Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Касаї. Союз племен куба, в якому особлива роль належала народові бушонго, перетворився на відносно міцне централізоване об’єднання на чолі з верховним правителем (ньїмі). За правління Ш’яма а Мбула а Нгоонга (1630—1640) почався розквіт держави Куба, котрий тривав кілька десятиліть. У країні були добре розвинені торгівля, ремесла, особливо ткацтво, різьблення по дереву й металу. Експортувалися високоякісні, різноманітні й красиві тканини, що навіть дали спеціальну назву прошаркові народу, зайнятому в їх виробництві, — бамбала (люди тканини). Різьбарі Куба виготовляли прекрасно орнаментовані предмети побутового призначення. Та своєрідною вершиною їхньої творчості можна вважати галерею скульптурних портретів померлих правителів держави (ндоп). За тодішніми уявленнями, в ті скульптури вселилися душі померлих, кожній із яких надано індивідуальних рис. Ця галерея зажила нині всесвітньої слави. На території держави з добутої міді вироблялася латунь, котра теж стала важливою статтею експорту.

Адміністративно-управлінський апарат держави Куба, який склався в той час, виявився дуже життєздатним і проіснував майже без змін до початку XX століття. Правителі держави замість збирання данини запровадили податкову систему. За ньїмі Мбоонг а Леєнге (1640—1650) виникли перші сервільні поселення. Основи державності, закріплені на початку XVII століття, зумовили те, що землі, заселені куба, за колоніального панування Бельгії складали окрему адміністративну одиницю (територія Мвека). Ця традиція зберігається й у сучасній Демократичній Республіці Конго.

Держава Луба виникла з великого територіального об’єднання племен луба у верхів’ї ріки Ломамі наприкінці XVI століття. Династична лінія правителів луба (мулох-ве), започаткована Конголо, не переривалася до останніх днів існування незалежної держави (кінець XIX ст.). Основу багатства й могутності правлячої верхівки становила воєнна здобич, експлуатація корінного населення, розробка соляних копалень і рудників на півдні країни. Крім того, значний прибуток давала участь у работоргівлі, адже вздовж південних кордонів Луба проходив трансатлантичний торговий шлях, який зв’язував португальські володіння в Африці — Анголу й Мозамбік.

Наприкінці XVI століття відбувавсь активний процес формування володінь держави Лунда. До неї увійшли землі від берегів ріки Кванго до верхів’їв ріки Замбезі. Захопивши нові землі, лунда залишали при владі місцевих вождів, котрі згоджувалися платити щорічну данину правителеві лунда, а через нього — верховному правителеві муата ямво. Разом з тим залежні вожді мусили посилати жінок від знатних родів до двору муата ямво. Діти цих жінок від шлюбів з чоловіками близького оточення верховного правителя вважалися лунда й одночасно представниками їхніх етносів. Так лунда зливалися з місцевою знаттю й отримували в захоплених землях владу не як завойовники, а як нащадки.

Держави внутрішньої частини басейну Конго були дуже близькими за політичною структурою й рівнем соціального розвитку. В доколоніальні часи в них панувало колективне землеволодіння. Справжніми господарями землі вважалися духи предків, які реалізували своє право через общину. Однак на практиці все ж існувала ієрархія прав на землю, прямо пов’язана з ієрархією влади. Відбувався процес фактичного присвоєння верховного права на землю ньїмі, мулохве, муата ямво. Безпосередньо в общинах на перших ролях були предки першопоселен-ців — «володарі землі». Навіть завойовники цю традицію свято шанували. Наприклад, племена йєке захопили землі луба, але не змінили соціальної структури останніх. Завойовники влилися до вищого прошарку знаті, отримуючи певну частку додаткового прибутку від самого мулохве, але прав на землю не маючи.

Влада верховних правителів обмежувалася племінною верхівкою, яка, власне, й управляла країною. Ідеологічним підґрунтям влади стала віра у священний характер правителя й у духів предків. Верховний правитель, об’єднуючи функції царя й жерця, був об’єктом шанування.

У сфері державного управління продовжували функціонувати й чинити значний вплив пережитки докласових відносин. Ці реліктові форми в зміненому вигляді використовувала на свою користь верхівка суспільства. Наприклад, норми успадкування влади ґрунтувалися на пріоритеті материнської лінії (небожі — сини сестер — мали більше права перебрати на себе владу, ніж сини). Посади нижніх рівнів державного апарату обіймали голови великих споріднених об’єднань. Система вікових класів (груп) та діяльність таємних громад (союзів) забезпечували дотримання порядку в суспільстві, гарантували збереження статус-кво й захищали інтереси правлячої верхівки. Судочинство спиралося на звичаєве право, практикувались і ордалії (так званий суд Божий). Тільки в державі Куба почався процес формування станових судів. Армія, яка за формою була народним ополченням, як опора верховного правителя, часто виконувала поліційні функції.

