Економіка Малі, крім золота, спиралася ще й на продуктивне землеробство, вирощування бавовни, виробництво бавовняних тканин, видобуток значної кількості міді і, звичайно, торгівлю. Зросло значення як торгового центру на березі Нігеру поселення Томбукту, яке стали називати «ворітьми до Сахари», «королем пустелі», «місцем зустрічі тих, хто мандрує на пірогах і на верблюдах». Місто стало резиденцією правителів (мадугу). З півдня на пірогах доставляли слонову кістку, золото, чорне дерево та екзотичних африканських тварин; з півночі каравани верблюдів привозили на ринки Томбукту венеціанські перли, дамаські мечі, тканини, зброю та інші товари з Марокко, Алжиру, Єгипту, Триполітанії, Європи. Сюди переганяли табуни породистих скакунів. Для місцевих красунь везли чудові прикраси — мушлі з Мальдівських островів. У самому Томбукту часом працювало більше ста майстерень різьбярів по сандаловому дереву.
З імперії Малі вивозили й одежу, особливо славилися бубу — довгі чоловічі й жіночі сорочки, прикрашені схожими на магічні письмена вишитими візерунками. Бубу мали попит навіть в Іспанії та Андалузії, де маври переймали елементи техніки та узори у африканських майстрів вишивки.
У цей час Томбукту стає й релігійним та інтелектуальним центром Західного Судану. В XIV столітті тут був розташований значний науковий центр ісламу — університет Санкаре, де студенти з різних країн вивчали Коран, філософію, літературу. Мечеть Санкаре, збудована в XIII столітті (збереглася й до наших часів), була скопійована її зодчим Ель-Акібом по довжині й ширині зі стародавнього святилища Кааба. Обтічна пірамідальна башта надає мечеті зовнішнього вигляду фортеці. Крім університету, діяло також близько 150 мусульманських шкіл. «Сіль привозять із півночі, — говорить давня суданська мудрість, — золото — з півдня, гроші — з країн, населених білими людьми, але Божі слова, мудрість учених, історії та захоплюючі оповіді можна знайти тільки в Томбукту».
У XV столітті імперія Малі занепадає.
Імперія Сонгай (Гао) — середньовічна держава, створена народом сонгаїв, що населяв середню течію Нігеру. У XII—XIV століттях сонгаї залежали від Гани, потім від Малі. В 1335 році держава Сонгай стала незалежною, зростав її економічний, політичний, військовий вплив у Західній Африці. Наслідком цього було підкорення в 1468 році Томбукту, міст-держав хауса на північному заході сучасних Нігерії та Нігеру. Столицею імперії стало місто Гао, розташоване нижче за течією Нігеру від Томбукту. Відомий арабський мандрівник Ібн Баттута (1304—1377), що побував у Китаї, Індії, Росії та Західній Африці, у своїй праці з географії описує подорож до Малі та Сонгаю і згадує Гао — «велике місто на Нілі[107], найкрасивіше з негритянських міст, що є дуже багатим і постачається харчовими продуктами в достатку». Зенітом розквіту імперії була друга половина XV століття.
Правителі імперії Сонгай експлуатували нові копальні золота, удосконалили сільське господарство, запровадили систему регулярних податків. Це, у свою чергу, дало їм змогу утримувати постійне, розташоване в гарнізонах військо, а також військовий флот на Нігері. Як і колишній володар Малі Муса І, правитель Сонгаю Мухаммад І знову приголомшив ісламський світ. Під час хаджу (паломництва) до Мекки в 1495—1497 роках його шлях був усипаний золотом, а почет складався з п’ятисот вершників і тисячі піших воїнів.
Томбукту стало другою столицею імперії Сонгай. Тут жили славнозвісні хроністи Ахмед Баба, Мухаммад Ката й інші вчені, до думок яких з повагою прислухався науковий ісламський світ. Серед ремесел Томбукту XVI століття особливо вирізняється палітурна справа. Добротні шкіряні оправи різноманітних відтінків коштували дорого, та попит на них не спадав. Книги в той час були найприбутковішою статтею торгівлі. Їх привозили з Марокко, Єгипту, Сирії, Іспанії. Приватні бібліотеки місцевих учених налічували до 2 тисяч книг. Так, Ахмед Баба зазначив, що під час марокканської навали з його бібліотеки було викрадено 1600 книг. Учені Томбукту писали власні трактати з теології, філософії, історії, моралі й медицини. Згаданий Ахмед Баба залишив дві книги, які зберігаються нині в Національній бібліотеці Парижа. Одна описує побут і звичаї народів Чорної Африки, інша дає відомості про лікарів Томбукту.
Існування імперії Сонгай (Гао) не було довготривалим. У першій половині XVI століття її роль ослаблюється, а в 1591 р. держава потрапила в залежність від марокканців.
Міста-держави хауса виникли приблизно в один час з державою Малі, тобто наприкінці XI століття. Їм підлягала територія на схід від сонгаїв, між річкою Нігер та озером Чад. Для боротьби зі своїми ворогами міста, де основне населення складав народ хауса, утворювали союзи. В різні часи союзи налічували неоднакову кількість міст. Та найбільш відомими стали сім з них: Даура, Кано, Заріа, Гобір, Кацина, Рано й Бірам. Ці міста-держави були висо-корозвиненими торгово-ремісницькими центрами. Високий рівень їхнього суспільного розвитку підтверджується поділом праці, що існував між містами. Кано й Рано величали «царями індиго», оскільки їхні жителі займалися переважно виготовленням тканин та їх фарбуванням; Кацина й Даура — «царями ринку» за їхню роль центрів торгівлі; Заріа — «царем рабів», бо там був найбільший невільничий ринок; Гобір — «царем військ», адже це місто часто брало на себе функцію захисту союзу міст. Найчастіше союзи очолювало місто Кано. З 1528 р. ініціатива перейшла до молодого міста Кебі, що завдало поразки армії сонгаїв. Після загибелі імперії Сонгай та переміщення торгових шляхів на схід почався період розквіту міст хауса. В ХУ—ХУШ ст. їм належала провідна роль в економічних відносинах Західного Судану. Тільки войовничі вожді народу фульбе змогли протягом 1804—1810 рр. підкорити міста хауса, приєднавши їх як васалів до новоствореної держави — султанату Сокото.
