Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Підхід до проблеми реальності може служити крапкою в історії модерної культури. У позитивізмі ХІХ ст. була чітко загострена установка: реальність первинна. Для

ХХ століття скоріше характерна протилежна установка: необхідно розібратися у власній свідомості (і підсвідомості теж). Людина втрачає впевненість у тому, що первинне і що вторинне, і це стає не так уже й важливо. Єдина картина світу, де панував світовий розум, роздрібнилася на безліч відображень в окремих свідомостях, кожна з яких висвітлює свій ракурс і абсолютизує його. Відомий німецький культуролог початку ХХ століття О. Шпенґлер підкреслює незведеність однієї картини світу до іншої, оскільки основні риси світоусвідомлення неповторні, як і риси окремих облич. Тому криза класичної культури виявляється в тому, що проблематизується єдина для всіх об’єктивна дійсність (і розумна, оскільки, за Г. Геґелем, «все дійсне є розумним»), а існує стільки ж світів, скільки свідомостей. Тобто в першій половині ХХ століття реальність культури Модерну проблематизується, що свідчить про завершення трансформації класичної культури (зорієнтованої на культ розуму) у некласичну (в якій розум не є точкою відліку реальності). Безсумнівно, були об’єктивні підстави для сумніву в ідеалах і реаліях модерної культури.

У промисловій сфері новим словом ХХ століття стало створення конвеєра, тобто машини безперервного транспорту вантажів. Потреба в такому виді техніки виникла ще наприкінці ХІХ ст. У 1908 р. американець Генрі Форд організував поточне виробництво на засадах конвеєра, що стала знаковою подією в етапах промислової революції. Саме фундатор конвеєрного виробництва висунув гасло «автомобіль для всіх» та випускав найбільш дешеві транспортні засоби початку ери автомобілебудування. Модель індивідуального транспорту з універсальним двигуном був не просто новим технічним засобом, а улюбленою мрією не лише багатіїв, але й мас (індивідуалізований простір з абсолютною свободою руху). Ідеологія створення доступного (народного: «voIks-wagen») автомобіля стала окремою стратегією фашистського режиму А. Гітлера. Легкий автомобіль став найбільш адекватним самовизначенням атомі-зованого суспільства. Тотальна механізація і машинізація сільського господарства остаточно перетворила його на галузь промисловості і завершила індустріалізацію культури Модерну.

Науково-технічні досягнення початку ХХ століття в усіх галузях були грандіозні. Так розвиток повітроплав-ства дозволив здійснити стрибок від дирижабля до літака. Перший літак, що став повітроплавним засобом, важчим за повітря, здійснив політ у 1903 р., завдяки винайденню конструкції американських інженерів — братів Райт. З військовою метою літаки почали використовуватися вже під час Першої світової. Після неї авіатори перейшли від матеріалів з деревини та тканини повністю на апарати з алюмінію. Період між світовими війнами став «золотим часом» авіації, коли були розроблені пілотажно-навігаційні прилади (Д. Дуліттл, 1929) та здійснені перші трансатлантичні перельоти. Конструкція гелікоптера розроблялася паралельно літакові також з перших років ХХ століття, але успішна модель була створена лише у 1936 р. в Німеччині. Друга світова війна стала полігоном битв реактивних літаків. І лише після неї стала активно розвиватися комерційна авіація для громадянських потреб. Зменшення часу подолання світового простору літаком дозволило здійснити ту глобалізаційну модель, що стала результатом розвитку ХХ століття.

Економічне піднесення початку століття вилилося в Першу світову війну, що довело теоретичні обґрунтування про нерівномірність розвитку капіталізму. Реалії життя підтвердили передчуття О. Шпенґлера, що Європа досягла апогею свого розвитку і завершує свій життєвий цикл. Незадоволеність економічною ситуацією, великим рівнем соціальної стратифікації модерної культури спричинила Першу світову війну та низку соціальних революцій, зокрема Велику соціалістичну революцію в Росії.

Світова війна стала систематичним винищувачем продуктивних сил, накопичених культурою Модерну. В Англії довоєнний рівень економіки був відновлений лише у 1929 р. Але передишка була невеликою, оскільки вже в цьому ж році в ряді країн (не лише європейських) починається криза, яка стане першою світовою економічною депресією. Вона так і була названа — Велика депресія, яка була надзвичайна за своїми масштабами та значенням.

Періодичність кризи капіталістичної системи була пояснена ще К. Марксом: прагнення корпорацій максимально збільшити свої прибутки спричинює нарощування випуску продукції. З іншого боку, джерелом прибутків є скорочення виробничих витрат, зокрема заробітної платні найманих робітників. Останні є найчисленнішою групою населення, що споживають продукцію підприємств, отож зменшується платоспроможний попит. Звідси криза перевиробництва, роздуті кредити і неможливість платежів за ними, які, в свою чергу, спричинюють згортання виробництва, безробіття та інші потворні наслідки.

