Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Остання третина ХХ століття, що її ознаками були помітні соціальні зрушення, виникнення нових технологій обробки і збереження інформації, комп’ютеризація всіх сфер життя, — не могла не вплинути на розвиток науки, яка увійшла у свій постнекласичний період розвитку.

Змінюється характер досліджень, які носять не лише дисциплінарний, але і міждисциплінарний, і навіть проблемно орієнтований характер (наприклад, знаходження альтернативних джерел енергії). Не окремі фрагменти реальності, що тяжіють до заглиблення і звуження, стають головними предметами дослідження, а комплексні науково-дослідницькі програми, в яких задіяні фахівці різних сфер. Такі проекти орієнтовані на вирішення економічних чи соціально-політичних проблем, що обумовлюють міру їх фінансування. Це змушує фундаментальні прикладні дослідження конкурувати з прикладними. Будь-яке дослідження прагне бути інноваційним, тобто бути запровадженим нововведенням, що забезпечує якісне зростання ефективності процесів або продукції, затребуваних ринком.

Перевагою міждисциплінарних досліджень є вивчення таких складних об’єктів, які в межах окремих дисциплін можуть вивчатися лише фрагментарно, однобічно. Об’єкти міждисциплінарних досліджень переважно характеризуються відкритістю та саморозвитком. Вони вивчаються не лише в стабільному, але і в нестабільному стані (у точках біфуркації), де відбувається ускладнення рівня організації структури. Такі об’єкти вимагають спеціальних методів дослідження і взаємодії з ними. Широко панує ідея коево-люції (взаємообумовленої зміни систем або частин всередині цілого). Людина, яка є включеною в таку взаємодію, сама стає об’єктом дослідження. Історизм стає визначним принципом наукового пізнання. Наприклад, змінюється уявлення про можливість відтворення експерименту в умовах системи, що розвивається.

Особливо це стосується таких людиновимірних систем, як медицина, екологія, генна інженерія. Їх результати корелюють з гуманістичними цінностями, впливають на історію людства в цілому. В таких сферах не можна свавільно експериментувати. Відповідно традиційно природничі сфери знання стикаються з проблематикою гуманітарних дисциплін. Зникає ідеал ціннісно-нейтрального дослідження. Постає питання про ціннісні настанови самої науки і необхідність їх соціальної експертизи (наприклад, у ХХІ столітті широко обговорюється краса об’єкта дослідження, оскільки вона є наочним вираженням гармонії організації системи як матеріальної, так і теоретичної). Ідеологія відкриття нових істин має бути узгоджена з етикою результатів діяльності вчених.

Отже, постнекласична наука — це період розвитку наукового знання (кінець ХХ — початок ХХІ ст.), який характеризується методологічним плюралізмом, міждисциплінарним характером наукових досліджень. Визнається історичність об’єкта і суб’єкта пізнання, їх взаємна кореляція у процесі наукового дослідження.

Якщо для класичної культури, зокрема мистецтва, аж до кінця ХІХ ст. поняття реальності було фундаментальним, то в Модерні воно розчинялося в алюзіях, ремініс-ценціях, у дзеркальних відображеннях одного в іншо-му — і фундаментальним ставало поняття тексту, що у Постмодерні перетворився в інтертекст і навіть у гіпер-текст. Мистецтво працює в умовах інтертекстуальності культури, тому художній текст будується на цитуванні та ремінісценціях інших текстів (свідомо ця методика була застосована в романах У. Еко). Постмодерніст-ський твір набуває вигляду «попурі» з попередніх текстів культури.

