Четверта зона — Південна Африка, територія якої обмежена з півночі плато Лунда, системою Великих африканських розломів та нижньою течією Замбезі. До відповідного політичного регіону належать держави Ангола, південна частина Мозамбіку, Зімбабве, Ботсвана, Намібія, ПАР, Свазіленд і Лесото. Східна частина зони вже давно була освоєна людьми — на прибережній рівнині та в долинах передгір’їв вирощувалися найрізноманітніші культури. Скотарство вели переважно в гірських місцевостях, у савані й трав’янистих степах (вельдах). Далі на Захід природа створювала все несприятливіші умови для господарської діяльності — спочатку гірські плато з бідними глинистими та кам’янистими грунтами (Карру), потім напівпустелю (південний захід Калахарі) й нарешті страшну пустелю Наміб, де ніколи не буває дощу, й про яку кажуть, що Бог створив її у гніві. Значною мірою це компенсується природними умовами Капської області, яка нагадує північне
Середземномор’я, й де до приходу європейців були добре розвинуті мотижне землеробство, виготовлення кераміки, обробка заліза, торгівля.
Так само, як у Західній (Судан), Центральній та Східній Африці, жодна з річок Південної Африки не є судноплавною. Інколи їх можна використати для водного сполучення у верхів’ях, найчастіше — в середній течії (Лімпопо) та зрідка — в гирлах (Замбезі, Кванза).
Останні 45—50 років археологічних, антропологічних, палеонтологічних і геологічних досліджень у Східній та Південній Африці (передусім експедиції під керівництвом Луїса, Мері та Річарда Лікі) мали результатом нові уявлення про місце та появу саме тут перших на Землі предків людини, про етапи розвитку її культури.
Приблизно 2,6—2 млн років тому з’являється і співіснує з австралопітековими новий прогресивний вид — Ното haЫlis, тобто Людина вміла. На півночі Танзанії (Східна Африка) в Олдовайській ущелині були вперше знайдені рештки його скелета й примітивні кам’яні знаряддя зі слідами штучної обробки. На півночі Ефіопії, в області Ха-дар, на археологічній стоянці Гона знайдені поки що найдавніші кам’яні знаряддя, виготовлені людиною вмілою, їхній вік сягає 2,6 млн років. Ці та низка інших відкриттів дають підстави зробити висновок, що виокремлення людини з тваринного світу й виникнення первісної людської культури відбулося на території Африки 2,6—2 млн років тому. Звідси згодом почалося розселення предків сучасних людей спочатку в Азію, а потім і в Європу.
Сахара, як уже було зазначено, в далекому минулому мала багаті фауну й флору, була досить щільно заселена людьми — мисливцями, а пізніше скотарями. Однак після кількох хвиль посухи (середина III тис. до н. е., рубіж
І тис. до н. е.) міграції населення Сахари призвели до утворення зони високого демографічного тиску в Західній Африці. Це викликало, у свою чергу, міграцію представників негроїдної раси в зону Екваторіальної Африки, куди вже раніше ними були витіснені (в хащі екваторіального лісу) пігмеї. Рух протобанту примусив бушменів, автохтонних жителів південних саван, іти далі на південь. У пізніші часи «колоністи» жили у своєрідному симбіозі з лісовими мисливцями, отримували від них мисливську здобич в обмін на продукти землеробства та використовували їх як допоміжні війська.
Міграції з районів сучасного Центрального Камеруну йшли двома шляхами: через екваторіальний ліс, уздовж узбережжя Атлантики й уздовж північного кордону лісу, в обхід його. Саме цей другий потік поклав початок консолідації в першій половині І тисячоліття нашої ери народів мовної групи банту в районі сучасної провінції Шаба (Демократична Республіка Конго). Звідси вони розселилися в другій половині І тисячоліття по всій Екваторіальній Африці. Рівень розвитку цих народів був досить високим. Вони вміли плавити метал з руди, жили землеробством і скотарством.
Типовою для всієї Тропічної Африки була відсутність стадії бронзи. На зміну неоліту в усій Африці прийшов залізний вік. Першим металом, що оброблявся, стало латеритне залізо. Перехід до металургії був полегшений наявністю «болотних», або річкових руд. Пізніше перейшли до їх видобування в багатих рудоносних районах (територія Шаба на південному сході сучасної ДР Конго, долина ріки Кафуе на території сучасної Замбії). Звідси метали розповсюджувалися за межі рудовидобувних районів. Так, Шаба була відома своїми хрестоподібними відливками ханда. У багатьох народів ханда із Шаби слугували одиницями обміну. Цікаво, що із заліза, імпортованого з Африки, вже в пізніші часи не раз кувалися знамениті дамаські й толед-ські мечі. Придворний географ норманського короля Обох Сицилій Роджера II ал-Ідрісі (1100—1165) в коментарі до своєї знаменитої карти світу називає Малінді та Момбасу в країні Зіндж[104] гаванями, звідки вивозиться високоякісне залізо.
