Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Безперечно, в постсучасній ситуації існує певний тиск на споживача. Він виражається у конкуренції символів; у потребі самоконструювання іміджу особистості у формі придбання (тобто вибору товарів); у пошуках соціального схвалення життєвого стилю; у потребі символічного членства; у дії рекламних компаній, які монополізують дефініцію гідного життя. Проте цей тиск, на відміну від морального і функціонального тиску культури Модерну, зорієнтованого на виробництво, не виражається в життєвому досвіді, як репресії. Обов’язок споживача — смачно їсти, гарно вдягатися, приємно відпочивати. За такими обов’язками важко говорити про права. Місце репресій посідає спокуса як ультрасучасний засіб функціонального контролю і соціальної інтеграції. Соціальний контроль стає делікатнішим і дешевим.

Ж. Бодріяр класифікує кілька чинників, що регулюють культуру. Перший з них — реальність класичної культури, неопосередкованої ускладненими культурними конструктами. Другий — панування мінової вартості з відповідним для неї приматом ідеального взагалі. Чинник другого рівня з’являється в технічну епоху відтворення (некласична культура), якій притаманна чиста серійність. Охоплена лихоманкою нескінченної відтворюваності, система приводить до утворення третього рівня симулякрів, де панує порядок уже не реальності, а гіперреальності. Реальність стає не ворогом задоволення, а «потоком бажання» (М. Фуко). Така симуляція просторів культури принципово відрізняється від відкритого примусу традиційного суспільства і навіть від маскувань «тотальної ідеології» (термін К. Мангейма) індустріального суспільства Модерну.

Основною характеристикою постмодерну Ж.-Ф. Ліо-тар вважає втрату сучасними метанаративами (великими оповіданнями) своєї легітимізуючої сили. Під «великими метаоповідями» або «метаоповіданнями» він розуміє головні ідеї людства: ідею прогресу, емансипації особистості, уявлення Просвітництва про знання як засіб встановлення всезагального. Ліотар перелічує такі метанаративи, як діалектика Духу, герменевтика сенсу, поступове розширення і збільшення волі, розвиток розуму, звільнення праці, прогрес капіталістичної технонауки. «Спекулятивною сучасністю», що увібрала в себе всі ці метанаративи, Ліотар вважає філософію Геґеля. Перераховані наративи, як свого часу міфи, мали на меті забезпечити легітимацію певних суспільних інститутів, соціально-політичних практик, законодавства, норм моралі, способів мислення тощо, але на відміну від міфів, вони шукали цю легітимність не в минулому, а в майбутньому.

Постмодерн здійснює критику логоцентризму (термін Ж. Дерріда для позначення абсолютизації культу Розуму), але це не просто марне заперечення, як у культурі модерну, а визнання правомірності розумності буття, проте в певних межах. Нове світобачення, що сформувалося наприкінці ХХ століття, включає усвідомлення того, що наукове розуміння і раціональне збагнення мають свої межі. Світ раціонально пізнається тією мірою, якою людина сама його раціоналізувала. Новизна постановки проблеми проявляється в тому, що природничі науки вже не відіграють провідної ролі в формуванні ідеалу наукового знання, у той самий час підвищилася роль інших форм знання. Виникла необхідність універсалізації, загальності знання, що може бути досягнута плюралістичністю методів і перетинанням дисциплінарних меж.

Посилення ролі антропологічного фактора визначає специфіку постмодерністської ситуації — радикальну недовіру до метанарацій (великих оповідань), що виконують, за Ф. Ліотаром, функції легітимації. Але в Постмодерні не всі наративи позбавлені довіри: безліч різноманітних мікронаративів продовжують плести тканину повсякденного життя. Повсякденність, що не заслуговувала уваги представників класичної культури, реабілітується пост-сучасністю. Постмодерн породжує образ ризоми, на противагу образові дерева класичної культури (втілення ідеї лінійності, ієрархічності і центрованості культури). Ризома (фр. rhizome — кореневище, термін Ж. Дельоза) не має ані початку, ані кінця, ані центру. Вона втілює ідею зв’язку, множинності, незначущого розриву. Світ-ризома характеризується зникненням будь-яких визначеностей, зокрема зникненням протилежності між елітарною та егалітарною культурами, що була характерною для класичної та не-класичної культури. У Постмодерні «часткові ідеології» перемішуються в загальному казані релятивізму під соусом толерантності. «Останній доказ королів» із гармат перетворився на оболонку спокуси. Із традиційних методів правління «батіг» був викинутий через непотрібність. Залишився лише «пряник» — на будь-який смак і розмір кишені.