Принципова різниця художнього поля Постмодерну з Модерном полягає у радикальній відмові від винятковості. Тому замість модерного культу генія виникають постмодерні концепти «смерті автора» (Р. Барт) та «смерті людини» (М. Фуко). Тобто мікронаратив є єдиною формою артикуляції буття, відповідно, людина є не рупором своєї суб’єктивності, а завжди обумовлена культурним текстом. Мова говорить через людину, а не людина мовою. Напередодні постсучасності гостро постала проблема визначення меж «безмежної» особистості, пошуку її порятунку від самої себе. Так французький постструктураліст М. Фуко відкидає реальність авторства і заслуги митця. Натомість — це випромінювання «соціальної енергії» даного суспільства. Тому не має значення, хто саме створив витвір мистецтва. Індивідуальний талант є рупором або інстинктом. Витвори мистецтва міг створити який-небудь інший сучасник, або навіть інші, адекватні за «енергією» витвори мистецтва. Оцінка «шедевра» заснована не на його властивостях, а повністю залежить від культури реципієнта. З постмо-дерністської точки зору, людина — це тотальна видимість, вища реальність світу — це «те, що здається» і будь-яке «я», наскільки воно можливе, є ірреальним. Художня творчість припиняє бути таємницею генія, стає технологіями культуріндустрії в промисловому масштабі, що викликає негативну оцінку представників цеху виробників художніх цінностей та естетиків (Ж. Бодрійяр, Б. Гройс). Хоча в таких колективних видах творчості, як телебачення та віртуальний простір, дійсно важко встановити авторство, так само як і в діяльності наукових інститутів (недарма створення першого клона вівці Доллі пов’язане з низкою скандалів).

Постмодерн заперечує романтичну і модерну абсолютизацію творчого генія, відкидає романтичну концепцію автономності мистецтва, а разом з тим новизну як критерій ідентифікації даної сфери. Але гедоністичні прагнення постіндустріальної культури відтворюють вихідний для романтизму ідеал єдності художнього імпульсу та життя. Естетичний релятивізм бере свій початок у романтичній концепції іронії. Отже, можна зазначити, що Постмодерн відтворює модерну логіку зворотним чином.

Мистецтво виявилося тим середовищем, де, мабуть, раніше інших форм світобачення виникла тенденція до цілісного погляду на світ, де сформувалося неприйняття диктату всепроникаючої раціональності, властивої Модерну. Крім того, мистецтво виявилося здатним не відкидати, а, напроти, вмістити в себе попередній досвід світобачення і досвід світорозуміння інших культур. Саме в мистецтві стало можливим співіснування різних позицій, цінностей, що втілилися в плюралізмі художніх методів, маргінальності жанрів, нівелюванні стилів. Тому мистецтво може бути розцінене як модель неповторності буття, що творчо представляє нам чуттєве осягнення світу. Постмодерн підкреслює саме чуттєву складову мистецтва і культури. У філософії постмодернізму виробляється термін «постмодерністська чуттєвість», яка демонструє пріоритети цієї культурної доби.

Необхідність манефестації творчості митців у логосфері, а також «поетичного мислення» у філософів є ознакою доби Модерну, абсолютизація цієї тенденції простежується в постмодерністському постулаті, що репрезентує філософію як різновид літератури (Р. Барт, А. Данто, Ю. Крістє-ва, Р. Рорті).

Мистецтво вже не є автономною формою духовної культури, яка зберігає дистанцію від життя, а стає формою життя. Естетика постмодернізму характеризується тотальною естетизацією всіх форм культури: життя мистецтва перетворюється на мистецтво життя. Це не означає остаточного зникнення художньої сфери. Проте межі між мистецтвом та іншими культурними полями релятивізу-ються (зокрема наукою). Царина Аполлона претендує на синтез не лише окремих видів мистецтва, але втягує й інші культурні форми у власну логіку. Протиставлення істини, добра і краси, характерне для культури модерну, нівелюється під приматом естетичного. Проте у тотальній естетизації культури певною мірою втрачається і специфіка мистецтва. Відповідно, в секуляризованому світі західної цивілізації мистецтво остаточно втрачає свій духовний зв’язок з релігією. Якщо навіть на початку ХХ століття художня сфера, звільняючись від релігійних настанов, ще глузувала над ними, — ще в студентській революції 1968 р. були присутні атеїстичні інтонації, то в кінці ХХ століття терапевтична іронія стає єдиною настановою тотального плюралізму. Відповідно, змінюються і функції релігії.

