Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Томбукту стало другою столицею імперії Сонгай. Тут жили славнозвісні хроністи Ахмед Баба, Мухаммад Ката й інші вчені, до думок яких з повагою прислухався науковий ісламський світ. Серед ремесел Томбукту XVI століття особливо вирізняється палітурна справа. Добротні шкіряні оправи різноманітних відтінків коштували дорого, та попит на них не спадав. Книги в той час були найприбутковішою статтею торгівлі. Їх привозили з Марокко, Єгипту, Сирії, Іспанії. Приватні бібліотеки місцевих учених налічували до 2 тисяч книг. Так, Ахмед Баба зазначив, що під час марокканської навали з його бібліотеки було викрадено 1600 книг. Учені Томбукту писали власні трактати з теології, філософії, історії, моралі й медицини. Згаданий Ахмед Баба залишив дві книги, які зберігаються нині в Національній бібліотеці Парижа. Одна описує побут і звичаї народів Чорної Африки, інша дає відомості про лікарів Томбукту.

Існування імперії Сонгай (Гао) не було довготривалим. У першій половині XVI століття її роль ослаблюється, а в 1591 р. держава потрапила в залежність від марокканців.

Міста-держави хауса виникли приблизно в один час з державою Малі, тобто наприкінці XI століття. Їм підлягала територія на схід від сонгаїв, між річкою Нігер та озером Чад. Для боротьби зі своїми ворогами міста, де основне населення складав народ хауса, утворювали союзи. В різні часи союзи налічували неоднакову кількість міст. Та найбільш відомими стали сім з них: Даура, Кано, Заріа, Гобір, Кацина, Рано й Бірам. Ці міста-держави були висо-корозвиненими торгово-ремісницькими центрами. Високий рівень їхнього суспільного розвитку підтверджується поділом праці, що існував між містами. Кано й Рано величали «царями індиго», оскільки їхні жителі займалися переважно виготовленням тканин та їх фарбуванням; Кацина й Даура — «царями ринку» за їхню роль центрів торгівлі; Заріа — «царем рабів», бо там був найбільший невільничий ринок; Гобір — «царем військ», адже це місто часто брало на себе функцію захисту союзу міст. Найчастіше союзи очолювало місто Кано. З 1528 р. ініціатива перейшла до молодого міста Кебі, що завдало поразки армії сонгаїв. Після загибелі імперії Сонгай та переміщення торгових шляхів на схід почався період розквіту міст хауса. В ХУ—ХУШ ст. їм належала провідна роль в економічних відносинах Західного Судану. Тільки войовничі вожді народу фульбе змогли протягом 1804—1810 рр. підкорити міста хауса, приєднавши їх як васалів до новоствореної держави — султанату Сокото.

Канем-Борну — четверта із знаменитих імперій Судану. Назва держави складена з назв найзначніших її частин: Канем (на північному сході) і Борну (на заході). Племінній верхівці народу тубу (теза) вдалося у VIII столітті захопити владу над канурі та ще кількома сусідніми племенами[108]. Передумовою розквіту Канему було його географічне положення на сході й північному сході від озера Чад. Саме тут перепліталося безліч караванних стежок, що з’єднували глибинні райони Африки з півднем Лівії, оазу Дарфур — зі шляхами, які вели до Нілу.

Той, хто володів цими шляхами, мав із цього добрий зиск. Тому не дивно, що літопис сповіщає про трьохсотти-сячну кінну рать правителя Канему в XIII столітті — часу найвищого розквіту держави. З допомогою цього війська велися й війни з метою захоплення рабів. Лише незначну частину рабів використовували в домашньому й палацовому господарстві, котре, як і скрізь у Тропічній Африці, мало патріархальний характер. Воно не потребувало великомасштабного виробництва сільськогосподарської чи ремісницької продукції, що вимагає використання (як то було в Елладі класичного періоду чи в Римській імперії) примусової праці маси рабів. Отож, більшість захоплених бранців ішла на продаж мусульманським торговцям. Згаданий вище Ібн Баттута сповіщав, що в Канемі продаються «красиві невільниці та одежа».

Для зміцнення внутрішнього державного устрою правитель Канему Хуме (1085—1097 рр.) цілком свідомо використав учення Мухаммада, визнавши іслам як офіційну релігію. Завдяки цьому виникли досить тісні відносини між Канемом і мусульманською Північною Африкою.

Після втрати північних територій центр імперії перемістився на захід від озера Чад, де виникає в XIV столітті держава Борну. Відтоді з’явилася нова назва імперії — Ка-нем-Борну. Розквіт Борну припадає на XVI—XVII століття, коли це була найбільша держава Центрального Судану. Імперія існувала до 1800 року, після чого увійшла до складу британських колоніальних володінь.

