Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

О. Архипенка, зацьковані Петрицький, Єрмилов, Синякова, полотна Пальмова і Богомазова сховано у спецфонд. Руйнується і Всеукраїнська академія наук, у 1933 р. розформовано історичну секцію ВУАН, а її керівник М. Гру-шевський змушений виїхати до Москви. Масового розгрому зазнали в першу чергу гуманітарні установи АН: закрито !нститут української мови, 62 з 85 вчених-мово-знавців розстріляно, закрито ^статут шевченкознавства, ^статут єврейської пролетарської культури, Український інститут марксизму-ленінізму, в стінах якого зібралися наукові опоненти Грушевського, майже повністю знищено співробітників !нституту філософії.

Після самогубства наркома освіти М. Скрипника із системи Наркомосу «вичищено» 2000 працівників, які виголошені націоналістами. Протягом 1930-х років заслано або розстріляно 83% письменників, які активно друкувалися в 1920-х рр. Зруйновано сотні найцінніших архітектурних пам’яток барокової доби — знесені Михайлівський золотоверхий монастир, Церква Богородиці Пирогощі XII ст., численні пам’ятки XVП—XVШ ст. Активно руйнуються і православна, і греко-католицька церква, репресовано 23 з 24 єпископів УАПЦ. Заборонялися святкування релігійних свят, відправлення традиційних обрядів. З сфери професійної науки та мистецтва викорінюється українська мова, російська стає офіційною.

Наприкінці 1920-х — початку 1930-х рр. у суспільному житті наявна тенденція переважання ідейності над художніми образами, нівелювання самобутнього, руйнація особистого «я» заради колективного «ми». Відбувається послідовна реорганізація усіх творчих угруповань. У 1934 р. створена Спілка письменників України, що буде віднині керуватися офіційно схваленим у Москві «методом соціалістичного реалізму», який стає єдино можливим.

Світова економічна криза 1929—1933 рр. болюче вдарила по українських землях, відбувається занепад сільського господарства, посилюється експлуатація та безправність населення, все це породило масову еміграцію за кордон. 17.09.1939 р. Червона армія вступила на територію Західної України та Західної Білорусії. Радянська сторона трактувала цей похід як визволення від польського гноблення, починається процес радянізації (совєтизації) західно-українських земель, що мав суперечливий характер. Історик Я. Грицак зауважує: «Попри відмінності ідеології, совєтсь-кі комуністи, німецькі нацисти й українські націоналісти мали багато спільностей: усі вони були діти своєї епохи. Відкидання моралі, заперечення демократії, ксенофобія до «ворожих» класів і націй, волюнтаризм і тяжіння до систематичного радикалізму стали головними рисами їхнього колективного портрету».

Друга світова війна, найтрагічніша війна XX століття, тривала шість років (1.09.1939—2.09.1945) та охопила майже всі континенти, 61 державу, понад 100 млн людей. Фашистські загарбники створювали на окупованих землях України так званий «новий порядок». Українці, як і інші слов’янські народи, за планом «Ост» підлягали масовому знищенню та переселенню на інші території. Проводилися масові розправи над місцевим населенням, на примусові роботи до рейху вивезено 2,8 млн людей з України, яка перетворювалася на сировинний додаток Німеччини.

У війні брали участь дві України, дві ідеології. Воїни Червоної армії, ведучи боротьбу проти фашистів, об’єктивно сприяли відновленню радянської влади, бойовики ОУН—УПА відстоювали незалежність Української держави. Населення Західної України пов’язувало себе з Україною, вважало себе українцями, а не «радянськими людьми». Тож відбулося зіткнення двох світоглядів та ментальностей. «!сторія ОУН ... насамперед конфлікт, драма ідей, народження і смерть політичних ілюзій», зазначає історик Ю. Киричук.

Це була не російсько-німецька війна, а «війна світової демократії проти тоталітарного агресивного націоналізму, в якій тоталітарний космополітичний комунізм виступив як ударна бойова сила демократії. Такий історичний парадокс, від якого нікуди не дітись...» (М. Попович).

