Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

Шлезингер А. Циклы американской истории. — М., 1992.

4.4. АРАБО-МУСУЛЬМАНСЬКИй КУЛЬТУРНИЙ світ

4.4.1. Передумови формування культурного регіону.

4.4.2. Коран — пам’ятка культури.

4.4.3. Арабо-мусульманське мистецтво.

На початку VIII століття нової ери Аравія, яка в ті часи вважалася таким собі ведмежим закутком світової цивілізації, несподівано для тодішньої Ойкумени породила лавину, що за кілька десятків років накрила собою велетенський простір від Середньої Азії до Іспанії. Численні народи Ближнього й Середнього Сходу, Північної Африки, Північної Індії та Іспанії були об’єднані в гігантську державу — Арабський халіфат. Після його розпаду виникла ціла низка самостійних держав. Але з моменту арабських завоювань усі ці держави, крім Іспанії, зберегли одну важливу спільну рису, що справила суттєвий вплив на їхній подальший культурний розвиток. Цією рисою стала релігія іслам[80], яка поширювалась арабськими завойовниками.

Культура ісламу починає формуватися в першій половині VII століття, багатого на драматичні події в Аравії. Вони стали елементами мусульманської культури, мали надзвичайне значення для молодого соціуму й тому заслуговують на докладніший розгляд.

4.4.1. Передумови формування культурного регіону 

Іудаїзм, християнство та іслам виникли в народів, котрі були етнічно й духовно близькими. Справа в тому, що араби[81] і євреї належать до однієї й тієї ж семітської сім’ї народів. Це, до речі, відображено і в Біблії, і в Корані. Обидва народи походять від одного прабатька Ібрахіма (Авраама). Тільки євреї ведуть свій рід від його сина Іса-ака, а араби — від Ізмаїла (Ісмаїла).

За легендою, мати Ізмаїла Хаджар (біблійна Агар), вигнана з дому Авраама за настійною вимогою його дружини Сарри, потрапила до Аравії. Там, змучена спрагою, вона шукала воду між пагорбами Сафа і Марва, залишивши Ізмаїла на землі. Прокинувшись, Ізмаїл заплакав, тупнув ніжкою, і з-під землі вдарило священне джерело Зем-зем. У пам’ять про це прочани, котрі відвідують Мекку, сім разів пробігають між пагорбами й омиваються водою зі священного джерела.

Пізніше вже дорослий Ізмаїл повернувся разом із батьком у ці місця й відновив зруйнований під час потопу стародавній храм Кааба, побудований ще Адамом. Храм цей являє собою проекцію небесного трону Аллаха на Землі.

З давніх-давен в Аравії жили арабські племена. Араби — автохтонне семітомовне населення півдня Аравійського півострова. Семіти мігрували на північ уже в III тисячолітті до нашої ери й оселилися в Сирії та Межиріччі. У XIII столітті до нашої ери нова хвиля аравійських племен — арамейці — асимілювала майже все аборигенне населення цих територій. Арамейська мова стала основною в Передній Азії. За арамейцями на північ рухались етнічно близькі їм арабські племена. На межі двох ер саме вони складали основну масу населення Палестини, Південної Сирії та частини Межиріччя.

Аравія — оточене горами плоскогір’я з дуже посушливим і жарким кліматом. Населяли її в той час переважно кочівники — бедуїни[82]. Основою їхнього існування було здебільшого розведення верблюдів, скотарство. Осілі араби вели в оазах зрошуване землеробство, займалися посередницькими операціями між різними країнами.

У VI—VII століттях у арабів переважно зберігався родоплемінний устрій. Основою родової організації був намет окремої сім’ї. Група наметів утворювала рід, клан (каум), а кілька кланів об’єднувались у плем’я (кабіл-ла). На чолі племені стояв сеїд[83] (шейх[84]), до компетенції якого входило розбиратися з суперечками й позовами, головувати на зборах старійшин (меджлісі), а під час воєнних конфліктів керувати військом, ставши раїсом. Між іншим, йому діставалася чверть здобичі. На шейха покладалася також відповідальність за зносини з іншими племенами.

Шейх приймав пришельців — звичай хлібосольності був священним. Як і всі кочові народи, араби славилися своєю гостинністю. На гостя не поширювався звичай кровної помсти. Навіть смертельний ворог, котрий встиг торкнутися намету, міг почувати себе в повній безпеці, адже з того моменту діставав право гостя.

Ще одним священним звичаєм племені був обов’язок кровної помсти. Око за око, кров за кров. Тому під час нападів на чужі каравани чи при викраденні худоби дбали, щоб кров людська не проливалася.

Жінки перебували в залежному становищі від чоловіків. Ще практикувався жорстокий звичай убивати новонароджених дівчаток, їх закопували живими. Чоловік міг мати необмежену кількість жінок та наложниць, що свідчило про стабільність його достатку, було символом заможності. До того ж у несприятливі для кочового господарства часи такій сім’ї гаремного типу менше загрожувала голодна смерть. Спостерігалися і реліктові елементи матріархату. Так, при вирішенні питань успадкування перевага віддавалася родинним зв’язкам по материнській лінії. Обличчя свого жінки не ховали й мали рівні права під час розлучення.

«Лівою й правою» рукою сеїда були: поет, котрий прославляв щедрість і великодушність племінного вождя, мужність і військову доблесть племені, а також жрець (ка-хин), гадання якого, без сумніву, впливали на прийняття важливих для життя племені рішень.

У VI—VII століттях араби соціально розшаровувалися. Виокремилися роди, племена. В містах, які виростали в оазах, деякі види діяльності (караванна торгівля, лихварство) стали привілеєм окремих родів. Особливий авторитет мали сеїди, раїси та кахини цих родів. Громадські пасовища й джерела води захоплюють власники великих стад. Родова аристократія збагачувалася також завдяки хімам (невеликим оазам з ідолами чи святилищем племені). Місцевість, де розташовувалася хіма, вважалася священною, заповідною, її відвідували прочани. Тут же поруч вирувало розмаїте життя базару.

Панівне становище аристократії зміцнювалося побратимством, яке практикувалося землеробськими племенами оаз. Побратимство із сильним кочовим племенем гарантувало захист від інших кочовиків, котрі в посушливі роки концентрувалися біля оаз і часто через нужду й голод грабували сусідів, які там проживали. Звичайно, за таке заступництво треба було сплачувати сеїдові кочового пле-мені-патрона данину з полів і садів.