Розділ 5. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ КОНТЕКСТІ 

Давньоруський культурно-цивілізаційний тип

Соціально-політичний розвиток першої цивілізації, Київської Русі, що розквітає на слов’янських землях у IX—XШ ст., прийнято ділити на два періоди: перший — від IX ст. до 30-х років XII ст. — ранньофеодальна монархія з елементами федералізму; другий — 30-ті роки

XII ст. — 40-ві роки XIII ст. — федерація відносно самостійних князівств на чолі з Києвом. Правління Володимира Великого (980—1015) — найбільше піднесення та розквіт Київської Русі. Її кордони закріпилися по етнічних рубежах східного слов’янства. Давньоруська держава стає найбільшою в Європі. Володимир проводить адміністративну реформу, ламаючи роздробленість племен, зміцнює обороноздатність країни. Створюється нова еліта — феодально-дружинна, що протистоїть місцевому боярству. Але найбільша модернізація відбувалася у релігійній сфері.

До характерних рис культури Київської Русі ми відносимо:

— християнізацію всіх сфер суспільного життя, духовності та форм культури;

— значний вплив Візантії, що позначився на сакральній архітектурі, мистецтві та літературі, способі мислення та життя;

— формування певного релігійно-культового синтезу, відомого як двовір’я, що поєднує міфологічну традицію політеїзму з християнською традицією, цінностями, ритуалом;

— софійність культури — як особливе ставлення до мудрості, що є, передусім, пізнанням Бога;

— духовно-практична спрямованість культури, зацікавленість проблемами людини, пізнання, схильність до просвітництва, повага до знань;

— естетизація буття, піднесеність і гармонійність світосприйняття;

— двощаблевість функціонування культурних цінностей — загальноруський щабель, пов’язаний з християнством, спільною мовою, князівською владою та локальні культури певних земельних центрів.

Середньовічна Європа не знала такого безпрецедентного релігійно-культового проекту, як проект Володимира Великого. Запровадження християнства візантійського ґатунку — це не лише прихід нової релігійної ідеології та заміна політеїзму монотеїзмом, це формування нового культурного універсуму, нової системи цінностей, нового життєвого світу. Русь здавна була знайома із християнством; імовірно, Аскольд (серед. ІХ ст.) та Ольга (955 р.) прийняли хрещення, у великих містах співіснували язичницькі й християнські громади. Але офіційне хрещення 988 року поклало початок формуванню нового типу культури. Володимир мав і політичні причини (укріплення власної влади, формування «вертикалі» влади, вихід Київської Русі на міжнародну арену), і економічні (формування феодальної господарської піраміди), і особисті (Володимир укладає династичний шлюб із візантійською принцесою та приймає хрещення 986 року у Херсонесі).

З поширенням християнства поширюється і писемність, яка необхідна для розповсюдження нової ідеології. Слово — велика сила та велика цінність києво-руської культури. Біблійне «спочатку було Слово» сприймалося абсолютно, вся сакральна культура була Словом. М. Попович зазначає, що «і храм, і саме буття із християнського погляду були свого роду книгою». Шкільну справу бере під опіку князь та церква — перша державна школа створюється у 1037 р. Уже в ХІ ст. писемність розповсюджується в народі. Стіни знаменитого Софійського собору донесли до нас так звані «графіті» — надписи, що залишили давні кияни; новгородські та псковські ґрунти зберегли берестяні грамоти. Особливе місце займає процес створення книг, який називається «Книжноє строениє», й бібліотечна справа. Цінність книги була величезна. Перша бібліотека Ярослава Мудрого (1037 р.) не збереглася, але відомо, що загальний бібліотечний фонд часів Київської Русі становить приблизно 130—140 тис. томів і складається з перекладів, оригінальної літератури і літописів.

Академік Д. Ліхачов зазначає, що твори давньоруської літератури переважно не мали стійкого тексту, тому нові редакції, переписування, запозичення з’являлися як реакція на нові потреби часу. Літературний твір, як правило, розрахований на читання уголос, колективне сприйняття, він тісно пов’язаний з життям, звідси — різко виражений історизм та громадянська позиція давньоруської літератури. Письменник — пророк, просвітник, тлумач дійсності, діяльний учасник громадянського життя.

Перший період — ХІ—початок ХІІ ст. пов’язаний з Києвом та Новгородом, це часи монументального стилю літератури, коли поширюються пам’ятки житійні, агіографічні, історичні. Другий період — початок ХІІ—перша чверть ХІІІ ст. — знаменує появу нових літературних центрів — Володимира-Залєського, Смоленська, Галича, Воло-димира-Волинського. З’являються локальні школи, яким властиво різноманіття жанрів, публіцистичність тем, проте письменники продовжують відчувати себе громадянами всієї Русі. Із середини ХІІІ ст. література ніби стискається до однієї теми — монголо-татарського вторгнення та героїчної боротьби проти навали, література набуває трагічності та високого патріотичного звучання.

