Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Ікону як вид образотворчого мистецтва Давня Русь перейняла разом з іншими формами образної системи у Візантії. Давні майстри створювали передусім ідеальні образи, в яких утілювали особливі емоції, душевний стан, а не враження від натури. Власна іконописна традиція пов’язана з ченцем Києво-Печерської лаври майстром Аліпієм, XI — початок XII ст. Марія на іконі «Богоматір Велика Панагія» (Оранта), що нагадує мозаїчну Оранту Софії Київської, привертає увагу маленькою пропорційною голівкою та ще меншими руками (особливість, властива фрескам та мозаїкам Михайлівського Золотоверхого собору у Києві). Так само як у київських мозаїках, гармонія білого та золотого надає шляхетності колориту ікони.

Етнічна неоднорідність населення, велике феодальне землеволодіння, поліцентричність зовнішньої торгівлі, постійні набіги кочовиків, нарешті, відсутність монархічної спадковості влади призводять до політичної роздрібненості Київської Русі. Уже наприкінці XII — на початку XIII століття формується принаймні п’ять стилістично виразних центрів місцевої культури: Києво-Переяславо-Чернігівський, Галицько-Волинський, Новгород-Псков-ський, Суздальсько-Володимирський, Смоленсько-Полоцький (Ю. Павленко). Незважаючи на це, зберігалася стилістична єдність києво-руської культури, яка особливо помітна в архітектурі. У другій половині XII — на початку XIII ст. активно формуються місцеві школи, проте єдина стилістика художньої традиції зберігається. В XIII столітті в мурованому будівництві галицько-волинських земель використовуються чисті романські форми, ювелірне різьблення, несиметричне розташування підбанних стовпів (церква Пантелеймона в Галичі), але подібне зустрінемо і в Овручі, Смоленську, Новгороді, Білогородці під Києвом. З одного боку, маємо право говорити про існування єдиного києво-руського типу культури. З іншого, яскраво проявляються риси місцевого культурного середовища, художні смаки певних регіонів.

Монголо-татарська навала призвела до падіння великої цивілізації, якою була Київська Русь у першій третині

ХІІІ століття. Русь підпадає під майже 250-літнє іноземне ярмо. Наслідки катастрофічні — руйнація і падіння міської культури, занепад торгівлі, ремесел, фізичне винищення тисяч людей, величезна данина. З іншого боку — відсутність золотоординських державних утворень на території Русі та досить толерантне ставлення до християнства стали основою збереження східними слов’янами етнічної самобутності.

5.1.2. Східнослов’янський культурний простір XIV—XV ст., тенденції і явища протоукраїнського передвідродження 

Культура — це тяглість, ціннісно-процесуальний феномен, вона може змінювати темпи і форми еволюції, але не припиняє свого розвитку, допоки існує носій культури — народ. Після монгольської навали зміщуються центри культуротворення. В ХІІІ столітті «пальму першості» перехоплює Галицько-Волинське князівство, а із середини XXV ст. у повний голос заявляє про себе Московське князівство, куди частково емігрувала еліта південних князівств. З приходом на Русь традицій східної тиранії князь одержує необмежену владу, формується система власної залежності — підданства. Послаблення Русі призводить до окупації в ХІУ—ХУ ст. південних і західних руських земель Великим князівством Литовським. Поглиблюється етнічна диференціація, відчутний взаємовплив різних культурних традицій, поступово формуються різні слов’янські народності. Культура проторенесансу (передвідродження) стане переходом до кардинально нової епохи — Ренесансу, а потім Нового часу.

Характерними рисами культури кінця ХІІІ—XV ст. стануть:

— втрата єдності києво-руської культури та формування регіональних культурних центрів: Полоцько-

Смоленський, Новгород-Псковський, Володимиро-Суздальський, Галицько-Волинський та Києво-Чернігово-Переяславський;

— формування маргінального соціокультурного простору, де змішуються різні етноси, мови, способи господарювання, грошові одиниці тощо;

— формування поліконфесійного культурного простору (збереження панівної ролі православ’я протягом ХШ—Х^ ст., посилення католицизму з кінця Х^ ст.);

— поступовий стилістичний, жанровий розвиток літератури, мистецтва, активне перехрещення європейської та давньоруської художньої традиції;

— поява ранньогуманістичних та антропоцентричних ідей у середовищі українсько-польської генерації молодої інтелігенції:

— поява нового носія інформації — друкованого слова, поява кириличного друку;

— активна перекладацька діяльність, поява світських та наукових текстів загальнодоступною мовою, піднесення культурних центрів (Київ та львівсько-пере-мишлянські землі у XV ст.).