Ідеологія, техніка, влада належать до симулякрів другого порядку, а тому підмінюються гнучким, невловимим порядком коду гіперреальності. Навіть молодіжні рухи та революції (на кшталт студентської революції 1968 р.) замінюються технологіями «оксамитових революцій». Замість нищівного пафосу Модерну Постмодерн виробляє пастиш (Ф. Джеймісон) — різновид іронії без претензії на критику з позицій певної норми. Пастиш стає терапевтичною процедурою, глибинною цитатою, що репрезентує інтертекстуальність (Ю. Крістєва) культури (діалогічна взаємодія текстів, що прояснюють авторові задане питання). В анормативній ситуації дійсністю стає реклама, що витісняє, вірніше, підмінює собою всі інші релікти культури. Реклама виконує функції мімезису, створюючи радість упізнавання, навіть якщо людина ніколи не зможе реально купити те, що рекламується. На рекламних щитах речі виглядають більш досконалими, ніж насправді.

Таким чином, у постмодерній культурній ситуації великий обсяг продуктів культуріндустрії перевершує асиміляційні можливості свідомості людини. Культура «надлишку смислу» і «дефіциту авторитетів» створює ідеал найбільш досконалого відтворення емпірично даного. Фантазм точності настільки педантично відтворює деталі, що губиться загальна ідея. Реальність видається створеною зі знаків та видимостей. Знаки самі починають продукувати реальність. Технічні засоби педантично відтворюють окремі фрагменти культури в глобальній перспективі. Замість лінійної перспективи виникає розуміння необхідності «діалогу культур». Містом такого діалогу стає мегаполіс.

Місто постіндустріальної епохи перетворюється на мегаполіс, який формує принципово інші принципи організації культурного простору. Він будується за межами опозиції високої і масової культури, втрачає претензію на втілення загальнокультурних норм. Нівелюється значення ідеї культурного центру і провінції. Здійснюється метаморфоза від «глобального міста» (С. Сассен) до «глобального села» (М. Маклюєн), тобто виникають такі феномени, як «субурбанізм», «квазіміський спосіб життя» (Р. Герберт). Ця метаморфоза обумовлена стиранням меж між містом і селом (місто втрачає чіткі кордони, поглинаючи передмістя, утворюючи функціональну мережу, а з іншого боку, втрачається чіткість внутрішньої структури — розмежування ділових зон і зон відпочинку, тим самим втрачається стандартний для класичного буржуазного міста розподіл на приватне і публічне, відмічений М. Вебером, демаркація сфер роботи, відпочинку і життя). Виробництво у глобальних містах витісняється за межі функціональної мережі.

Мультикультурність мегаполіса стає найбільш яскравим показником міської культури.

Штучна, навіть віртуалізована, культура мегаполіса отримує атрибути самопородження і безмежного розростання (аж до знищення меж між містом і не-містом). Ри-зомізація структури міста збільшує кількість культурних центрів, але знищує їх ієрархію. Культурна модель світу-ризоми отримує своє втілення в структурі глобалізованого суспільства.

