Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Грюнебаум Г. Э. Основные черты арабо-мусульманской культуры. — М., 1981.

Грюнебаум Г. Э. Классический ислам. — М., 1988.

Журавский А. В. Христианство и ислам. — М., 1990.

Ислам: Традиции и новации. — М., 1991.

Ислам: Энциклопедический словарь. — М., 1991.

Коран / Пер. с араб. акад. И. Ю. Крачковского. — М., 1990. Коран / Перекл. з араб. Я. Плотнюка // Всесвіт., 1990. — № 6. Лирика Востока. — М., 1983.

Массэ А. Ислам. — М., 1982.

Мец А. Мусульманский Ренессанс. — М., 1996.

Панова В. Ф., Вахтин Ю. Б. Жизнь Мухаммеда. — М., 1991. Пиотровский М. Б. Коранические сказания. — М., 1991. Стирлен А. Искусство Ислама. — М., 2003.

Суфизм в контексте мусульманской культуры. — М., 1989. Тримингэм Дж. С. Суфийские ордена в исламе. — М., 2002. Уотт У. М. Влияние ислама на средневековую Европу. — М., 1976.

Шумовский Т. А. По следам Синдбада-морехода: Океанская Аравия. — М., 1986.

4.5. АФРИКАНСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

4.5.1. Особливості формування культури Чорної Африки.

4.5.2. Перші державні утворення Західної Африки.

4.5.3. Перші державні утворення Центральної Африки.

4.5.4. Релігійні вірування, міфологія та мистецтво народів Африки.

4.5.1. Особливості формування культури Чорної Африки

Культура другого за величиною після Євразії материка, що називається Африкою, має давню й багату історію. Та, як правило, знайомство з нею обмежується розглядом однієї з її форм, міцно пов’язаної з розвитком Стародавнього Сходу, а саме — з Єгиптом. Справді, Стародавній Єгипет підтримував зв’язки з таємничими землями на південь від Середземномор’я, які називалися пізніше «Лівією», «Ефіопією» чи «Африкою». Ці землі були надійно сховані розпеченими пісками пустелі, котру ми знаємо як Сахару, непрохідними болотами верхів’я Нілу, дрімучими лісами та річками, повними підступних пасток. Уже людей Стародавнього Світу вабили чудеса й багатства африканських країн, розповіді ж мандрівників, сповнені дивовиж, правдивих і вигаданих, породжували фантастичні образи. Стародавні римляни, котрі завоювали майже всю Ойкумену і яких важко було чимось вразити, відомі своїм висловом: «З Африки завжди приходить що-небудь нове».

Окремі відомості про ці землі накопичувалися в різних краях Ойкумени. «Піонерами» Африки були єгиптяни, потім фінікійці. Дослідження просторів третього континенту продовжили греки й римляни, потім араби та європейці. Фінікійські моряки, якщо вірити грецькому історикові Геродоту, були послані єгипетським фараоном Неко II (610—595 рр. до н. е.) для здійснення найвидатні-шого плавання в історії Стародавнього Світу — плавання навколо Африки. Геродот, котрий через півтора століття після названої події мандрував Сходом і відвідав Єгипет, переказує таке: «Те, що ми знаємо про Лівію (так тоді називали Африку), доводить, що її оточують моря, крім тієї частини, яка межує з Азією. Першим це довів, наскільки я знаю, єгипетський цар Неко. Він... послав фінікійців на кораблях, наказавши їм, повертаючись, пропливти через Гераклові стовпи в Північне море й так прибути до Єгипту. Отже, фінікійці вирушили з Червоного моря й припливли до Південного моря (Індійський океан). Коли надходила осінь, вони приставали до якоїсь частини Лівії і там обробляли землю. А діждавшись урожаю пшениці, пливли далі. Так минуло два роки, і на третій вони обігнули Ге-раклові стовпи і прибули до Єгипту. І вони розповідали... , що коли вони пливли навколо Лівії, то сонце було в них із правої руки»[99]. Довгий час цей фрагмент Геродотової «Історії» викликав посилений інтерес у сучасників і послідовників батька історичної науки. З одного боку, для людей, які жили північніше тропіка Рака, було просто неможливо припустити, що під час плавання на захід сонце може опинитися праворуч. З іншого боку, для традиційної картини світу, обґрунтованої й довершеної астрономом і математиком Клавдієм Птолемеєм (близько 90—160 рр.), був характерним розгляд Індійського океану як внутрішнього замкненого моря, що омивало й береги Африки. Отже, виходячи з цього, Африку обігнути було неможливо. Попри всі історичні й наукові казуси Африку, без сумніву, відкрили самі африканці.

Кінцем Давнього царства датуються перші експедиції єгиптян углиб Африканського континенту. Близько 2300 року до нашої ери Хірхуф, один з правителів Верхнього Єгипту, за наказом фараона здійснив кілька походів на південь. Він був дуже гордим, що отримав листа від повелителя, і наказав навіть частину тексту вибити як надгробний напис: «Ти сповіщаєш... що везеш з країни Привидів карлика для божественних танців, схожого на того, що привезений з країни Пунт охоронцем божественної печатки в часи фараона Асосі»[100].