Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Інституція рабства була малорозвиненою. Працю рабів використовували в скотарстві, на будівництві іригаційних об’єктів. До середини VII століття араби не мали постійних джерел поповнення чисельності рабів, та й економічний стан господарства не давав змоги утримувати багато невільників.

Чимало богів Південної Аравії походили з пантеону богів стародавнього Вавилона. Серед північних арабських племен було дуже поширеним шанування так званих бетилів (від араб. бейт-іл — букв. житло бога). Це були вертикально поставлені камені, з яких людська фантазія домальовувала антропоморфні фігури. Невеликі за розмірами бетили мандрували на спинах верблюдів разом із племенем.

В уяві арабів богів було багато, «жили» вони в певній місцевості. Звичайно плем’я, володіючи своєю територією, мало справу передусім із власними богами, які відповідали на те своїм заступництвом. Племінні божества виконували консолідуючу функцію, на них ґрунтувався племінний патріотизм.

Язичницькі уявлення про богів, ідолопоклонство мирно уживалися з вірою у верховного Бога, котрий, на відміну від рядових богів та богинь, не мав власного імені. Імовірно, його надто священне ім’я заборонялося промовляти вголос. Через те його просто звали Богом (Аллахом), або словами, що прославляли його якості — «Всевишній», «милосердний», «володар людей», «Господь»... Усе ж таки верховного Бога шанували тільки окремі люди, яких називали ханіфами. Вони заперечували ідолопоклонство, вірили в потойбічне життя й стверджували, буцімто воно залежить від особистої поведінки людини, а не від заслуг роду чи племені. Ідеалом ханіфів, взірцем для поведінки було доброчесне життя, тому вони мали певний авторитет серед простолюду.

Арабам були відомі релігії народів, з якими вони воювали чи торгували. Поруч, у Бахрейні, що прилягав до Перської затоки, жили послідовники маздаїзму[85] та пророка Зороастра (Заратустри). Вони вважали, що в основі світового процесу лежить боротьба між добрим, світлим началом і темним, злим. Сильним був мотив критики соціальної нерівності, яка ототожнювалася зі злом.

Християн різних сект і течій називали насара, вони жили по всій Аравії. Араби підтримували тісні зв’язки з Візантією. Південна Аравія здавна перебувала в орбіті грецької, римської, а згодом — візантійської культури. Ще до нової ери в князівствах Ємену карбувалися монети з гербом міста Афін — зображенням сови. Пізніше, коли правителі цих князівств стали «друзями Риму», з’явилися монети із зображенням римських імператорів. Християнство поширилося тут у III—IV століттях. Місто Неджран у Північному Ємені заселили насара. Там у VI столітті навіть було засноване єпископство, а місто протягом тривалого часу мало права автономії.

Значну роль у житті стародавнього Ємену відіграли і общини яхуді. Так араби називали послідовників іудаїзму. Законодавство стародавнього Ємену більше нагадувало іудейське, ніж вавилонське. Про давність зв’язків цих земель з Палестиною свідчить і згадка в Біблії про подорож цариці Сабейської держави (цариці Савської) до Соломона.

Основні центри культури, столиці держав стародавнього Ємену (Майїн і Маріб, Тімна і Шабва, Нашан), розташовані на вузькій смузі вздовж пустелі, де пролягав і головний торговий шлях, що з’єднував Кану на узбережжі Індійського океану через названі міста з Близьким Сходом і Месопотамією.

Саме на перехресті караванних шляхів із Ємену в Єгипет, Сирію й Палестину, на заході Аравійського півострова за 70 км від узбережжя Червоного моря, виникло місто Мекка. Населення міста походило переважно з племені Курейш. Управляла містом рада старійшин, та на початку VII століття великі привілеї мав рід Омейя. Значну роль відігравали представники кланів Абд Шамс, Макзум, Асад, Абд ад-Дар — прямі нащадки славного предка Курейша. Поруч із Меккою розташовувалися відомі святині арабів, головними з яких були Кааба[86] і вже згадане джерело Зем-зем. За легендою, Каабу збудовано на місці, де вперше після вигнання з раю молився на землі Адам. Хавва (біблійна Єва) ступила на землю біля сучасного порту Джидда. Зустрілося перше в історії людства подружжя там, де пізніше виникла Мекка. Поблизу Мекки, на священній горі Арафат, вони пізнали одне одного.

У Каабі зберігається Чорний камінь — головна святиня ісламу. Під час паломництва необхідно сім разів обійти навколо каменя (це своєрідна позначка для початку руху) і торкнутися його. За легендою, Чорний камінь — то скам’янілий ангел, котрого послав Аллах на землю. Він почорнів під поцілунків грішників, але в день Страшного суду знову відновить свою первозданну чистоту. Камінь було вмонтовано в північно-східну стіну храму на висоті півтора метра.

Там, у Мецці, 29 серпня 570 року нашої ери й народився, за арабськими джерелами, Мухаммад, пророк ісламу.

Він походив із небагатого, але знаменитого роду Хашим. Прапрадід майбутнього пророка Кусай брав активну участь у побудові міста. В генеалогічному дереві Мухаммада особливе місце посідав його дід Абд ель-Мотталіб. За часів, коли він став старійшиною племені, основні посади в Мецці були в руках нащадків Кусая, котрі очолювали найбільші клани. Їм належали ключі від Кааби, нагляд за криницями, судочинство, вирішення питань зносин з іншими племенами, зберігання священного стяга, що майорів над курейшитами під час битв, контроль за сплатою податків на користь бідняків, головування під час засідань ради старійшин, право скликати загальні збори, управління фінансами міської общини й, нарешті, зберігання стріл для обряду гадання. Такими були десять основних посад, що існували в Мецці.

