Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Відчутні зміни у сфері образотворчого мистецтва. Монументальне малярство цієї доби представлене розписами каплиці Святої Трійці у Любліні (1418), Сандомирі (1430), каплиці Святого Хреста у Вавелі (1470). Фрески цього періоду можемо вважати витворами проторенесансу, де ще відчутні середньовічна стриманість, жорсткість канону, статичність. Але вже з’являються нові колористичні рішення, елементи реалізму, яскравість, а інколи — радісність світосприйняття. В XV ст. з’являються окремі елементи пейзажу, реалістичні деталі, фрески стають більш демократичними за загальним настроєм.

Мистецтво кінця XV — початку XVI століть представляє складне різнобарвне перехрещення різних тенденцій та напрямків. Одночасно зберігається витончена завершеність форм та піднесеність києво-руського мистецтва, здійснюються інтерпретації західноєвропейського мистецтва, наочний зв’язок із народними етнічними традиціями. Продовжується іконописна традиція. В іконі невідомого майстра «Параскева П’ятниця з житієм» (рубіж ХІУ—ХУ ст.) чітко вимальовуються не лише постаті, а й гористий ландшафт, архітектурні споруди, детально виписані одяг, зброя, обстановка. Активне вторгнення місцевих смаків не в останню чергу пояснюється великою кількістю провінційних художньо-ремісничих майстерень, які обслуговували потреби міщанства, ремісників та селян. Середньовічні майстри мали універсальну художню підготовку, тому часто-густо зустрічаємо у фресковому живописі суто іконописні прийоми, а в книжних мініатюрах відчуваємо руку монументаліста. Поступово зростає кількість авторських ікон, відчуття власного «Я» виринає з колективного «ми» та стає світоглядною ознакою.

Особливе місце в іконописі XV ст. займають великі ікони або монументальний стінопис сцен «Страшного суду». В багатофігурних композиціях представлене християнське вчення про потойбічне життя та Христа — справедливого суддю. «Страшний суд» з Мшані насичений виразними деталями, безпосередніми спостереженнями людей і природи. Вперше в цій композиції в пеклі серед грішників з’являється шинкарка, починаючи з XVI ст., в «Страшних судах» все частіше з’являються «соціальні типи» порушників християнської моралі (шинкарі, цигани, козаки, що палять люльку, пари, що кружляють в танці, музиканти). Особлива увага приділяється одягу, колориту, етнонаціо-нальним типажам. «Страшні суди» стають своєрідною енциклопедією гріхів, у виразній наочній формі задаватимуть систему морально-етичних настанов та, відповідно, табу.

Розвиток шкіл вітчизняної образотворчості стає справжньою місією художників в умовах бездержавності, тяглість художньої традиції стає запорукою етнічного та національного самозбереження. Натуралістичність зображення, достовірність деталей, посилення інтересу до реальної людини свідчать про еволюцію світогляду як митців, так і замовників. У цю складну епоху популярними стають образи лицарів-змієборців (уособлення захисника вітчизни) та святих — покровителів ремесла й торгівлі.

Поступово наприкінці XV ст. Київ повертає собі значення духовної та культурної столиці українських земель. Пожвавлюються міжнародні зв’язки, традиційна торгівля «Схід — Захід», що позначається на розвитку та збагаченні предметного світу, культури взагалі. За правління князів Олельковичів відбудовуються після розгрому собори та церкви, розвиваються ремесла, піднімається з руїн й розписується заново Успенський собор Києво-Печерської лаври. Активізується діяльність іконописної та книжної майстерні Києво-Печерської лаври (1443 — «Лествица», 1460, 1462 — нові редакції Києво-Печерського патерика). Наприкінці XV ст. з’являються перші українські редакції популярних збірок «Ізмарагд», «Четья», «Пчола», переписуються західноєвропейські повісті «Троянська війна», «Муки Христові», лицарський роман «Александрія», відомий ще з києво-руських часів.

