Розділ 4. СВІТОВЕ СПІВТОВАРИСТВО. СУЧАСНІ КУЛЬТУРНІ ПАРАДИГМИ

У художній культурі початку ХХ століття з найбільшою очевидністю проявилася трансформація класичної культури у некласичну. Класика прагнула описувати існуючу реальність натомість авангард (фр. avante-garde — передовий загін), як себе ідентифікує мистецтво початку ХХ століття, — моделювати свою реальність. Уява, яку романтизм висунув замість розуму як провідну здібність людини, стає інструментом створення нових реальностей (саме у множині, оскільки жодна з реальностей не може претендувати на провідну та абсолютну). Інноваційні розробки художньої сфери представлені наступними напрямками мистецтва: футуризм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, експресіонізм.

Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) — художні рухи 1910—1920 рр., переважно в Італії та Росії, спільною ідеєю яких стали культ майбутнього та дискредитація минулого разом із сьогоденням. Фундатором став італієць Ф. Марі-нетті, який у «Маніфесті футуризму» проголосив ідею руйнації та вибуху, швидкості та технічного поступу, урбанізму. Відмова від традиційної граматики та гуманістичних ідеалів виводилася з ідей ніцшеанства та комунізму. Технічні засоби (фотоапарат, кінокамера) були покликані замінити недосконалість людського сприйняття, допомогти людині відмовитися від моралізування. Сила та жорстокість проголошувалися перевагою мистецтва майбутнього. К. Карра, Д. Северіні, брати Бурлюки, В. Маяковський, І. Северянин стали представниками футуризму.

Кубізм являє собою авангардистський напрямок зображувального мистецтва, що характеризується використанням умовно геометризованих форм, прагненням подрібнити об’єкти реального світу на стереометричні примітиви. Виникнення пов’язують з творчістю П. Пікас-со та Ж. Бака.

Абстракціонізм — течія авангардистського мистецтва, що проголосила відхід від предметного зображення задля самовираження глибинних структур суб’єкта засобами кольорових та звукових сполучень. Теоретиками та практиками абстракціонізму стали В. Кандинський, К. Малевич, П. Мондріан.

Фундатором сюрреалізму вважається А. Бретон, який закликав звільнити «Я» від домінування матеріалізму та логіки. Сюрреалістичний об’єкт народжується як плід бажання. Образи сну виявляють деякі архетипи, що можна їх використати для руйнації дійсності. Але не тільки образи сну, але й інші подібні стани (від божевілля до дрімоти) сприяють переадаптації бачення, розриву з реальністю. Мистецтво повинне відбивати не зовнішню реальність, а внутрішню реальність людини, причому в її цілісності та пародоксальності. Представниками сюрреалізму стали Ґ. Аполлінер, Л. Арагон, П. Елюар, П. Пікассо, Р. Маг-рит, С. Далі.

Експресіонізм намагався виразити в мистецтві гіпертро-фоване авторське «Я» задля перешкоджання знеособленню людини у світі, що виражається в загостреному трагічному світосприйнятті. Представниками були переважно німецькі живописці — Е. Мунк, Е. Барлах, Е. Шиле. Близькі до напряму були Ф. Кафка й молодий Г. Гессе.

Попри різноманітність підходів різних напрямків мистецтва початку ХХ століття, можна визначити їхні спільні риси.

Мистецтво початку ХХ століття втрачає свій демократичний сенс і постулює себе як елітарний вид духовної діяльності в протилежність егалітарним тенденціям культуріндустрії (термін Т. Адорно), тобто тиражуванню взірців масової культури в промислових масштабах технічними досягненнями. В цьому полягає «дегуманізація мистецтва» (Х. Ортега-і-Гассет). Протиставлення «високого смаку» та «низького», що започатковане ще в художній культурі Просвітництва, досягає тут свого апогею. Пафос елітарності намагається протистояти масовому мистецтву в епоху «технічного відтворення» (В. Беньямін). Тиражування стає не просто технічним засобом виробництва, але принципом побудови самої культури. Такі технічні новинки, як радіо і масовий випуск платівок, створюють нові умови споживання реліктів культури. Форма платівки вперше дозволяє здійснювати в музиці щось аналогічне колекціонуванню в образотворчому мистецтві. Якщо раніше присутність на музичному концерті була подією, рідко доступним, дорогим задоволенням, що смакували заздалегідь, потім довго згадували й обговорювали, то тепер, завдяки масовим формам виробництва і споживання, така суспільна сфера уявного вимерла. За умов масового вживання тиражованих взірців культури повністю виключається не лише момент власної творчості або винаходів, але і момент вільного вибору. Індивід опинився в такій ситуації, коли не залишається ніякої можливості вибору альтернатив для вільного екзистенційного рішення. Людина стає зорієнтованою на зовнішнє. Тому виникає хворобливе побоювання зазирнути всередину себе. Маса стає її психологічною реальністю.

Попри пафос художнього елітаризму, не слід масове мистецтво сприймати однозначно негативно (хоча зниження культурних стандартів тут безумовно присутнє), оскільки вона є результатом демократизації культури. Поряд з претензійними творами авангардистів виникають жанри, які більше відповідають смаку широкого читача: детектив (А. Крісті, Ж. Сіменон, Дж. Чейз) та фантастика (А. Азимов, Р. Шеклі, Р. Бредбері).

