Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

І тис. до н. е.) міграції населення Сахари призвели до утворення зони високого демографічного тиску в Західній Африці. Це викликало, у свою чергу, міграцію представників негроїдної раси в зону Екваторіальної Африки, куди вже раніше ними були витіснені (в хащі екваторіального лісу) пігмеї. Рух протобанту примусив бушменів, автохтонних жителів південних саван, іти далі на південь. У пізніші часи «колоністи» жили у своєрідному симбіозі з лісовими мисливцями, отримували від них мисливську здобич в обмін на продукти землеробства та використовували їх як допоміжні війська.

Міграції з районів сучасного Центрального Камеруну йшли двома шляхами: через екваторіальний ліс, уздовж узбережжя Атлантики й уздовж північного кордону лісу, в обхід його. Саме цей другий потік поклав початок консолідації в першій половині І тисячоліття нашої ери народів мовної групи банту в районі сучасної провінції Шаба (Демократична Республіка Конго). Звідси вони розселилися в другій половині І тисячоліття по всій Екваторіальній Африці. Рівень розвитку цих народів був досить високим. Вони вміли плавити метал з руди, жили землеробством і скотарством.

Типовою для всієї Тропічної Африки була відсутність стадії бронзи. На зміну неоліту в усій Африці прийшов залізний вік. Першим металом, що оброблявся, стало латеритне залізо. Перехід до металургії був полегшений наявністю «болотних», або річкових руд. Пізніше перейшли до їх видобування в багатих рудоносних районах (територія Шаба на південному сході сучасної ДР Конго, долина ріки Кафуе на території сучасної Замбії). Звідси метали розповсюджувалися за межі рудовидобувних районів. Так, Шаба була відома своїми хрестоподібними відливками ханда. У багатьох народів ханда із Шаби слугували одиницями обміну. Цікаво, що із заліза, імпортованого з Африки, вже в пізніші часи не раз кувалися знамениті дамаські й толед-ські мечі. Придворний географ норманського короля Обох Сицилій Роджера II ал-Ідрісі (1100—1165) в коментарі до своєї знаменитої карти світу називає Малінді та Момбасу в країні Зіндж[104] гаванями, звідки вивозиться високоякісне залізо.

4.5.2. Перші державні утворення Західної Африки 

Виникнення державності у народів Судану вже в давні часи — факт загальновизнаний. Найзначнішими в історії цієї культурної зони були держави Гана, Малі, Сонгай, міста-держави хауса й Канем-Борну.

Гана — найдавніша з держав Судану. Вона виникла в II—IV століттях нашої ери, у VII — це вже ціла імперія, а на початок IX століття вона охоплює значну територію з центром між верхів’ями Сенегалу й Нігеру. Протягом кількох віків столицею імперії було місто Кумбі-Сале, або Гана. Могутність імперії забезпечувалася її природними багатствами, передусім золотом, а також військовою перевагою над сусідніми народами. Основними заняттями населення стали землеробство та скотарство; певного рівня розвитку досягли ремесла, передусім ткацьке, була запроваджена обробка металу. Важливу роль відігравала торгівля з народами Північної Африки золотом, слоновими бивнями й невільниками, яких брали в полон під час експедицій у південні райони. В цей час імперія Гана — «країна золота» — стала однією з основних цілей арабських торгових караванів. До Гани ж завозилися сіль, сандалове дерево, скляне намисто, мідні прикраси всіх видів і форм.

Існує припущення, що розквіт суспільного устрою на цих територіях пов’язаний з появою тут у Ш—!У століттях нашої ери частини берберських племен, розбитих римлянами. Очевидно, що берберська аристократія змогла використати з вигодою для себе процес централізації, формування племінних союзів, який відбувався тут на зламі ер. Панування берберів, що змішалися з місцевим населенням, тривало до 770 року, коли владу захопили представники африканського народу сонінке.

Арабський географ Ібн Хаукал у X столітті описав деякі з місцевих звичаїв, що вразили його. Наприклад, він особисто був свідком судової справи, коли боржникові було визначено сплатити 42 000 динарів[105]. Інший географ

XI століття ал-Бакрі залишив опис столиці держави. Місто мало «арабську» частину. В частині міста, оточеній могутнім валом, був побудований палац правителя, мечеть для гостей-мусульман та «хатини з круглими дахами», в яких жили прості люди. Всі будови зводилися «з каменю та деревини акацій». Навкруги було багато колодязів і полів, де вирощувалися овочі. Про придворні шати й звичаї жителів ал-Бакрі писав: «Ніхто з єдиновірців царя не одягає зшиту одежу, крім нього самого і спадкоємця престолу, сина його сестри. Інші люди вдягаються в бавовняні, шовкові чи парчеві пов’язки в залежності від достатку. Чоловіки, всі без винятку, голять бороди, жінки вибривають голови.

...Про царську аудієнцію сповіщають барабанним боєм. Барабан, що називається «даба», — це довгий порожнистий шматок дерева. Наближаючись до царя, його єдиновірці падають на коліна й посипають голови пилом. Таке їхнє привітання царю».

Цей опис містить свідчення про збереження в суспільстві Гани рис племінного патріархального укладу, материнського права. Єдність території держави трималася на досить хиткій васальній залежності, інколи примусовій. У 1076 році столиця Кумбі-Сале, де проживали понад

30 000 жителів, була зруйнована військами Альморавідів[106]. Правителі Гани були вимушені сповідувати іслам. Держава Гана остаточно втратила незалежність після її підкорення Малі в другій чверті XIII століття.