Галицько-Волинське князівство стає політичним та культурним правонаступником києво-руських земель, розквіт якого припадає на часи правління князя Данила Романовича Галицького (1201—1264). Архітектура Галицько-Волинського князівства зазнає впливу як візантійсько-романської, так і готичної традиції. В будівництві центр ваги переноситься з культової на оборонну архітектуру. Розбудовуються могутні фортеці — Кам’янець біля Бреста, Холм, Львів, Луцьк, Кременець, Чарторий-ськ. Лаконічні форми та величні силуети відповідали художнім запитам часу, возвеличуючи владу, водночас формували відчуття захищеної вітчизни. Стіни та башти замку-фортеці в Хотині (ХІІІ ст.) декоровані геометричним орнаментом із червоної цегли на білому тлі, такий мотив візерунків зустрічається у народно-декоративному мистецтві Поділля. У храмових спорудах галицько-волинської доби помітна суворість та стриманість. Білокам’яна архітектура стилістично пов’язана як з володимиро-суздаль-ським, так і з західноєвропейським (польським, чеським, мадярським) зодчеством, використовуються як традиційні фрески, так і «римське скло», вітражі. Наявне перехрещення східнослов’янської й західноєвропейської, готичної традиції.

Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. зберігає описання татарського лихоліття, трагічної битви на річці Калка, дипломатичної місії Данила до Золотої Орди, доносять до нас живий голос наших предків. У тексті приведена знаменита легенда про євшан-зілля: половецький княжич не хотів повертатися додому, співець Ор приносить йому євшан-зілля, запах якого нагадує батьківщину. В Галицько-Волинському літописі історики культури помічають паростки психологічної зацікавленості людиною, її внутрішнім світом.

У 40-х роках Х]У ст. починається поступова колонізація західноруських земель Великим князівством Литовським, яку прийнято вважати «оксамитовою», бо вона відбувалася без кровопролиття при нейтральному ставленні місцевого населення та при асиміляції самих литовців, які зберігають не тільки адміністративний устрій на завойованих територіях, але й рівні права, мову, релігію та традиційний спосіб життя місцевого населення. В 1385 р. між Литвою та Польщею шляхом династичного шлюбу укладено Кревську унію, що мала об’єднати країни. З початку ХУ ст. посилюється дискримінація православного населення, розширюється вплив католицизму. В цей час іде перерозподіл сил на європейській арені — набирає силу Московське князівство, яке проголошує ідею «соборності земель руських». Серйозну загрозу становить і Кримське ханство, яке з 1475 р. опиняється під турецьким протекторатом та багаторазово спустошує Київ. Колишні південно-західні руські землі, середнє Подніпров’я і причорноморські степи — ті землі, де йде формування ядра української нації, знаходяться на перехрещенні євро-азійських загарбницьких інтересів. Литва з Польщею — на заході, Москва — на сході, Кримське ханство — на півдні створюють постійні виклики формуванню і життєдіяльності молодого українського народу.

У ХУ ст. іде активний процес формування феодального землеволодіння, активізується урбанізація, розвивається торгівля, формуються цехові організації у містах, поширюється Магдебурзьке право (право міста на самоуправління). Це сприяло формуванню паростків громадянського суспільства, в той же час участь православних у самоуправлінні була обмежена. В XV ст. іде активне розшарування суспільства, поділ на стани, шляхта стає привілейованим станом, зростає роль духовенства як соціальної і культу-ротворчої сили.

70—90-ті роки ХГУ ст. позначено активним будівництвом замків (Київ, Канів, Черкаси, Звенигород, Житомир, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Брацлав, Вінниця тощо). Поширилася вогнепальна зброя, тому башти стали будувати вищими, розташовувати вздовж стін. Церкви перетворюються на фортеці — Покровська церква-фортеця (1467 р.) у с. Сутковці Хмельницької обл. має маленькі бійниці на циліндричних баштах, пласкі перекриття на другому ярусі та невеличкі башти по кутах на одного бійця, що призначені для ведення бою. Поширюються монасти-рі-фортеці, планування яких відповідає суворим часам. Інтер’єри стають святковими, урочистими, розкриваючи простір у височінь (надпечерна Троїцька церква (1465— 1475), Успенський Святогорський печерний монастир у с. Зимне Волинської обл.). Особливістю архітектури другої половини XV століття стає світське начало, яке проявляється в особливій увазі до внутрішнього оздоблення, в намаганні знайти вірний масштаб, суголосний з людиною. Перші паростки передвідродження готують ґрунт для появи нової епохи.