Необхідність вивчення Біблії приводило до зростання початкової освіти у формі церковно-приходських шкіл. Цей факт, а також потреба в створенні університетів для підготовки кадрів для національних церков, врешті-решт, сприяв неабиякому підвищенню культурного рівня реформованих країн. Зокрема, для північних націй, які досі були окраїнами християнського світу.
Особливо послідовно проводилася релігійна реформа в Англії, де королівська влада, з волею монарха Генріха VIII, не лише скористалася, але й очолила реформаційний рух. Остання редакція англіканського символу віри була здійснена при Єлизаветі І та отримала назву «39 статей». У них визнавалися протестантські догмати про виправдання вірою та Святе Письмо як єдине джерело віри. Разом з тим був збережений католицький догмат про єдино рятівні сили церкви (з деякими обмовками). Проте церква стала національною і перетворилася на частину державного апарату (відтепер церковна десятина надходила на користь короля). Обмеженість реформ, проведених згори монархією, стало предметом критики з боку пуритан (англ. puritans, від лат. puritas — чистота), тобто послідовників кальвінізму в Англії. Вони вимагали замінити єпископат (ієрархія єпископів) виборними старійшинами, замість меси ввести проповідь, спростити обряди, позбавити церкви оздоблення. Пуританізм став ідеологією англійської революції (1640—1649 рр.). Після урядових репресій багато пуритан були змушені емігрувати у континентальну Європу та Америку. Врешті-решт, англіканство врахувало недоліки стихійного процесу реформування церкви і поставило його на службу абсолютній монархії.
У країнах, де правління абсолютної монархії встигло встановитися до реформаційного руху, перш за все у Франції та Іспанії, церква виступала вже як інститут захисту королівських інтересів. Тому тут протестантизм виступав як форма боротьби третього стану з владою монархів. Особливо гостро постала боротьба протестантів з католицькою Іспанією у Нідерландах, де протестантизм отримав форму національного визволення. Саме кальвінізм став ідеологією нідерландської революції (першої буржуазної революції), яку, окрім релігійного невдоволення, спричинила економічна і національна політика іспанського короля Філіппа ІІ.
Матеріальна культура доби Реформації. Особливий ривок у культурному розвитку здійснила Голландія (найбільш розвинена провінція Нідерландів). Наприкінці XVI століття тут уперше в історії був побудований новий тип корабля — флайт. Це було мобільне судно з подовженим витонченим корпусом, оснащеним штурвалом і вітрилами. Перевагою флайта була спроможність ходити проти вітру і висока мобільність. З його появою стали можливі масові перевезення вантажів у набагато більших, ніж досі, масштабах.
Це фундаментальне відкриття подарувало голландцям перевагу на всіх морях: за три роки вони встановили контроль над торговими маршрутами Індійського океану, де досі володарювали португальці. Відтепер прибутки від посередницької торгівлі прянощами, шовком, фарфором переважно належали голландцям. Здивовані португальці дізналися, що війни за торгівлю вела з ними не держава, а Ост-Індська торгівельна компанія — спільнота купців, що мала свій флот, війська і не визнавала жодних державних домовленостей. За взірцем цієї компанії створювалася решта бізнесових утворень Європи. Їм належало 15 тисяч кораблів, що було втричі більше, ніж у решти європейських країн. Венеція як головний посередник середземноморської торгівлі збідніла і занепала. Почалася нова доба — світової торгівлі.
Виникнення світового ринку створило умови для самовизначення національних ринків західноєвропейських країн (разом з тим — і формування національних держав) і для європейського розподілу праці, що змінив долю західної цивілізації (не лише Венеції). Так, виникнення промислово орієнтованих країн спричинило консервацію аграрної специфіки у решти. Тому на сході Європи (зокрема, в Україні) ще на декілька століть було збережене закріпачення селян, які, як дешева робоча сила, виготовляли сільськогосподарську продукцію на світовий ринок.
Монополія на ввіз товарів з Америки (зокрема золота та срібла) була в Іспанії, а зі Сходу — у Португалії, яка перша проклала морський шлях до Індійського океану навколо Африки. На певний час ввезення екзотичних товарів збагатило піренейські країни, але у них не було розвинутого виробництва, навіть ремісництва та купецтва. Горді ідальго, які змогли вигнати маврів та підкорити «обидві Індії» не бажали займатися «нешляхетними» справами. Так культурні орієнтири, відсутність «духу капіталізму» визначили долю подальшого розвитку Іспанії та Португалії. Саме тому торгівлею як монополісти стали займатися купці північноєвропейських країн.
Так у фламандському місті Антверпен (в гирлі річки Шельда) виникає перша світова торгівельна біржа. Її відмінність від попередніх торгівельних міст у тому, що тут не було складів товару з перевагою закупівлі для якоїсь певної нації чи союзу купців. В Антверпені вперше виникає міжнародний вузол торгівлі, де торговці різних країн стають рівноправними між собою, спілкуються один з одним безпосередньо, тобто поза становими, релігійними та іншими статусами. Так виник «вільний ринок».
Хоча політичні події продовжували впливати на зростання цін, надавання наймів. Широкого використання набули біржові спекуляції, тобто прибутки від випадкових перебігів у торгових оборотах, які залежали від багатьох відносин народів та держав. Заможні ділові люди закладалися на чималі гроші щодо обрання тої чи іншої посадової особи (наприклад, папи), народження у монархів сина чи дочки, щодо життя та смерті поважних людей. Це було началом системи страхування.