Схоже пояснення було сформульоване англійським економістом Дж. Кейнсом. Хоча засновник кейнсіанства так далеко не заходив, як фундатор марксизму, проте Кейнс також робив висновок, що стихія ринку не може сама впоратися з періодичними кризами. Пом’якшити наслідки перевиробництва здатна лише держава, яка може регулювати рівень безробіття, надавати пільги збанкрутілим підприємствам, регулювати ціни. Теорія Кейнса стала підґрунтям макроекономіки як самостійної науки. Найбільш ефективна практика виходу з Великої депресії «новим курсом» Ф. Рузвельта була саме заснована на організації соціального забезпечення, допомоги безробітним, суспільних робіт, введенні пенсій, соціальної допомоги вдовам, сиротам, інвалідам, дотриманні вимог стандартів зайнятості (хоча тактичні передбачення Кейнса під час Великої депресії не були ефективні). Успішно курс реформ щодо соціального захисту населення був проведений і в Швеції, де майже п’ятдесят років правила соціал-демок-ратична партія. Реформи в США та Швеції відіграли роль не лише в подоланні економічної кризи, але й в становленні моделі соціальної держави, що виражає інтереси не лише пануючого класу, але й суспільства певної країни в цілому.

Економічна криза спричинила активізацію демократичних та комуністичних рухів, а також і полярного руху — фашизму, тоталітарного режиму, який сформувався на засадах програшу Німеччини у Першій світовій війні, невдоволеності результатами Версальської угоди і виступив ініціатором нового перерозподілу світу.

Техніка кожен день створювала нові чудеса, але ніхто їй більше не довіряв. Адже вона показала себе більш придатною до руйнування, ніж до захисту. Адже перша половина ХХ століття — це доба двох світових воєн (1914— 1918, за участі 38 країн, 70 млн людей, вбитих — 10 млн); 1939—1945, за участю 61 країни, 110 млн людей, вбитих — 65 млн), а також тоталітарних режимів, що вони породили. Приблизно половину загиблих становило цивільне населення. Світові війни, які велися за перерозподіл світу, нові ринки збуту, джерела сировини та сфери впливу, породили засоби масового ураження: Перша світова почала з отруйних газів, Друга закінчила застосуванням атомної зброї. Використання засобів масового винищування спиралося на ідеологію фашизму.

Напередодні Другої світової ідеологами фашизму були висунуті тези про природну нерівність народів. Справжніми господарями світу визнавалися німці, а інші народи — «расово неповноцінними». Звідси, на думку нацистів, випливав висновок про владу Німеччини над Європою на засадах «генетичної обраності». Концентраційні табори, що спочатку застосовувалися для військовополонених, поступово почали використовуватися для цивільного населення цілеспрямовано, аж до геноциду окремих народів (зокрема було винищено 6 млн європейських євреїв). Французький дослідник Ф. Ліотар зазначив, що після Освенцима (фашистський концентраційний табір у Польщі) мета-на-ративи (великі ідеї), зокрема ідея Розуму, на якій була заснована культура модерну, стають неможливими. Віра в гуманістичну перспективу розвитку людства та прогрес була остаточно знищена мілітаризмом та світовими економічними кризами (зокрема Великою депресією 1929— 1933 рр.). Спільні угоди та міжнародні організації, що виникали протягом ХХ століття і були покликані зменшити небезпеки існування людства, здійснювати роззброєння, запобігання воєнних дій, врегулювання суперечок шляхом дипломатичних переговорів (Ліга Націй 1919 р. та ООН 1945 р.) не встигали і не були достатньо ефективні. Хоча, безумовно, шлях врегулювання миру та створення системи колективної безпеки шляхом переговорів є найбільш гуманним і правильним. У подальшому з’явилися інші міжнародні організації: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація праці, Продовольча та сільськогосподарська організація, Дитячий фонд ООН та ін. Війська ООН спрямовуються в найбільш «гарячі точки» планети з метою ліквідації полум’я війни. Але цих заходів не завжди буває достатньо, про що свідчать численні локальні війни.

Розвиток науки дав новий стрибок, який отримав назву першої науково-технічної революції — НТР (50—60-ті роки ХХ ст., хоча в її основу полягали наукові відкриття, здійснені набагато раніше). В її ході людина цілеспрямовано опановувала атомну енергетику, розробила квантову електроніку, що дозволило створити лазерну техніку та електронні перетворювачі енергії, а також кібернетику, що дозволило винайти перші покоління електронно-обчислювальних машин (ЕОМ). Комплексний характер першої НТР не обмежується лише цими здобутками. Важко навіть переказати всі досягнення цього часу. Не можна не згадати виникнення автоматизованих систем управління, виробництво синтетичних матеріалв (смол, пластмас, синтетичних волокон), пестицидів і гербіцидів, які різко підвищили врожайність сільськогосподарських культур, а також масове виробництво антибіотиків і вакцин, що принципово змінили показники смертності людства.

