Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

XVIII ст. колонії продовжують бути для західної цивілізації джерелами сировини, дешевої робочої сили (зокрема рабської), дорогоцінних металів, необхідних для розвитку грошової системи.

Формуються такі нові «публічні місця», як академії наук, театри, салони, концертні зали, виставки, клуби, кав’ярні, публічні парки і таке інше (на відміну від храмів, тут вироблялися нові колективні відчуття — здоровий глузд і загальний смак). У цей період міська форма культури стає тотальною, що породжує феномен урбанізації — соціокультурний процес епохи модерну, який характеризується розривом приватного і публічного, розділенням у просторі та часі головних характерних сфер людського буття. Урбанізація передбачає переструктуризацію культурного простору, а не просто масове переселення жителів Заходу у міста. Якщо за часів Відродження місто було місцем, що дозволяло дихати повітрям свободи (звільняло від феодальної за-кріпаченості), то вже у добу Просвітництва урбанізація стає анонімною силою виснаження людини, спотворення і розбещення її «природної» безпосередності. Художнє віддзеркалення цього процесу породжує форми «містичного урбанізму» (Р.-М. Рільке) у поезії. Передвісником цього напряму можна було б вважати іспанського поета Л. де Гонгору, чий сонет про місто початку XVII ст. закінчується рядком «Esto es Madrid, mejor dijera infiemo» («Такий Мадрид, а краще сказати — пекло»). Ті риси столиці Іспанії, які могли тоді здаватися пекельними, пізніше витіснялися ще жахливішими. Англійський поет кінця XVIII ст. В. Блейк демонструє відмінність міста доби Просвітництва, де «крик повії майданної шиє саван

Англії минулій», від попередніх епох. Місто, що стає носієм уніфікації ринкових стосунків, знеособлюючої сили загального еквівалента, породжує атомарного індивіда, тобто індивіда, що прив’язаний до суспільства лише приватним інтересом.

Урбанізація відбувається на тлі завершення процесу формування націй в формі національних держав на засадах абсолютної монархії. Тому це доба активної реалізації антифеодальних рухів і буржуазних революцій проти середньовічного провінціалізму. Політичну ситуацію цього часу можна охарактеризувати як встановлення абсолютної монархії, що обмежувала свавілля окремих феодалів, допомагала встановленню єдиних правових та економічних законів. Абсолютна монархія стала тлом формування західноєвропейського громадянського суспільства, з відповідною йому тенденцією демократизації всіх сфер життя. Особливо це стосується країн, де зазначені стратегії набирають найбільших обертів (Англія, Франція, Голландія) у протилежність європейським країнам, які переживають економічний занепад і, як правило, подрібнення на безліч осередків (Італія, Іспанія, Німеччина).

Загальнокультурні орієнтири Просвітництва. Незважаючи на зазначену суперечність, є спільні риси, які дозволяють говорити про єдність культури Просвітництва. Вони пов’язані з атмосферою епохи і тими формами духовного виробництва, які зазнають найбільшого розквіту. Найголовніше, що змінилося у епоху Просвітництва — це розуміння природи людини, співвідношення між індивідом і суспільством. Гуманістичний пафос Відродження розглядає людину як істоту цілісну, тобто позбавлену внутрішньої складності і розвитку. Ренесансна особистість утверджує себе у гармонії з природою, являє собою добру силу, як вінець творіння Божого. Але вже кінець Відродження виявив нездійсненність своїх ідеалів, що відобразилося в мистецтві маньєризму.

Просвітницький гуманізм, який російський дослідник

А. Смирнов називає «трагічним гуманізмом», виявляє складність і суперечливість життя людини. Людина зму-шена весь час перебувати у боротьбі з самою собою, природою та суспільством (недаремно фундатор теорії суспільного договору Т. Гоббс називає природним для людини стан «війни усіх проти всіх»). У нескінченному колообігу боротьби особа стає нікчемною піщинкою, але разом з тим вона знаходить не в Богові, а у самій собі могутнє знаряддя — власний розум, який допомагає їй подолати всі перешкоди.

У класі буржуа завдяки відкриттю нових, незаповнених соціальних ніш формується новий ідеал людини «self-made-man», тобто людина, яка створює себе сама, завдячує не спадку, а самій собі. «Джентльмен за вихованням» (художній образ, розроблений англійським письменником Д. Дефо) часто перевершує «джентльмена за народженням» і не завжди прагне бути «міщанином-шляхтичем» (Ж.-Б. Моль-єр). Не походження, а особисті здібності, і в першу чергу розум, відтепер визначають соціальний статус людини.

Розум дозволяє підкорити природу, якщо підкоритися її законам, адже «знання — це сила», постулює засновник новоєвропейської філософії Ф. Бекон. Просвітництво проголошує, що розум допомагає вирішити соціальні конфлікти, оскільки лише на його засадах можна здійснити суспільний договір перейти від природного стану, де «людина людині вовк», до громадянського. І нарешті мислення стає підставою існування самої людини, адже засновник класичного раціоналізму Р. Декарт сформулював тезу яка стала аксіомою для європейської культури: «Я мислю, отже, існую». Таким чином, розум за добу Просвітництва стає головною зброєю людини проти природи, суспільства і самої себе, у відповідності з класичним визначенням І. Канта.