Таким чином, визначаючи сутність суспільного устрою розглянутих державних утворень Судану, слід вказати на те, що то був феодальний устрій, який безпосередньо виростав з первіснообщинного. Суспільно-політичне життя держав Судану мало багатоукладну основу, що поєднувала різнозначні залежно від конкретно-історичної ситуації елементи родоплемінного, рабовласницького та феодального (на початковій стадії розвитку) укладів. У Сонгаю, містах-державах хауса й Канем-Борну домінуючим у багатоукладній основі стає феодальний спосіб виробництва. Однак родоплемінні пережитки часто виступали своєрідною формою нових феодальних відносин. Цей симбіоз забезпечив надзвичайну життєздатність родової общини та її модифікацій, ефективність родинних зв’язків у територіальних об’єднаннях, натурально-господарський характер організації общини й патріархальний тип зв’язку між землеробською й ремісницькою працею. Багатоукладність сфери матеріального виробництва та етнічне розмаїття зумовили складність і багатостановість суспільної структури.

4.5.3. Перші державні утворення центральної Африки 

Екваторіальна Африка була заселена в мезоліті. У галькових відкладеннях поблизу рік знайдені кам’яні знаряддя й більш досконалі крем’яні, що супроводжувалися керамікою. Є й наскельні зображення (печера в районі Кіндамби в Конго).

У X—XШ століттях виникли найзначніші державні об’єднання — Конго (на південь і північ від ріки Конго), Тіб, або Батеке (навколо Стенлі-Пула[109]), Куба, Луба, Лунді (зона саван, південніше кордону гілеї — тропічного лісу).

Португальці, що першими з європейців висадились у гирлі ріки Конго в серпні 1482 року, опинилися на території держави Конго. Держава Конго (за назвою народу баконго) виникла наприкінці XIII століття. У васальній залежності від Конго перебували невеликі держави-данники на північ (Каконго, Лоанго, Нгойо) та південь (Ндонго) від гирла річки. Високий рівень розвитку землеробства, торгівлі й ремесла (європейці в XVI столітті із задоволенням вивозили місцеві тканини), а також форми поземельних відносин указують, що це були ранньофеодальні держави.

Протягом кількох століть контакти з Конго обмежувалися торгівлею (з початку XVI століття — і работоргівлею), обміном посольствами й наданням своєрідної технічної допомоги (в Конго посилали мулярів, пекарів та ін.). У перші ж роки приходу португальців мані-конго (верховний правитель) Нзінга-а-Нкуву прийняв хрещення. Тепер уже — як Жоао І, він проголосив християнство державною релігією.

У соціальному відношенні суспільство Конго ділилося на знать вищу, знать родову, простий народ (вільні общинники-землевласники) і рабів. У державі поступово складалися три форми великого землеволодіння, яких не було в жодному політичному об’єднанні цієї культурної зони: загальнодержавна власність, персоніфікована в особі верховного правителя; умовне володіння землею (панівна форма); надана в спадкове володіння земля з правом експлуатації населення.

Своє хрещення та проголошення християнства державною релігією мані-конго розглядав як можливість мати дужого союзника. Між іншим, це давало змогу отримати вогнепальну зброю — ефективний засіб для зміцнення влади правителя та єдності країни. Однак поширення в Конго християнства, активна місіонерська діяльність сприяли посиленню європейського впливу на соціокуль-турний розвиток цієї зони. Торгівля зброєю з данниками мані-конго зміцнювала їх, що стимулювало сепаратизм і занепад країни. Особливо інтенсивними ці процеси стали під впливом работоргівлі, яка набула небаченого розмаху в першій половині XVI століття в усій Тропічній Африці. Работоргівля викликала спустошення і знелюднення значних районів Західної та Екваторіальної Африки. Тільки з території сучасного Конго було вивезено більш як 1 млн рабів.

Работоргівля викликала рух народів Конго проти чужоземців і християнства, що цілком слушно пов’язувалися з работоргівлею. Це привело до вигнання португальців у другій половині XVI століття. Вплив португальців зберігся аж до XX століття тільки на півдні — в області Кабінда та в Анголі.

Мані-конго Алвару І (1568—1587) просив захисту від португальських священиків у папського престолу. Те ж саме зробив його наступник Алвару II (1587—1614), однак обоє не мали успіху — інтереси Ватикану стосувалися тоді інших регіонів. Португальці спробували силоміць повернути контроль над землями королівства, та їхній експедиційний корпус був розбитий у 1622 р. мані-конго Педру, якого підтримали народні маси.

Від середини XVII століття почався поступовий процес занепаду держави Конго. Довготривалий період міжусобиць та анархії, боротьби з португальцями закінчився відокремленням васальних утворень, розпадом державності. В 1883 р. південні території Конго були приєднані до португальської колонії Ангола, а в 1885-му північно-західна й північно-східна частини відійшли до Французького й Бельгійського Конго (зараз це Республіка Конго та Демократична Республіка Конго відповідно).

Остаточні кордони Конго та інших колоніальних володінь європейських держав у басейні ріки Конго встановлено учасниками Берлінської конференції в 1884— 1885 роках.

Держава Куба виникла ще в X ст., а зеніту свого розвитку досягла в середині XVII ст.. Вона займала територію, розташовану неподалік від злиття рік Санкуру й