Відхід від тенденцій реалізму виражав процес автономізації мистецтва, тобто вивільнення художньої культури від домінування релігії і визначення власного принципу існування і відображення. Мистецтво ХХ століття вже повністю стало самодостатньою сферою культури, а тому не потребувало апеляції до аргументів розуму, філософії.

Принцип наслідування (мімезису) — вихідний для класичного мистецтва, відкидається авангардом остаточно. Художня творчість розглядається не як усвідомлене художником відображення дійсності, а як створення самостійної, незалежної від зовнішнього світу системи, що містить у собі вищий досконалий порядок, який стоїть над хаосом дійсності. Не відображення та моральний зміст, а самовираження автора стають головним сенсом художньої творчості.

Відповідно, культ оригінальності і неповторності стає головним критерієм художньої сфери. Оригінальність ґрунтується на запереченні авторитетів (насамперед авторитету традиції, за Г. Гадамером) і комбінаторному поєднанні уламків реальності.

Експеримент з формою творів мистецтва превалює над змістом, який він намагається виразити. Тому авангардне мистецтво називають формалістичним. Послідовне проведення логіки художнього експерименту заперечує ідею генія (Г. Гадамер).

Внутрішній світ людини, аж до занурення у підсвідоме, розглядається як джерело митецької творчості. Суб’єктивізм став вихідною позицією мистецтва початку ХХ ст., що остаточно відкинув вихідний принцип класичної естетики — наслідування. Пафос заперечення класичного стає вихідною настановою Модерну ХХ ст.

Окремі види мистецтва втрачають свою чітку визначеність, відповідно відбувається синтез мистецтв, тобто органічне поєднання різних видів мистецтв в єдине художнє ціле. В попередні епохи також можна було простежити тенденцію до синтезу мистецтв, але в класичній естетиці вони відображали примат певного виду мистецтва (наприклад, скульптури з естетичним принципом пластики, якому були підпорядковані архітектура, живопис, театр), котрий найбільш адекватно виражав художню специфіку певного історичного періоду. В ХХ столітті синтез мистецтв стає самостійною ідеєю поза претензією певного виду мистецтв на домінування, свідомою позицією мистецьких практик (в творчості В. Кандинського, О. Скрябіна, М. Чюрль-оніса). Ще більше ця тенденція посилюється в процесі становлення синтетичних, поліфонічних видів мистецтва (театру, кіно). Прихильниками теорії синтезу мистецтв були переважно самі модерністські митці. Це підтверджує не лише наявність тенденції до синтезу всередині самої художньої сфери, але і між такими культурними формами, як мистецтво та філософія. Митці зверталися в своїх естетичних пошуках до ідей ніцшеанства, фрейдизму, екзистенціалізму.

Розвага та отримання прибутку, а не розкриття внутрішнього світу людини, стають метою масового мистецтва. Тому художнє поле, в певному сенсі, припиняє бути самостійною сферою культури і стає сферою культуріндустрії. Недаремно кінематографічний центр у Голлівуді отримує назву «фабрики мрій».

На фоні розквіту авангардистського мистецтва продовжують існувати реалістичні традиції. В літературі вони представлені романами Т. Драйзера, Томаса і Генріха Манна, В. Фолкнера, Д. Голсуорсі, Л. Фейхтвангера, Е. Хеменгуея. Ці письменники в глибокій художній формі розкрили принцип історизму. Антифашистським пафосом, викликом буржуазним цінностям пронизані твори німецького письменника Е. М. Ремарка.

Таким чином, користь стає єдиною метою, що керує секуляризованою реальністю індустріального суспільства (на початку ХХ століття). Сучасна німецька дослідниця Г. Арендт вважає, що культура опиняється під загрозою, коли всі об’єкти та речі цього світу, виготовлені тепер і в майбутньому, розглядаються як чисті функції життєвого процесу суспільства, тобто з того погляду, що всі вони існують для задоволення тієї або іншої потреби. Світ людини — не породження такої голої корисності, а тому розколюється на уламки різних світів.

При втраті своєї домінантної позиції в культурі Модерну розум (як провідна ідея класичної культури) розпадається: з одного боку — на калькулятивність розсудку, що прагне досягти певних кінцевих цілей, з іншого — на свавільність почуттів та уяви. Ескалація цього конфлікту була здійснена в інституціях культури — науці та мистецтві, що культивують протилежні принципи існування. Це свідчить про те, що в модерній цивілізації здійснюється трансформація класичної культури у некласичну.

Після вступу розвинених країн Заходу в постіндуст-ріальну фазу розвитку і створення «суспільства добробуту» працю було витіснено з центрального місця, і місце це не залишилось вакантним. Свобода споживання поєднала життєві зв’язки індивідів з раціональністю соціальної системи. У сучасному західному суспільстві споживання стало підставою інтеграції суспільства, своєрідним «фокусом» життя. В наш час індивіди заангажовані соціумом насамперед як споживачі, а не як виробники (тому панує смак, який, врешті-решт, підміняється модою, а не розсудок, який виростає з потреб праці і виробництва).