У глобалізованому світі та культурі Постмодерну релігійний світогляд остаточно втрачає свою домінуючу роль. Секуляризація може розглядатися як закономірний наслідок становлення капіталізму та його культури Модерну. Саме розкладання християнської системи цінностей (і їхнє переродження в протестантизм) дозволило запанувати «духові капіталізму» (М. Вебер) взагалі і, зокрема, його глобалістичному варіанта. Але секуляризована культура Заходу не просто відкидає релігію, вона породжує ряд альтернатив:

— будь-яка монотеїстична релігія, яка претендує на абсолютність у ситуації мультикультуризму, опиняється в ситуації невизначеності. Поряд зі світовими релігіями поширюються нетрадиційні вірування;

— західна культура використовує моральну і навіть релігійну аргументацію у виправданні історичної доцільності своїх дій (варто згадати напис на доларових купюрах), а, з іншого боку, намагається неоліберальну, мультикультурну ідеологію культури Постмодерну зробити рівнозначним християнській ієрархії цінностей, що призводить до того, що глобалізаційний секуляризм стає новою формою «всесвітньої релігії»;

— у результаті відбувається зміна самої суті релігійності в сучасному світі. Вона стає лише однією зі складових духовного та психологічного життя індивіда, але аж ніяк не домінуючою. З іншого боку, втрата релігією монополії на ідеологічному ринку закріплює ринкові відносини й щодо неї, конкуренція між релігіями зростає;

— релятивізація релігійності в західному світі спричинює актуальність релігійної ідентифікації в опозиційних цивілізаціях, тобто релігія стає приводом «зіткнення цивілізацій» (С. Хантінгтон). Релігійний конфлікт вносить напруження у відносини між різними цивілізаціями.

Отож, глобалізацію можна розглядати як специфічний етап розвитку людства, який характеризується планетарним масштабом соціокультурних процесів. Постмодерн — це відповідний тип культурного розвитку доби глобалізації. Вестернізація (тиражування західних культурних кодів) і мультикультуризм (визнання неповторності і права на існування кожного культурного утворення) — це ідеології періоду глобалізації. Глобалізм — це концепт розвитку глобальної цивілізації.

Культура Постмодерну і феномен глобалізації розвиваються на основі реальних матеріально-технічних та суспільно-економічних процесів, які охоплюють планетарний простір і організацію всього міжнародного життя. Глобалізація описує прискорення інтеграції націй у світову систему в зв’язку з розвитком сучасних транспортних засобів і економічних зв’язків, завдяки впливу на людей засобів масової інформації. Вона сприяє розширенню культурних контактів між народами і міграції людей. Основні константи цієї культурної форми можна сформулювати у наступних положеннях: 1) матеріальну основу процесу глобалізації становить постіндустріальне суспільство; 2) глобальний характер цивілізації не означає рівномірності її розвитку, а тому соціальна стратифікація залишається вирішальним фактором; 3) зміст певного проекту глобаліз-му заданий конкретною філософською чи політичною позицією (наприклад, лібералізмом); 4) об’єктивний характер глобалізаційних процесів варто відрізняти від ідеології вес-тернізації та мультикультуризації світового співтовариства; 5) аргументована критика глобалізму стосується, головним чином, проблем економічної стратифікації і збереження культурної ідентичності.

Специфіка глобалізації як соціального процесу, крім усіх зазначених параметрів, полягає у тому, що культурна динаміка починає відігравати провідну роль у організації суспільного життя, навіть стає стратегією державної політики (функції держави у період її виникнення полягають у охороні та контролі і поступово розширюються до керування економічними процесами. Одне з останніх завдань, яке вона починає виконувати — це регулювання культурної політики).

У ситуації Постмодерну доступність інформації зумовлюється не соціальним статусом індивіда, а здатністю його до сприйняття і культурного розвитку. Виникає багато «культуроподібних» (Ж. Рюс) полів, які нівелюють активність суб’єкта, зведеного до стану людини, що задовольняє свою нездорову цікавість. Але це побічні ефекти загальної тенденції демократизації культури. Руйнується автономія високих форм культури, що призводить до нового культурного типу синтезу суспільних форм (перш за все, зростання економіки і, власне, інститутів духовної культури, у чому і полягає пафос інноваційного розвитку) та інтеграції культурних зразків до простору повсякденного життя міста. Пафос раціоналізації та естетичного дистанціювання витісняється тотальною естетизацією ландшафту культури (М. Бахтін).