Але найбільш вражаючим досягненням першої НТР стало освоєння космосу, лідером якої став СРСР: у 1957-му був запущений перший штучний супутник Землі, а в 1961 р. був здійснений перший космічний політ з людиною на борту (Ю. Гагаріним). В умовах «холодної війни» (геополітичної конфронтації між СРСР і США, що тривала з 1940-го по 1990 р., заснованій на протиріччі між соціалізмом і капіталізмом) «космічна гонка» стала показником розвитку конкуруючих наддержав, що не лише здійснювали наукові дослідження, але й вирішували воєнно-стратегічні завдання. Успіхом США в цій сфері стала висадка астронавтів на поверхню Місяця, а потім і кораблів багаторазового використання. Тобто «космічна ера», що обіцяла стати початком ноосфери (термін вітчизняного теоретика космосу В. Вернадського, від грецьк. vboq для позначення світу, де розум стане визначальним фактором розвитку, зокрема перевлаштування біосфери), обернулася новою формою гонки озброєння. В умовах «холодної війни» накопичення атомної, термоядерної, бактеріологічної та хімічної зброї йшло катастрофічними темпами. В цілому необхідно визнати, що світові війни, «холодна війна» та періодичні економічні кризи, екологічні катастрофи стали результатом розвитку капіталізму та індустріальної цивілізації, заснованої на науковій картині світу.

Некласична наука починає формуватися наприкінці

ХІХ — на початку ХХ століття. Саме в цей час у різних сферах природознавства виникають нові теорії (відкриття поділу атома в фізиці, нестаціонарного всесвіту — в космології, генетики — в біології), які принципово змінюють загальнонаукові орієнтації. Відповідно змінюються й ідеали науки. Заперечується лінійність розвитку наукового знання, можливості існування лише єдино правильної теорії, виробляється розуміння відносної істинності наукових теорій, а відповідно, припускається можливість існування декількох конкуруючих між собою концепцій. Такий підхід став результатом проблематизації єдиної реальності в межах наукового знання.

Науковці припускають, що існує зв’язок між предметом наук та методом його дослідження. Цей зв’язок починає свідомо враховуватися. Врахування пізнавальних процедур суб’єкта стає обов’язковим моментом наукового дослідження. Вони стають залежними від типів описання та пояснення об’єкта дослідження. Так якщо в класичній фізиці увага зосереджена на аналізі об’єкта дослідження «самого по собі», то вже в квантовій обов’язковими моментами об’єктивного дослідження мають бути зазначені способи спостереження. Вводяться нові принципи дослідження, зокрема принцип спостереження (пояснення понять, що використовуються під час пізнавальних операцій) та принцип відповідності (з’ясування того, як нова теорія узгоджується з попередніми). Такі принципи полегшують роботу з багаторівневими структурами, автономними і варіабельними підсистемами. Динаміка процесів стала переважати над статикою в усіх галузях знання.

Вивчення все більш складних структур вимагало більшої спеціалізації знання. Парадокс розвитку науки полягав у тому, що за підвищенням ступеня диференціації наук стала проступати тенденція до інтеграції в єдине наукове поле. Так, спеціалізація хімії спричиняє виникнення фізичної хімії, яка виявляє єдність хімії з фізикою. Поступово створювалися передумови для створення єдиної наукової картини світу. Проте на цьому етапі розвитку зберігалися умови для автономного існування окремих наук, але кожна з них вносила свою частку в деталізацію цілісної системи.

Динаміка розвитку наукових теорій і відносність істинності знання про об’єкти дослідження привносила в науковий дискурс думку про пізнавальну активність суб’єкта. Це спричинило необхідність переосмислення таких понять, як «істина», «теорія», «об’єктивність», «факт». Рефлексія над трансформацією ідеалів раціональності, що була здійснена філософією, стає потужною допомогою для становлення категоріального апарату науки.

Підвищення виробничої значущості науки, перетворення наукових відкриттів на особливий продукт, що має ринкову ціну і приносить прибуток, поступово усунуло уявлення про вчених як окремих диваків, що на периферії соціуму задовольняють свій приватний інтерес. Наука все більше стає продуктивною силою людства в цілому. Завдання наукових досліджень і замовлень стають все більш складними і витратними, тому вони не можуть здійснюватися приватними особами, навіть достатньо багатими. Діяльність окремих учених ставала неможливою, лише цілі наукові інститути можуть рухати науку вперед. А тому держава в провідних галузях наукових досліджень стає головним організатором діяльності вчених.

Отже, некласична наука — період розвитку наукового знання (ХІХ — друга третина ХХ ст.), який характеризується усвідомленням інструментальної ролі розуму, диференціацією наук у сферах природничого та гуманітарного знання при збереженні домінування напрямків природничих наук. Визнається можливість еволюції об’єкта пізнання та обумовленість пізнавальних процедур специфікою об’єкта.