Як і в інших державах доколоніальної Африки, в Куба, Луба й Лунда відбувався процес соціальної диференціації. Тут існувало кілька станових груп, юридичний і фактичний статус яких не завжди збігався. Виникнення інституції рабства призвело до чіткої поляризації суспільства. Але ж і маса вільних не являла собою єдиного цілого: в ній виділялася родова й служила знать, рядові общинники. Останні, у свою чергу, неоднаково залежали від верхівки суспільства, поступово розпадаючись на низку соціальних категорій. Маса невільників складалася з рабської верхівки й посаджених на землю рабів, котрі за економічним станом були близькі до вільних общинників.

Таким чином, у доколоніальному африканському суспільстві склалися дві великі соціальні групи, які розрізнялися своїм відношенням до виробництва. Перша група участі у виробництві не брала і включала дві юридично різнорідні підгрупи: з одного боку, родову й служиву знать, з іншого — верхівку клієнтів і рабів. Методи присвоєння цією групою суспільного продукту наближалися до феодальних. Друга група вбирала в себе всі категорії виробничого населення: вільних родових общинників і кабальних боржників, основну масу рабів, посаджених на землю, й нащадків рабів у другому поколінні. Всі вони мали в особистій власності знаряддя праці й віддавали частину врожаю за користування землею. Отже, можна зробити висновок про початок формування верстви феодально залежного селянства.

Одним з найдавніших африканських осередків початку культивації місцевої дикорослої флори був ніло-ефіоп-ський (на території Нубії та Ефіопії), де вперше почали вирощувати деякі види дикого проса, сорго, каву, безплідний банан з їстівним корінням, деякі види бавовни, сезам, капусту-гірчицю та інше. Навички землеробства з часом допомогли у доборі й запозиченні культурних рослин з Передньої та Південно-Східної Азії, Америки, що не лише прекрасно адаптувалися, а й завдяки тривалій селекції стали існувати в тисячах новостворених сортів.

Водночас з розвитком землеробства у східній і південній зонах Африки з’явилося скотарство, що відразу почало домінувати в господарській діяльності, поставивши під постійний контроль симбіоз людини й тварини, добре відомий первісним мисливцям. Збиральництво й полювання, землеробство та скотарство — найдавніші заняття людини, і досі лишаються в африканському регіоні основними видами господарювання. Пігмеї та бушмени, що й тепер існують за рахунок збиральництва та полювання і, на думку вчених, генетично найближчі до перших африканців, яскраво демонструють характерну для них культу-ротворчу потенційність своїм умінням пристосовуватися до найекстремальніших умов, створюючи нові форми та атрибути свого існування. Прекрасні знавці флори і фауни, неперевершені слідопити, вони постійно пересувалися в пошуках джерел води та їжі, максимально використовуючи природні ресурси, свою ж матеріальну культуру зводячи до необтяжливого мінімуму.

Як зазначає В. С. Гриценко, архаїчні африканські суспільства, побудовані на родових стосунках, створювалися на ґрунті єдності та взаємних зобов’язань, тобто на моральних засадах. Тому для них найбільш прийнятною була геронтократична форма самоуправління, що відповідала традиційно шанобливому ставленню до носіїв досвіду й унеможливлювала зловживання владою, орієнтуючись на загальнозначущі цінності й пов’язані з їх відстоюванням історичні прецеденти. Та зі зростанням чисельності населення, появою міст, поглибленням класового розшарування виникають і держави із сильним правлінням, з імператорами та королями, з майновою ієрархією, розгалуженою системою виконавчої влади, адміністративними центрами-столицями, могутніми арміями. І вони беруть за основу общинне самоуправління, яке забезпечувало участь кожного в колективному житті, структурують владу як симбіоз політичного й релігійного начал, зберігають пріоритет старійшин у вирішенні питань про час сівби й збирання врожаю тощо.

Стародавні класові суспільства існували в Африці протягом тисячоліть, їхні характерні риси яскраво втілилися в легендарному царстві Аксум, що з’явилося на Ефіопському плоскогір’ї у II столітті нашої ери й зайняло почесне місце слідом за найдавнішими державами континенту — На-пата, Мероє, стародавньою Ефіопською державою (ще у V—IV ст. до н. е. в Північній Ефіопії існувало державне об’єднання, яке підкорило сабейські колонії).