Наприкінці ХХ століття виникає принципово нова, якісно відмінна інтенсивність єдності, що позначається термінами «глобалізм», «глобальність», «глобалізація», і характеризується наступними параметрами: економічними — створення світових ринків праці, капіталу, товарів і послуг, діяльністю транснаціональних корпорацій, що навіть конкурують з державами як суб’єктами економічної діяльності; екологічними — наочність змін природного середовища планетарного характеру; політичними — загальна демократизація в неоліберальному варіанті, підвищений взаємозв’язок зовнішньої та внутрішньої політики; соціальними — розмиття меж між локальними цивілізаціями, зменшення ролі національних держав, функціонування таких міжнародних організацій, як ООН, МВФ (Міжнародний валютний фонд), ЮНЕСКО, Міжнародна спілка транснаціональної освіти (МСТО); збільшення соціальної нерівності в контексті світового розподілу праці (тобто деякі країни залишаються в індустріальному і навіть аграрному суспільствах, а лідери глобалізації живуть в умовах постіндустріального суспільства); культурними — прискорення «соціодинаміки культури» (А. Моль), протиріччя ідеології мультикультуризму (визнання культурного плюралізму та сприяння йому, існування замкнутих, але рівноправних спільнот) та тотальної уніфікації культурного простору за західними зразками (вестернізація), експансія мас-медіа (Р. Робертсон); виникнення загальнокультурного стандарту людини (володіння кількома іноземними мовами, вміння користуватися персональним інформаційними технологіями, здійснювати процес комунікації із представниками інших культурних світів, розуміння тенденції розвитку сучасної культури, зокрема мистецтва, філософії, науки тощо); технологічними — міжнародна кооперація і спеціалізація суспільних практик, підвищення рівня мобільності виробництва; бурхливий розвиток комунікативних технологій; тотальна інформатизація всіх виробничих процесів.

Технологічні параметри глобальної цивілізації виникли в результаті становлення постіндустріального суспільства, тобто суспільства заснованого на науково-технічній революції, високому рівні статків населення, пріоритеті виробництва послуг (до яких залучають такі сфери: державу, армію, право, фінанси, транспорт, зв’язок, охорону здоров’я, освіту, науку, культуру, Інтернет) перед виробництвом товарів. Д. Белл та Е. Тоффлер є авторами концепту постіндустріального суспільства, що являє собою перехід від економіки виробництва до економіки знань. Рушійною силою стає наука, а виробничим ресурсом — інформація та знання.

В основі виникнення постіндустріального суспільства покладені досягнення другої НТР останньої чверті ХХ ст., що спричинила перетворення всіх виробничих сфер на засадах розвитку мікроелектроніки, інформатики та біо-технологій. Були створені програмовані виробництва, системи автоматизованого проектування та робототехніка. Розвиток мікроелектроніки дозволяє значно зменшити розміри машин і споживання енергії і, відповідно, здешевити продукцію. Спрямування на маловідходні або безвідходні технології дозволяє прискорити виробничі процеси, здійснити їх з мінімальними затратами. Сучасна наука здійснює спроби опанувати невичерпні джерела енергії: сонячної, вітрової, припливів та відпливів. Проте енергетична криза залишається великою небезпекою для людства.

Створення нових матеріалів (кераміки, пластмаси, синтетичних смол, металевих порошків) витісняє залізо, яке понад три тисячоліття було базовою виробничою сировиною. В сільському господарстві скорочується використання пестицидів, гербіцидів та інших хімічних добрив, тобто поступово усвідомлюється необхідність виробництва екологічно чистих продуктів. Хоча в цілому екологічна криза також залишається гострою небезпекою техногенної цивілізації.

Особливих успіхів досягла генна інженерія. Постсучас-ність ставить завдання отримання програмованих високих врожаїв, але поки що вони залишаються нерегульованими. Біотехнології опановують і сферу медицини. Трансплантація органів і навіть технології їх штучного вирощування дозволяють говорити про корекцію і навіть конструювання тіла людини. Деякі унікальні біотехнології здійснюються в космосі, що свідчить про його промислове освоєння. Космічні технології виконують завдання вирощування кристалів. Але якщо багато із зазначених стратегій залишаються досі експериментальними, то супутниковий зв’язок та телебачення вже стали космічними реаліями повсякденного життя.