Людина/індивідуум як атом суспільних відносин (атом з грецьк. — неподільний, індивідуум з лат. — неподільний також) отримала статус суб’єкта наукового пізнання і господаря природи. Завдяки розуму людина могла осягнути закони Всесвіту і використати їх на власні потреби. Методологічно організований розум став інструментом перетворення світу. Розвиток наук розглядається як підґрунтя суспільного поступу у соціальній утопії Ф. Бекона «Нова Атлантида».

Специфіка наукового знання доби Просвітництва. Програма очищення розуму задля його правильного, належного застосування і отримання наукового, тобто істинного знання, стає визначальною проблемою новоєвропейської філософії, для обох її гілок — як раціоналізму (засновник — Р. Декарт, який намагався віднайти підстави самоочевидного знання), так і емпіризму (засновник — Ф. Бекон, який намагався усунути вплив «ідолів розуму»). Модель пізнання класичної науки передбачає відкидання всіх суб’єктивних факторів і строгу відповідність об’єкту. Прозорість людської свідомості стає підставою самовизначення класичної науки.

Обидва філософських напрямки погоджуються у тому, що лише наявність правильного наукового методу як алгоритму наукових процедур є запорукою істинного пізнання. Хоча раціоналізм та емпіризм обґрунтовують різні методи наукового пізнання (перший — дедукцію, а другий — індукцію), проте обидва напрямки не заперечують визначальної ролі розуму для науки.

Здобутком емпіричної концепції Ф. Бекона також є обґрунтування значення досвідного пізнання. Досвід як джерело відчуттів стає і джерелом пізнання, а експеримент — способом поставлення природі запитань. Він принципово відрізняється від схоластичної теорії тим, що відповідає на вимоги часу, має утилітарну спрямованість. У решті-решт, експеримент у деяких концепціях починає розглядатися як останній арбітр у визначенні правильності наукової теорії.

Виникнення нового природознавства, що поєднало систематичну теорію з експериментальним пошуком, відкрило добу класичної науки. Уніфікація предметного світу мала своїм наслідком стандартизацію та раціоналізацію сфери мислення. Наука стає пануючою формою суспільної свідомості і головним предметом філософування. Вперше отримують систематичне наукове обґрунтування поняття «маса», «сила», «простір», «час», «кількість» «рух» тощо. Досі вони належали сфері філософського знання. Така переорієнтація утворює специфіку наукових програм нового часу.

Наукові програми класичної науки. Раціоцентричний світогляд став підґрунтям нового природознавства. Галі-лео Галілей виходив з того, що все, що відбувається в природі, може бути пояснено природними законами. Натурфілософія визнавала принцип органіцизму (аналогію між організмом і природою), у Галілея пояснення природи стає причинно-детерміністичним. Його наукова програма — дослідити закономірності руху природних об’єктів, зокрема небесних тіл, на засадах аналізу механічних приладів — стала його найвищим досягненням.

Орієнтація на систематичний дослід у сполученні з математичними розрахунками робить Галілея фундатором нового природознавства. Для нього математичні розрахунки є не умоглядними, а способом наукового доведення фізичної теорії. Завдяки цьому Копернікова гіпотеза перетворилася на наукову теорію. Він перший використав поняття «сила» у фізичному аспекті і поклав теорію в основу прикладної науки.

Створені ним прилади (наприклад, телескоп) дозволяли на засадах чуттєвих спостережень робити наукові висновки. Але самі спостереження вже ґрунтувалися на систематичній теорії, оскільки сам телескоп вже працював за законами оптики. Ідея систематичного поєднання методів аналізу і синтезу в той же час не заперечувала значення чуттєвого спостереження.

Метод аналогії забезпечував порівняння небесних тіл з земними речами і ґрунтувався на усуненні дихотомії земного і небесного начал, започаткованій Середньовіччям. Ця «божевільна», за висловом Н. Бора, на той час ідея знайшла своїх прихильників і послідовників не лише у Галілея, але й у роботах Гука та Ньютона (Гук порівнював обертання планет з обертанням тіла, прив’язаного до нитки. Ньютон використовував аналогію між обертанням Місяця навколо Землі і рухом кулі у порожній сфері).

Праці Ньютона остаточно закріпили механістичну концепцію наукової картини світу Нового часу. Він першим сформулював закон всесвітнього тяжіння, що підтримував систему світу в цілому. Його три фундаментальних закони механічного руху стали результатом розвитку конкретно-природничих знань.

Світоглядного апогею механіка досягає у концепції деїзму XVШ ст., в якій була ототожнена діяльність Бога з діями годинникаря. В межах механічної системи залишаються незрозумілими дві функції: створення світу механічних тіл і джерело його першоруху. Саме це полишалося на долю божественного дива. Бог створював світ і надавав йому першопоштовх. Потім всі події у світі можна було вже пояснити механічними законами, оскільки тіла, штовхаючи одне одного, надавали прискорення та руху.