Християнство, яке приходить у слов’янські землі, повинно було завоювати ідеологічний, культурний простір, саме тому перекладаються уривки з Біблії, Євангеліє і Псалтир, популярні твори отців церкви (Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Назіанзіна), агіографічні збірки (житія святих), четьї-мінеї (житія за місяцями), патерики (збірки розповідей про монахів, їх випробування та чудеса). Перекладалася історична література — хроніки Георгія Амортала (Грішного), Іоанна Малали, патріархів Никифора та Костянтина Манасії. Амортал викладає історію світу від Адама до середини ІХ століття, до цього тексту неодноразово зверталися давньоруські історики-лі-тописці, в тому числі Нестор. Популярною в народі була апокрифічна література — оповідання про житія святих, біблійних осіб чи події, апокрифи посідають велике місце у народній свідомості, пізніше їхнє відлуння знаходимо у творах Івана Вишенського, у проповідях Й. Галятовсько-го, Д. Туптала-Ростовського, у драматичній та віршованій літературі барокової доби. Популярні «ворожбитські» книги, сонники, чаровники, що поєднують стару міфологічну традицію з новою християнською. Світські історії приходять на Русь зі Сходу та Візантії з повістями, лицарським романом, пригодницькою белетристикою («Олександрія», «Про Троянську війну», «Про царя Соломона та про Ки-товраса», «Про Іосафа та Варлама» (ґрунтовно перероблена біографія Будди), «Сказання про індійське царство» тощо). В різних редакціях приходили з Візантії та Болгарії «Шес-тоднєв» (історія створення світу) та «Фізіолог» (природознавча «енциклопедія»), «Християнська топографія» Козь-ми Індикоплова. Збірки найрізноманітніших матеріалів, які були частково перенесені з південнослов’янського або візантійського ґрунту, частково ж написані місцевими літераторами, — два Ізборники (1073 і 1076 р.). Поширені збірки «Ізмарагд», «Златоструй», «Златоуст», «Пчела», інші, що торкаються найрізноманітніших проблем життя.

Першим записаним твором оригінальної літератури є «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (близько 1051—1053 рр.), який розмірковує про долю людства, історію та її рушійні сили, призначення власного народу, держави. За княжіння Ярослава Мудрого з’являється перший звід законів Київської Русі — «Руська правда» або «Правда Ярославичів». Вершиною давньоруської літератури вважається «Слово о полку Ігоревім» невідомого автора, в якому описується невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря проти половців. Текст насичений і християнськими ідеями, і міфологічними мотивами (олюднення природного середовища, символізм тощо). Незважаючи на майже столітнє панування офіційної християнської релігії, автор «Слова» думає, відчуває і рухається в координатах язичницького світу. Його поетичні метафори, образна мова, стилістика говорять про генетичний зв’язок із попередньою традицією міфологічного світосприйняття.

Літопис перетворюється на один з провідних літературних жанрів, у надрах якого розвивається і сюжетна, і публіцистична література. Найвідоміший літопис — «Повість минулих літ» Нестора (початок XII ст.), де всі відомі події автор розташовує хронологічно, звертається до візантійських документів, використовує історичні перекази; авторські статті про політичні події сусідують з фрагментами епічних переказів та легенд. У тексті зустрічаються вражаючі своєю життєвістю «сюжетні деталі». Літературний вплив «Повісті минулих літ» відчувається протягом століть: літописці запроваджують ті самі літературні форми, інколи прямо цитують пам’ятку.

З розповсюдженням християнства формується особливий тип культури, де зберігаються міцні міфологічні підвалини, а зверху накладається тонка плівка нової офіційної ідеології — християнської. Язичництво не зникає, воно «проростає» крізь християнство, переплітаючись із ним. Таким чином формується двовір’я, яке властиве всій києво-руській культурі і на рівні окремих жанрів, і на загальному стилістичному рівні. В літературі присутні міфологічні мотиви одухотворення світу, в образотворчості використовуються зображення фантастичних птахів, змій, дерева життя, язичницька символіка характерна для художнього ремесла Х—ХІІІ ст. Початки театральної і музичної культури пов’язані зі «сміховою» культурою Київської Русі. Зазначимо, що певний релігійний синтез язичництва та християнства властивий українській культурі і сьогодні.

Вплив візантійського стилю та його переплетення з місцевою традицією бачимо і в архітектурі Київської Русі. Візантійський канон вводить новий тип мурованого будівництва — хрестовокупольний храм, великі храми були 3-х і 5-навні (нава — прохід від входу до вівтаря), вкриті великими банями (Десятинна церква (кінець ІХ ст.), Софійський собор (1017/1032) у Києві, Софійський собор у Новгороді (1095—1051 рр.). Названі собори прикрашені арками та пілястрами, напівкруглими вівтарними виступами — апсидами, галереями. Інтер’єр храму вражав колоритом фрескового живопису та мозаїк, які були суголосні з архітектурою. Найкрасивіша й найурочистіша споруда Києва — 5-навний 13-банний Софійський собор. Знамениті мозаїки, зокрема, Марія-Оранта, зображення якої виконане з використанням більш ніж 70 відтінків кольорових шматочків смальти, є унікальними. Людське тіло сприймається як єдине ціле, складки одягу лише підкреслюють статику чи рух фігури. Фрески (розпис по вологій штукатурці) у Софії добре виписані; до нас дійшли не тільки класичні біблійні сюжети, а й унікальні світські зображення, наприклад, багатофігурний родинний портрет Ярослава Мудрого, сцени візиту Ольги до Константинополя. Дослідники відзначають збереження язичницьких сюжетів у фресковому живопису — є зображення грифонів, міфологічних тварин, у Східній башті собору — зображення сцени бенкету зі скоморохами та сцени полювання, що, безсумнівно, розширює нашу уяву про стиль життя, культурно-побутову тканину Київської Русі. Новий етап в еволюції фрескового живопису та мозаїки знаменує образотворчість Михайлівського Золотоверхого собору, мозаїчна композиція собору «Євхаристія» вражає різноманітністю рухів, життєвістю та індивідуальністю образів, невимушеністю персонажів. За ликами святих проявляються обличчя людей (С. Авєрин-цев), їх духовна інтимність, зв’язок між собою і з Учителем. З часами політичної роздрібненості посилюється роль окремих князівств, зростає місцева знать, розвиваються відцентрові тенденції. У столицях окремих земель починають зводитися власні собори, єпископські двори, боярські палати.