4.5.2. Перші державні утворення Західної Африки
Виникнення державності у народів Судану вже в давні часи — факт загальновизнаний. Найзначнішими в історії цієї культурної зони були держави Гана, Малі, Сонгай, міста-держави хауса й Канем-Борну.
Гана — найдавніша з держав Судану. Вона виникла в II—IV століттях нашої ери, у VII — це вже ціла імперія, а на початок IX століття вона охоплює значну територію з центром між верхів’ями Сенегалу й Нігеру. Протягом кількох віків столицею імперії було місто Кумбі-Сале, або Гана. Могутність імперії забезпечувалася її природними багатствами, передусім золотом, а також військовою перевагою над сусідніми народами. Основними заняттями населення стали землеробство та скотарство; певного рівня розвитку досягли ремесла, передусім ткацьке, була запроваджена обробка металу. Важливу роль відігравала торгівля з народами Північної Африки золотом, слоновими бивнями й невільниками, яких брали в полон під час експедицій у південні райони. В цей час імперія Гана — «країна золота» — стала однією з основних цілей арабських торгових караванів. До Гани ж завозилися сіль, сандалове дерево, скляне намисто, мідні прикраси всіх видів і форм.
Існує припущення, що розквіт суспільного устрою на цих територіях пов’язаний з появою тут у Ш—!У століттях нашої ери частини берберських племен, розбитих римлянами. Очевидно, що берберська аристократія змогла використати з вигодою для себе процес централізації, формування племінних союзів, який відбувався тут на зламі ер. Панування берберів, що змішалися з місцевим населенням, тривало до 770 року, коли владу захопили представники африканського народу сонінке.
Арабський географ Ібн Хаукал у X столітті описав деякі з місцевих звичаїв, що вразили його. Наприклад, він особисто був свідком судової справи, коли боржникові було визначено сплатити 42 000 динарів[105]. Інший географ
XI століття ал-Бакрі залишив опис столиці держави. Місто мало «арабську» частину. В частині міста, оточеній могутнім валом, був побудований палац правителя, мечеть для гостей-мусульман та «хатини з круглими дахами», в яких жили прості люди. Всі будови зводилися «з каменю та деревини акацій». Навкруги було багато колодязів і полів, де вирощувалися овочі. Про придворні шати й звичаї жителів ал-Бакрі писав: «Ніхто з єдиновірців царя не одягає зшиту одежу, крім нього самого і спадкоємця престолу, сина його сестри. Інші люди вдягаються в бавовняні, шовкові чи парчеві пов’язки в залежності від достатку. Чоловіки, всі без винятку, голять бороди, жінки вибривають голови.
...Про царську аудієнцію сповіщають барабанним боєм. Барабан, що називається «даба», — це довгий порожнистий шматок дерева. Наближаючись до царя, його єдиновірці падають на коліна й посипають голови пилом. Таке їхнє привітання царю».
Цей опис містить свідчення про збереження в суспільстві Гани рис племінного патріархального укладу, материнського права. Єдність території держави трималася на досить хиткій васальній залежності, інколи примусовій. У 1076 році столиця Кумбі-Сале, де проживали понад
30 000 жителів, була зруйнована військами Альморавідів[106]. Правителі Гани були вимушені сповідувати іслам. Держава Гана остаточно втратила незалежність після її підкорення Малі в другій чверті XIII століття.
Малі — велика середньовічна держава народу мандін-го, що існувала в ХШ—ХУН століттях у Західному Судані на території сучасних Малі й Гвінеї. В К—Х! століттях Малі васально залежала від Гани, наприкінці XI століття вона добилася самостійності. Історія цієї сильної імперії починається з правління видатного полководця Сундіати Кейта (1230—1255 рр.). Столицею стало місто Ніані. Розквіт держави припадає на кінець XIII — першу половину XIV століття. На заході вона межувала із Сенегалом, на сході — з нинішньою Нігерією. Успіх Сундіати був забезпечений розумним використанням привілеїв у торгівлі, чіткою системою експлуатації та дієздатними збройними силами.
Вершиною розквіту імперії Малі стало правління Муси І (1307—1332 рр.). Муса приголомшив увесь ісламський світ, коли в 1324 році здійснив паломництво до мусульманських святинь. Під час подорожі його постійно оточувало понад 500 рабів. Жебракам Мекки Муса розкидав 20 000 шматочків золота. В Каїрі його щедрість так понизила курс золота, що він досяг попереднього рівня тільки через кілька років. Правителі Малі приймали арабських учених і художників. Як велика імперія Малі була відома Європі. Згадується, наприклад, про те, що сюди був запрошений архітектор з далекої Андалузії. На так званій Каталонській мапі, яка датується 1375 роком, художник зобразив Мусу на європейський лад: в одній руці скіпетр, у другій — великий самородок золота.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ“ на сторінці 26. Приємного читання.