У III—VI століттях Аксумське царство було найсиль-нішою державою Північно-Східної Африки та Аравії, відігравало помітну роль у міжнародній політиці, впливаючи на військові й торговельні справи провідних держав африканського й сусідніх регіонів. Показова для ранньофеодальних держав структура Аксумського царства, що ділилося на три зони, які оточували столицю. Найпривілейо-ванішою частиною держави були столиця та її околиці, де влада царя була найміцнішою. До другої зони входили інші райони плато Тігре та околиці міста Адуліса з васальними володіннями, правителі яких підкорялися цареві Аксуму й періодично сплачували йому певну данину. Третю становили примітивні держави й племена гір та пустель, де влада царства була найменшою. Відповідно, певний титул царя включав титулатуру його основних васалів і складався з трьох частин: як правитель усього царства він називався «царем аксумитів» чи «негусом Аксуму», як володар плато Тігре — «нагаши», іншої території імперії — «негусом».

У III столітті Аксум поставив себе в один ряд з найбільшими монархіями того часу, почавши карбування власної монети із золота, срібла й міді. За правління Езани, най-відомішого з царів Аксуму, на монетах замість звичайного етнічного титулатурного прізвиська з’являються формули типу: «Мої народи користуються справедливістю і правом, і немає на них тягарів». Мав Аксум і власний золотий стандарт. У царських золотих майстернях замість сонячно-місячного символу царя Езани — живого бога — з поширенням християнства починає карбуватися хрест.

Велике переселення народів, що в У століттях захитало давній цивілізований світ, лише зміцнило позиції царства, яке в III столітті увійшло в пору свого розквіту, котра тривала до VII століття. Зближення з іншими державами сприяло прийняттю аксумським царем Езаною в середині IV століття християнства монофіситського варіанту, що пізніше, у VI столітті, зробило Аксум головним центром християнства «червономорського» району.

З початком арабських завоювань Аксум утратив свою могутність, а його феодальні інститути успадкувала Ефіопська імперія, яка в XIII столітті стала однією з найсильні-ших ранньофеодальних держав. У 1270 році до влади прийшла династія, котра заявила про спадкоємність стосовно правлячого дому Аксуму, виводячи своє походження від Менеліка, сина Соломона та цариці Савської.

Наприкінці І тисячоліття на території Східної та Південно-Східної Африки існували ранньодержавні форми організації, які виходили за межі традиційних родових суспільств. Згадку про себе вони залишили в прекрасних кам’яних спорудах, різноманітних знаряддях, кераміці, ювелірних прикрасах. У XII—XVII століттях на території сучасних Зімбабве й Мозамбіку функціонувала держава Мономотапа, одним з найважливіших політичних і культурних центрів якої було Велике Зімбабве, уславлене своїми майстрами та визначними досягненнями в розвитку. «Дзімба дза мабве» (звідси й пішла назва Зімбабве) означає «кам’яні будинки» мовою шона — народу, котрий під час великого переселення прийшов у район Замбезі, просунувся до Замбії та Зімбабве, змішався з місцевим населенням і став зводити на рівнинах величні споруди. Прекрасно знався він і на металургії заліза та ковальській справі.

У XIX столітті на пагорбах гірського масиву Іньянга були відкриті залишки кам’яних комплексів Зімбабве залізного віку (XIV—XVII ст.) — свідки могутності держави Мономотапа. Кам’яні споруди, зведені методом безрозчин-ної кладки, фрагменти кам’яних мурів з вузькими входами й бійницями, тераси з насипними земляними платформами завширшки від 1,5 до 2,5 м, що служили основою для зведення глинобитних хатин і влаштування землеробських ділянок, залишки численних іригаційних та дренажних споруд демонструють високий рівень освоєння людиною світу, злет її творчих можливостей.

Результати останніх досліджень свідчать, що до будівництва згаданих монументальних споруд шона в Зімбабве існували більш ранні поселення. А знайдені біля стародавніх руїн Зімбабве золоті вироби дали привід деяким ученим стверджувати, нібито саме тут лежала казкова країна Офір. Про неї згадується в Біблії у зв’язку з юдейським царем Соломоном, котрий відправив туди експедицію, яка через три роки принесла йому величезну кількість золота, срібла, слонової кістки.