Привертає увагу до себе гурток київських книжників, створений у єврейській громаді Києва, яка відігравала значну роль у ремісничо-купецьких колах і потребувала практичних знань. Книжники перекладають і вводять у науковий обіг книги «Шестокрил» і «Космографія», що становлять основу світоглядно-філософської літератури

XV ст. в Україні і можуть бути зараховані до явищ українського передвідродження, зазначає М. Русин. У 80-х роках

XV століття в науковому обігу з’являються переклади з давньоарабської, давньоєврейської, грецької мов. У «Логіці Авіасафа», яку часто називають «Київська логіка», та «Логічному словнику» Маймоніда викладаються основи формальної логіки Арістотеля (категорії буття, субстанції, матерії, форм, тіла тощо), дається класифікація наук. Текст під назвою «Аристотелеві врата» представляє собою переклади з арабської Аль-Разі, є уривки з текстів Ібн Сіни, Ібн Рушда, античні тексти Аристотеля, Галена, Гіппократа. Енциклопедичного гатунку текст стосується найширшого кола питань: державна політика, медицина, відомості про отрути, гігієна, географія, астрономія, математика, описи рослин, мінералів тощо. Даються цікаві дослідження проблем добра і зла, віри, мовчання і слова, мислення, лунає ідея про необхідність матеріальної підтримки інтелектуальної діяльності. Поява цих текстів та їх переклад на загальнодоступну мову були спричинені духовно-практичними потребами тогочасного суспільства.

Центром духовного культурного життя слов’янських земель в XV ст. продовжує залишатися Галичина. Львівські, Перемишлянські, Сурозькі, Краківські землі поєднують в культурній тканині слов’янський та європейський контекст. Надруковані Фр. Скориною (1490—1540) Біблії стають дуже популярними в литовсько-білоруських і українських землях. Найвідоміша кирилична друкарня — краківська друкарня Швайпольта Фіоля, де в 1483 році з’являється перша книга українського автора Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року». В 1491 році друкуються «Осьмигласник», «Часословець», «Тріодь пісна» та «Тріодь цвітна» — друкуються староукраїнською мовою.

У цей період починає поступово зростати нова генерація українсько-польських гуманістів. Юрій Дрогобич (Котермак) (1450—1494) у 1482 році стає ректором Болонського університету. Знаний математик і астроном, учитель М. Коперника, він вираховує місячні затемнення та описує їх, визначає географічні координати Москви, Львова, Вільно, Кафи, Дрогобича, вперше виділяє та описує вірус бубонної чуми. Дрогобич виступає проти провіден-ціоналізму, заявляючи, що історія є людська драма в дії. Людина здатна пізнавати світ, адже природа розвивається за певними законами.

Кінець ХУ—ХУІ століття — формування нової доби, яку ми називаємо «добою українського Відродження». Хоча в українських землях Ренесанс в основному торкнувся освітньої сфери та в деякій мірі філософсько-релігійної проблематики, розглядаємо цю епоху як закономірний етап розвитку культури, суголосний загальноєвропейським процесам.

5.2. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ВЛАСНЕ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ 

5.2.1. Староукраїнська доба культури. Українське Відродження.

5.2.2. Державно-культурне самоствердження. Епоха Бароко.

5.2.3. Формування надетнічної загальноімперської культури.

Пізнє Бароко. Просвітництво. Класицизм у мистецтві

Згідно з цивілізаційно-культурною моделлю історії української культури (Ю. Павленко), яка була викладена на початку розділу, початок розвитку власне української національної культури пов’язуємо з пізнім середньовіччям/пе-редвідродженням. Розвиток української національної культури розподіляється на наступні стадії:

Староукраїнська доба

• Консолідація ядра української нації. Епоха Відродження в українських землях (кінець XVI — початок XVII ст.).

• Державно-культурне самоствердження. Культура українського Бароко (XVII — перша половина XVIII ст.).