Важливим наслідком Другої світової війни було завершення об’єднання українських земель та формування сучасної території України. Складається єдиний геополі-тичний, мовний і культурний простір. Війна зумовила кардинальні зміни у суспільно-культурному житті: з однієї сторони — величезні збитки, численні жертви, руйнація міст і сіл, з іншого — зростання свідомості та віри у власні сили, почуття гідності, збирання в межах однієї держави більшої частини українських етнічних земель. Саме після війни починається формування нової української культури, з якою ми пов’язуємо формування й поступ єдиної української нації.

5.4. НОВОУКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ь культурологічної точки зору 50—90-х рр. XX ст. були часами етнокультурного розвитку за умов стабілізації України в межах макросистеми СРСР. 40—50-ті рр. XX ст. є часами формування «соцреалістичної квазікультури з ідеологічним змістом і деградованою формою», пише Ю. Павленко. 1960-ті роки — часи так званої «хрущовської відлиги» — демонструють свідоме самоствердження нації всупереч владі. Відчувається життєве, культурне, наукове оновлення, зокрема в офіційних установах. Реформується освіта, в основі якої лежав принцип поєднання загальноосвітнього й політехнічного навчання. Шкільна освіта русифікується, в Києві українські школи становлять не більше третини, в інших містах — ще менше. Якісно зростає науковий і науково-технічний рівень у дослідницьких організаціях. Пом’якшується цензура, відбувається реабілітація відомих діячів науки і мистецтва, що стимулювала розширення меж творчої і наукової діяльності, пожвавлюються контакти із зарубіжними колегами. Київ, Львів, Xарків стають осередками духовного життя, пробуджується громадська активність, створюються клуби творчої молоді (Київ, 1959 р. клуб «Супутник», президент — Л. Танюк, активні члени — I. Драч, А. Горська, М. Вінграновський, I. Світличний; у Львові — клуб «Пролісок», президент — М. Косів).

Культура розвивається як двомовна, з переважанням російської мови, але саме в цей період відбувається злет національної романтичної поезії, публіцистики, прози. В літературі з’являються плеяди творчої молоді — В. Симоненко, Л. Костенко, Б. Олійник, I. Драч, В. Коротич,

I. Дзюба, В. Стус. У літературі кінця 50-х — початку 60-х рр.

XX ст. працюють визнані українські майстри художнього слова — О. Гончар, П. Загребельний, Л. Первомайський. Високою поетичною культурою, інтимністю лірики відзначається поезія Ліни Костенко («Мандрівки серця», «Маруся Чурай»). Молодим витязем української поезії назвав Гончар Василя Симоненка (1935—1963). У 1962 р. виходить перша збірка поета «Соняшник», яка вразила чистотою поетичних барв, відвертістю, громадянським звучанням. На вечері молодих поетів під головуванням П. Тичини, представляючи себе і свою першу збірку, В. Симоненко сказав: «Я українець — ось і вся моя біографія». Після трагічної загибелі виходить його збірка-заповіт «Земне тяжіння», в 1965 р. — «Вино із троянд». Справжньою трагедією і відвертою боротьбою з режимом є життя й творчість Василя Стуса (1938—1985). Літературознавці відзначають, що поезії В. Стуса властиве злиття пісенно-народного з філософським, рафіновано інтелектуальним початком. Двічі засуджений на 5 років, а потім на 15 років, поет продовжував боротьбу: в таборі на Уралі він продовжує писати вірші, але особливо суворий режим спричиняє передчасну смерть поета. У 1985 р. світова літературна громадськість висунула В. Сту-са на Нобелівську премію, та на весні 1985-го поет помер.

Зростає науковий потенціал України, постають наукові школи — математичної фізики під керівництвом М. Боголюбова, ядерної фізики — Л. Ландау, кібернетики — В. Глушкова, зварювання металів — Б. Патона. Розвивається український кінематограф («українське романтичне кіно»), який саме в цей період і наступні 10 років сягає європейського рівня — «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка, «Тіні забутих предків» С. Параджанова, «Вавилон ХХ» І. Миколайчука. Громадянським звучанням зазначені фільми «У бій ідуть тільки “старі”» (1973) та «Ати-бати йшли солдати» (1976) та щемливим смутком Л. Бикова та ін.