Мухаммад почав свою проповідницьку діяльність у рідному місті близько 510 року. Як релігійний центр, одна з найшанованіших хім, Мекка приваблювала багатьох прочан. Поряд із Чорним каменем у Каабі зберігалися зображення богів сусідських кочових племен. Раз на рік ці племена ставали табором довкола Мекки для того, аби виконати релігійні обряди, а заразом і поторгувати, укласти міжплемінні та шлюбні угоди.

Учення Мухаммада містило важливу й привабливу думку — знищення міжплемінної і внутрішньої ворожнечі. Пророк Аллаха виходив із того, що всі віруючі становлять один народ — єдину умму, за його термінологією. Та община віруючих, яка згуртувалася навколо пророка в Мецці, стала мовби зародком такої умми. Ця умма із самого початку була задумана як позаплемінна спільнота, що приймає до своїх лав усіх бажаючих — представників різних племен, різних рас. Чорношкірий Біляль, раб у минулому, став його вірним охоронцем, прийнявши іслам і увійшовши до умми пророка серед перших кількох десятків віруючих. Згадуючи в Корані давніх пророків, Мухаммад постійно підкреслював, що послідовники кожного з них утворювали єдину умму, єдиний народ без поділу на клани й племена.

Були окреслені обов’язки мусульманина, що в основі своїй мають так звані п’ять стовпів ісламу. Це п’ятиразова молитва (салат), що відправляється кожного дня, 30-денний піст у світлу частину доби (саум) в місяці рама-дані, пожертвування грошей на користь бідняків (закят[87]), паломництво у священні міста мусульман Мекку й Медину (хадж), а також виголошення формули «Немає богів, крім Бога Єдиного, і Мухаммад — його посланець» (шахада).

Залишивши Мекку під тиском язичників, на окраїні оази Ястріб в поселенні Куба Мухаммад заклав і першу в мусульманському світі мечеть — «Місце поклоніння». Мечеть ця була квадратним майданчиком, обнесеним стіною, вздовж якої йшла крита пальмовим листям колонада. Даху не було, і молитовні збори проходили під відкритим небом. Кожна зі сторін мечеті мала в довжину близько 34 м. Вхід до мечеті розташований у західній стіні. Саме до неї підступала площа з колодязем; біля колодязя лежав великий плоский камінь із заглибленням, він використовувався для обмивання віруючих. Оскільки вхід був на заході, то молитви, вірогідно, в цій мечеті відбувалися обличчям на схід. Орієнтація на схід характерна для християнських базилік того часу, а в оазі проживало досить багато насара. Можливо, на виборі кібли, тобто напрямку молитви, а, отже, і орієнтації храму позначився вплив послідовників Христа.

Через рік була закінчена мечеть і в Медині, центрі оази, розвинувши далі архітектурний образ мечеті в Куба. Вона мала вже троє воріт — із західної, північної та східної сторін. Через східні ворота входив Мухаммад, котрий керував спільними молитвами. В центрі мечеті містився басейн для обмивання, а вздовж стін ішла крита колонада. Всередині будівля ділилася на дві частини — чоловічу і жіночу. Водночас мечеть слугувала й прихистком для безпритульних мусульман.

Мухаммад стає на чолі міста, яке пізніше називатиметься Медінат ен-Набі, Містом Пророка, або просто Містом, Мединою. Після кількох військових сутичок з мекканцями була укладена угода: вони визнали над собою владу пророка, навернулися до ісламу, в обмін на це Кааба проголошувалася головною святинею мусульман. Узвичаїлася кібла — правовірний мусульманин під час молитви повинен звертатися в бік Кааби (Мекки).

Отже, Мухаммад проповіддю й силою зброї добився визнання родовою аристократією Мекки. Політичне об’єднання арабів у рамках нової релігійної системи дало змогу арабському купецтву та аристократії боротися з Іраном і Візантією за ключові позиції в міжнародній торгівлі, за політичне домінування на Близькому Сході, в Передній і Середній Азії.

Несподівані наслідки виходу (хіджри) Мухаммада з Мекки так вразили його сподвижників, що один з них, Омар, ставши в 634 році халіфом — наступником пророка, розпочав нове літочислення. Згідно з цим ера ісламу почалася 16 липня 622 року, а по-арабськи — в перший день місяця мухаррам[88]. У 632 році Мухаммад помер і був похований у Медині. Влада перейшла до халіфів. Почалося становлення Арабського халіфату, що характеризувалося жорстокою внутрішньою боротьбою й завоюваннями. Об’єднання арабів під зеленим знаменом ісламу завершили перші наступники Мухаммада — «праведні халіфи». Усі вони були в тісних родинних стосунках з пророком. Абу-Бекр — перший халіф, котрий правив у 632—634 роках, був, між іншим, тестем пророка, віддавши за нього свою десятирічну дочку Айшу. Омар (635—644 рр.) теж був тестем Мухаммада, віддавши за нього дочку Хафсу. Осман ібн аль-Аффан (644—655 рр.) — племінник першої дружини пророка Хадіджі й зять Мухаммада двічі (одружений з дочкою пророка Рукайєю, а після її смерті — з другою його дочкою Умм Кульсум). За Османа була завершена справа, розпочата ще Абу-Бекром, — збирання тексту Корану. Та навіть Коран у руках Османа не зберіг йому життя — його вбили у власному помешканні в Медині ревні мусульмани, котрі звинуватили халіфа в несправедливому розподілі здобичі й милостині та в очевидному упередженому ставленні до близьких родичів, яких він призначив намісниками в підкорені міста.