова «Літературно-науковий вісник», перше всеукраїнське літературне видання, засноване в 1897 р. зусиллями Наукового товариства ім.

Т. Шевченка. В 1907 р. М. Грушевський засновує в Києві Українське наукове товариство. Вперше здійснюється повне видання «Кобзаря» Тараса Шевченка під редакцією В. Доманицького, яке мало велике значення для становлення національної свідомості.

Реакцією на реалізм, етнографічно-побутові і народницькі ідеї постає формування нової культурної течії, модернізму. Термін «модернізм» використовується як позначення цілого грона художніх течій з метою узагальнення і визначення типу культури.

Характерними рисами модернізму стає:

— відмова від приземленого реалізму, моралізаторства та соціальності, на зміну об’єктивності приходить модерністська художня суб’єктивність;

— домінування форми над змістом, символізм, умовність, декоративність;

— деформація предмета, слова, лінії, сенсу, абсурдиза-ція дійсності;

— ірреальність та ірраціональність, розірваність свідомості, відчуття причетності до космічних висот;

— елітарність мистецтва, створення «мистецтва заради мистецтва» тощо.

Модерністи цікавляться різними художніми епохами та прийомами — площинністю і декоративністю Сходу, кон-траверсійністю середньовічного європейського іконопису. Змінюється і роль художника, він не хоче бути борцем «за» чи «проти», він жрець, який має бути провідником світу і краси, має нести енергію естетичного.