Канем-Борну — четверта із знаменитих імперій Судану. Назва держави складена з назв найзначніших її частин: Канем (на північному сході) і Борну (на заході). Племінній верхівці народу тубу (теза) вдалося у VIII столітті захопити владу над канурі та ще кількома сусідніми племенами[108]. Передумовою розквіту Канему було його географічне положення на сході й північному сході від озера Чад. Саме тут перепліталося безліч караванних стежок, що з’єднували глибинні райони Африки з півднем Лівії, оазу Дарфур — зі шляхами, які вели до Нілу.
Той, хто володів цими шляхами, мав із цього добрий зиск. Тому не дивно, що літопис сповіщає про трьохсотти-сячну кінну рать правителя Канему в XIII столітті — часу найвищого розквіту держави. З допомогою цього війська велися й війни з метою захоплення рабів. Лише незначну частину рабів використовували в домашньому й палацовому господарстві, котре, як і скрізь у Тропічній Африці, мало патріархальний характер. Воно не потребувало великомасштабного виробництва сільськогосподарської чи ремісницької продукції, що вимагає використання (як то було в Елладі класичного періоду чи в Римській імперії) примусової праці маси рабів. Отож, більшість захоплених бранців ішла на продаж мусульманським торговцям. Згаданий вище Ібн Баттута сповіщав, що в Канемі продаються «красиві невільниці та одежа».
Для зміцнення внутрішнього державного устрою правитель Канему Хуме (1085—1097 рр.) цілком свідомо використав учення Мухаммада, визнавши іслам як офіційну релігію. Завдяки цьому виникли досить тісні відносини між Канемом і мусульманською Північною Африкою.
Після втрати північних територій центр імперії перемістився на захід від озера Чад, де виникає в XIV столітті держава Борну. Відтоді з’явилася нова назва імперії — Ка-нем-Борну. Розквіт Борну припадає на XVI—XVII століття, коли це була найбільша держава Центрального Судану. Імперія існувала до 1800 року, після чого увійшла до складу британських колоніальних володінь.
Таким чином, визначаючи сутність суспільного устрою розглянутих державних утворень Судану, слід вказати на те, що то був феодальний устрій, який безпосередньо виростав з первіснообщинного. Суспільно-політичне життя держав Судану мало багатоукладну основу, що поєднувала різнозначні залежно від конкретно-історичної ситуації елементи родоплемінного, рабовласницького та феодального (на початковій стадії розвитку) укладів. У Сонгаю, містах-державах хауса й Канем-Борну домінуючим у багатоукладній основі стає феодальний спосіб виробництва. Однак родоплемінні пережитки часто виступали своєрідною формою нових феодальних відносин. Цей симбіоз забезпечив надзвичайну життєздатність родової общини та її модифікацій, ефективність родинних зв’язків у територіальних об’єднаннях, натурально-господарський характер організації общини й патріархальний тип зв’язку між землеробською й ремісницькою працею. Багатоукладність сфери матеріального виробництва та етнічне розмаїття зумовили складність і багатостановість суспільної структури.
4.5.3. Перші державні утворення центральної Африки
Екваторіальна Африка була заселена в мезоліті. У галькових відкладеннях поблизу рік знайдені кам’яні знаряддя й більш досконалі крем’яні, що супроводжувалися керамікою. Є й наскельні зображення (печера в районі Кіндамби в Конго).
У X—XШ століттях виникли найзначніші державні об’єднання — Конго (на південь і північ від ріки Конго), Тіб, або Батеке (навколо Стенлі-Пула[109]), Куба, Луба, Лунді (зона саван, південніше кордону гілеї — тропічного лісу).
Португальці, що першими з європейців висадились у гирлі ріки Конго в серпні 1482 року, опинилися на території держави Конго. Держава Конго (за назвою народу баконго) виникла наприкінці XIII століття. У васальній залежності від Конго перебували невеликі держави-данники на північ (Каконго, Лоанго, Нгойо) та південь (Ндонго) від гирла річки. Високий рівень розвитку землеробства, торгівлі й ремесла (європейці в XVI столітті із задоволенням вивозили місцеві тканини), а також форми поземельних відносин указують, що це були ранньофеодальні держави.
Протягом кількох століть контакти з Конго обмежувалися торгівлею (з початку XVI століття — і работоргівлею), обміном посольствами й наданням своєрідної технічної допомоги (в Конго посилали мулярів, пекарів та ін.). У перші ж роки приходу португальців мані-конго (верховний правитель) Нзінга-а-Нкуву прийняв хрещення. Тепер уже — як Жоао І, він проголосив християнство державною релігією.
У соціальному відношенні суспільство Конго ділилося на знать вищу, знать родову, простий народ (вільні общинники-землевласники) і рабів. У державі поступово складалися три форми великого землеволодіння, яких не було в жодному політичному об’єднанні цієї культурної зони: загальнодержавна власність, персоніфікована в особі верховного правителя; умовне володіння землею (панівна форма); надана в спадкове володіння земля з правом експлуатації населення.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 27. Приємного читання.