Найбільшим досягненням, що стало загальнокультурною очевидністю, було винайдення комп’ютерної техніки. Перші взірці з’явилися ще в середині ХХ століття, але вони були недосконалі і надзвичайно громіздкі. З 80-х рр. починається виробництво комп’ютерів п’ятого покоління для масового вжитку. Персональні комп’ютери починають використовуватися не лише для професійної діяльності, але й для домашніх потреб, відпочинку. Тому комп’ютеризація стає тотальною технологією, що охоплює всі сфери життя людини. Новий крок до створення інформаційного суспільства, тобто такого типу постін-дустріального суспільства (деякі науковці використовують терміни «інформаційне суспільство» та «постіндустріальне суспільство» як синоніми), в якому знання виробляються в єдиному інформаційному просторі, був здійснений з відкриттям Інтернету, тобто всесвітньої системи об’єднаних комп’ютерних мереж.

Зазвичай під Всесвітньою павутиною розуміється доступна інформація, а не фізична мережа. Історія її походження бере свій початок від замовлення Міністерства оборони США, для якого в 1957 р. почали розробляти систему надійної передачі інформації на випадок світової війни з Америкою. Мережа, що почала розроблятися, отримала назву ARPANET. У 1983 р. у зв’язку зі зміною протоколу передачі інформації виникла назва Інтернет. У 1984 р. потужне об’єднання університетських мереж комп’ютерів створив Національний науковий фонд США (NSFNet), тому поступово назва Інтернет почала переходити до нього. В 1989 р. в Європейській раді з ядерних досліджень народилася концепція Всесвітньої павутини. Автором ідеї вважають британського вченого Т. Бернс-Лі, який розробив протокол НТТР, мову HTML, ідентифікатор URL. У 1991 р. Всесвітня павутина стає доступною в Інтернеті. В 1995 р. Національний науковий фонд повернувся до ролі дослідницької мережі, а маршрутизацією всього трафіка стали займатися мережеві провайдери, а не суперкомп’ютери NSFNet.

Головним продуктом інформаційного суспільства стають інформація та знання. Розвиток дистанційної освіти, телекомунікацій, електронної пошти, супутникового та стільникового зв’язку, без яких неможливо уявити життя сучасної людини, засновані на використанні інформаційних технологій. Сучасний дослідник В. Мартін виокремив наступні критерії інформаційного суспільства: технологічний (масове використання інформаційних технологій у виробництві, діловодстві, системі освіти та побуті); соціальний (зміна якості життя та формування «інформаційної свідомості»); економічний (інформація — головний ресурс економіки); політичний (свобода інформації, інформаційне забезпечення консенсусу між всіма прошарками населення; розвиток електронної демократії, електронної держави та уряду); культурний (визнання культурного значення інформації шляхом утвердження інформаційних цінностей в інтересах окремого індивіда та суспільства в цілому).

Інформаційний вибух створив вельми специфічну ситуацію. Обсяг об’єктивно доступних продуктів культури набагато перевершує асиміляційні можливості будь-якого члена суспільства. Для індивіда культура тепер виявляється гігантським блоком постійно змінюваних, не пов’язаних між собою фрагментів. Глобалізована культура інформаційного суспільства стає фрагментарною. Кіберпростір продукує віртуальне мистецтво.

З плином часу прояснюються і негативні наслідки кі-берпростору, зокрема поява інтернет-залежності, тобто захоплення віртуальним середовищем, де люди перебувають до 18 год. на добу. Нав’язливе бажання підключитися до мережі і хвороблива нездатність вчасно відключитися від неї порівнюють з наркоманією, де також істотну роль відіграє психологічний компонент. Сучасні психіатри вважають, що 10 % відсотків сучасних користувачів є залежними. Принади і небезпеки Інтернету полягають у тому, що кожна людина знаходить або створює свій «куточок» в кіберпросторі. Незважаючи на те, що Інтер-нет є глобальною мережею, він містить багато соціальних і культурних вимірів, тобто «Всесвітня павутина» унаочнила ідею мультикультуризму. Модель раціональності Інтернет-мережі відповідає постнекласичному етапу розвитку науки.