Малі — велика середньовічна держава народу мандін-го, що існувала в ХШ—ХУН століттях у Західному Судані на території сучасних Малі й Гвінеї. В К—Х! століттях Малі васально залежала від Гани, наприкінці XI століття вона добилася самостійності. Історія цієї сильної імперії починається з правління видатного полководця Сундіати Кейта (1230—1255 рр.). Столицею стало місто Ніані. Розквіт держави припадає на кінець XIII — першу половину XIV століття. На заході вона межувала із Сенегалом, на сході — з нинішньою Нігерією. Успіх Сундіати був забезпечений розумним використанням привілеїв у торгівлі, чіткою системою експлуатації та дієздатними збройними силами.

Вершиною розквіту імперії Малі стало правління Муси І (1307—1332 рр.). Муса приголомшив увесь ісламський світ, коли в 1324 році здійснив паломництво до мусульманських святинь. Під час подорожі його постійно оточувало понад 500 рабів. Жебракам Мекки Муса розкидав 20 000 шматочків золота. В Каїрі його щедрість так понизила курс золота, що він досяг попереднього рівня тільки через кілька років. Правителі Малі приймали арабських учених і художників. Як велика імперія Малі була відома Європі. Згадується, наприклад, про те, що сюди був запрошений архітектор з далекої Андалузії. На так званій Каталонській мапі, яка датується 1375 роком, художник зобразив Мусу на європейський лад: в одній руці скіпетр, у другій — великий самородок золота.

Економіка Малі, крім золота, спиралася ще й на продуктивне землеробство, вирощування бавовни, виробництво бавовняних тканин, видобуток значної кількості міді і, звичайно, торгівлю. Зросло значення як торгового центру на березі Нігеру поселення Томбукту, яке стали називати «ворітьми до Сахари», «королем пустелі», «місцем зустрічі тих, хто мандрує на пірогах і на верблюдах». Місто стало резиденцією правителів (мадугу). З півдня на пірогах доставляли слонову кістку, золото, чорне дерево та екзотичних африканських тварин; з півночі каравани верблюдів привозили на ринки Томбукту венеціанські перли, дамаські мечі, тканини, зброю та інші товари з Марокко, Алжиру, Єгипту, Триполітанії, Європи. Сюди переганяли табуни породистих скакунів. Для місцевих красунь везли чудові прикраси — мушлі з Мальдівських островів. У самому Томбукту часом працювало більше ста майстерень різьбярів по сандаловому дереву.

З імперії Малі вивозили й одежу, особливо славилися бубу — довгі чоловічі й жіночі сорочки, прикрашені схожими на магічні письмена вишитими візерунками. Бубу мали попит навіть в Іспанії та Андалузії, де маври переймали елементи техніки та узори у африканських майстрів вишивки.

У цей час Томбукту стає й релігійним та інтелектуальним центром Західного Судану. В XIV столітті тут був розташований значний науковий центр ісламу — університет Санкаре, де студенти з різних країн вивчали Коран, філософію, літературу. Мечеть Санкаре, збудована в XIII столітті (збереглася й до наших часів), була скопійована її зодчим Ель-Акібом по довжині й ширині зі стародавнього святилища Кааба. Обтічна пірамідальна башта надає мечеті зовнішнього вигляду фортеці. Крім університету, діяло також близько 150 мусульманських шкіл. «Сіль привозять із півночі, — говорить давня суданська мудрість, — золото — з півдня, гроші — з країн, населених білими людьми, але Божі слова, мудрість учених, історії та захоплюючі оповіді можна знайти тільки в Томбукту».

У XV столітті імперія Малі занепадає.

Імперія Сонгай (Гао) — середньовічна держава, створена народом сонгаїв, що населяв середню течію Нігеру. У XII—XIV століттях сонгаї залежали від Гани, потім від Малі. В 1335 році держава Сонгай стала незалежною, зростав її економічний, політичний, військовий вплив у Західній Африці. Наслідком цього було підкорення в 1468 році Томбукту, міст-держав хауса на північному заході сучасних Нігерії та Нігеру. Столицею імперії стало місто Гао, розташоване нижче за течією Нігеру від Томбукту. Відомий арабський мандрівник Ібн Баттута (1304—1377), що побував у Китаї, Індії, Росії та Західній Африці, у своїй праці з географії описує подорож до Малі та Сонгаю і згадує Гао — «велике місто на Нілі[107], найкрасивіше з негритянських міст, що є дуже багатим і постачається харчовими продуктами в достатку». Зенітом розквіту імперії була друга половина XV століття.

Правителі імперії Сонгай експлуатували нові копальні золота, удосконалили сільське господарство, запровадили систему регулярних податків. Це, у свою чергу, дало їм змогу утримувати постійне, розташоване в гарнізонах військо, а також військовий флот на Нігері. Як і колишній володар Малі Муса І, правитель Сонгаю Мухаммад І знову приголомшив ісламський світ. Під час хаджу (паломництва) до Мекки в 1495—1497 роках його шлях був усипаний золотом, а почет складався з п’ятисот вершників і тисячі піших воїнів.