З кінця 1960-х років, коли починається повернення до партійного диктату в сфері культури, і особливо з початку 1970-х, коли репресії, обшуки, арешти стають основним методом ідеологічного контролю, в країні постає дисидент-ство, яке стало реальною альтернативою соціальній апатії та дегуманізації культури. Дисидентський рух в Україні мав три основні течії: правозахисне або демократичне диси-дентство, представлене Українською Гельсінською групою, релігійне дисидентство, нарешті, національно орієнтоване культурницьке дисидентство, яке засуджувало політику русифікації, боролося за права й свободи усіх народів в умовах цивілізованого життя (І. Дзюба, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.). У 1965 р. поширюється в самвидаві робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Репресії не припинилися, у відповідь на це молодий журналіст В. Чорновіл друкує за кордоном документальну збірку «Лихо з розуму», на сторінках якої підсудні виступають як обвинувачі режиму. Автора засуджено на 3 роки. Навесні 1968 р. 139 діячів української науки, літератури та мистецтва звертаються з листом до вищого радянського керівництва, в якому висловлюють протест проти утиску української культури. Дисидентські ідеї не набувають широкої підтримки населення через жорстокість влади та апатію значної частини суспільства.

З середини 1980-х років починається період вибору й утвердження адекватності української культури вимогам часу, формування перспектив української культури як самостійної системи. Стагнація в економіці приводить до загострення кризи в соціалістичній системі, йде руйнація старої системи цінностей, європеїзація способу життя. «Революція згори» — перебудова та гласність вели до свободи слова, критики «соціалістичного вибору». У 1988 р. група інтелігенції (I. Драч, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Пав-личко та інші) висунула програму створення непартійної масової організації, яка вимагала «дійсного суверенітету України», виступала на захист прав громадян, надання українській мові статусу державної тощо. «Народний рух» став найактивнішою і найчисельнішою культурно-політичною силою країни. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила і схвалила Акт незалежності України.

Дев’яності роки XX ст. — часи тотального краху етнографічно-народницької орієнтації національно-культурного життя. Ця орієнтація була продуктом розкладу неона-родницьких установок покоління шестидесятників, вважає Ю. Павленко. Суперечливість культурного процесу цього періоду полягає в тому, що, з одного боку, відбувається українізація всіх сфер життя та культури, освіти та мистецтва, визначення української мови державною, формування національної інфраструктури культури та освіти, з іншого боку — відбувається комерціалізація мистецтва. Культура не взмозі подолати залишки тоталітаризму та орієнтації на деперсоналізовані цінності масових ідеологій. Маси-фікація та стандартизація духовного виробництва призводить до профанації художнього образу, конвеєрний спосіб виробництва художніх цінностей руйнує сенс духовності. Вестернізація культурного поля приводить до поширення найпримітивніших зразків західного мистецтва на шкоду власній культурі.

Сучасні завдання й перспективи української культури полягає у подоланні традицій «ідеологізму», необхідна переорієнтація на особистісні цінності сучасного громадянського суспільства. Чим більш розвиненою є художня культура, тим більше її етнічна самобутність втілюється не в окремих формах, а у неповторній взаємодії елементів, зумовленій ідейно-змістовним виявом етнічного начала. Форми етнічної визначеності історичні: племінна свідомість репрезентована в традиційній художній культурі, народність — у канонічному типі мистецтва, нація — в динамічній художній культурі з виразним особистісним забарвленням, зазначає Г. Щедрина.

Нинішнє відродження української художньої культури як культури національної повинно базуватися на її динамізмі, на зміні в співвідношенні традиційного й авангардного, на новій ролі андеґраунду. Посилення й зміцнення особистісних начал культури та мистецтва передбачає нову якість художньої суб’єктивності (В. Мазепа). Цивілізацій-ний статус української культури та її співвідношення з іншими культурами є питанням загальнотеоретичного філософського аналізу.

1. Поняття культури. Генеза та особливості національної культури.