Товари переважно не привозилися на місце продажу, а виставлялися взірці, за якими замовлялися покупки. Торг став безперервний, хоча, як і раніше, відбувалося чотири ярмарки на рік, проте це став час розрахунку з боргами. Для всього спектру торгівельних операцій, які весь час ускладнювалися, було побудовано поблизу порту споруду біржі (від bourse — імені одного з багатих фламандських купців), на якій було написано «на користь купців усіх націй та мов».
Найбільші компанії Німеччини, Італії, Англії, Франції тримали тут власні контори, які спостерігали за коливаннями ринку, складали оглядові звіти у вигляді кореспонденцій. Це був початок європейських газет і засобів масової комунікації взагалі.
Після закриття гирла Шельди обороти Антверпена в конкурентній боротьбі дісталися голландському місту Амстердам. У відповідності з духом протестантської етики голландці жили дуже скромно, не дозволяли собі нічого зайвого. Найбільшу розкіш, яку вони собі дозволяли, — це замовлення портрета. Живопис голландських майстрів не був схожий на шедеври італійського Відродження: картини писалися для приватних осіб, тому навіть розміри картини були набагато меншими, ніж для палаців та соборів. Це було настільки незвичайно, що через невеликий розмір картин та камерний характер їхньої творчості навіть самих майстрів назвали «малими голландцями» (Ян Вермер Делфтський, Пітер Хоох, Герард Терборх). Ця назва не означала зменшення значення їхньої творчості: воно вирізнялося витонченістю деталей та багатством колористики, вмінням бачити в невеликому сюжеті — куточку природи, сукупності предметів, побутовій сцені — велич буття, але відрізнялося від масштабів живопису Франца Хальса або Рембрандта ван Рейна. (Зазвичай вони переважно спеціалізувалися в одному жанрі.) «Малі голландці» зуміли зобразити в різноманітних жанрах весь спектр людських переживань з такою емоційною насиченістю, якої досі не знало світове мистецтво. Митці малювали міські та морські пейзажі, натюрморти (вперше цей жанр виникає саме тут), портрети та сімейні сцени, сповнені духу суворої кальвіністської моралі. Коли митці насмілювалися їй перечити, то суспільство від них відверталося. Так сталося з видатним митцем Рембрандтом, який закінчив своє життя у злиднях.
Складність долі митця у цю непросту епоху демонструє життя Альберта Дюрера. Цей німецький митець був істинно ренесансним художником і дійсно універсальною особистістю, подібною титанам італійського Відродження, — чудовий гравер, живописець, який також займався архітектурою, розробив теорію фортифікації, створював географічні та астрономічні карти, писав вірші та трактати. Суперечливі сюжети епохи Реформації знайшли відображення в його творчості.
Контрреформація. Реакція римської церкви, спрямована на боротьбу з протестантською єрессю, отримала назву контрреформація. Перш за все, Ватикану були потрібні гарні проповідники. Їх підготовка була доручена новій «спільноті Христа», яка стала утворенням ордену єзуїтів. Орден був організований на кшталт військового і його фундатор, іспанський дворянин Ігнасій Лойола отримав статус «генерала». У минулому офіцер Лойола випросив у Папи дозволу створити орден, члени якого б «вражали дурних людей словесним мечем». Його члени застережно мали підкорятися керівникам і їхати туди, куди накажуть. Багато з них стали місіонерами і проповідували у найбільш віддалених країнах світу. Інші організовували школи-колегії, де навчали дітей грамоті і Закону Божому. Викладання було настільки успішним, що багато батьків намагалися влаштувати своїх дітей у ці школи. Члени ордену були наближені до впливових людей і ставали їх найближчими радниками, «сірими кардиналами». Єзуїти стали головною духовною зброєю папства у русі контрреформації, тобто в політичній реакції католицької церкви на Реформацію. Єзуїтство, а також створення орденів теа-тианців, капуцинів та урсулинок, які займалися активною місіонерською діяльністю як у протестантських країнах, так і в інших, стало результатом внутрішньої реорганізації самого католицизму у нових життєвих реаліях. Але такими засобами папство не обмежилося.
Контрреформація також використала могутність мистецтва в ідеологічній боротьбі. Наприклад, виникає мораліте «Еуегу man» («Кожна людина»), яка за допомогою драматизації широковідомої притчі про випробування друзів проводить католицьку ідею виправдання добрими справами. Мистецтво та освіта стали внутрішніми стратегіями політики контрреформації.
Зовнішньою стратегією контрреформаційного руху стало введення цензури у сфері книговидання. Після винаходу Гутенберга книга вже не була предметом розкоші. Широкі верстви населення читали протестантські листівки та памфлети. Створення папською курією «Індексу заборонених книг» мало на меті вберегти віруючих від єретичної літератури. Книги, що входили до індексу, вилучалися і спалювалися на вогнищах. Винним у читанні та поширенні заборонених книг загрожував суд інквізиційного трибуналу, що виносив присуд — тюрму, тортури, іноді — смертну кару. Інквізиція була давнім закладом, створеним задля боротьби з єретиками катарами у ХІІІ столітті. Але в реаліях Реформації вона отримала нові функції. Часто єретика відпускали на волю, але тому, хто согрішив вдруге, загрожували анафема (прокляття, відлучення від церкви) і аутодафе (ісп. auto dе fе — акт віри), тобто урочиста релігійна церемонія, що передбачала процесію, виступ проповідника, публічне покаяння та/або страту на вогнищі (що вважалося гуманною, безкровною стратою). З часом термін «аутодафе» став синонімом самого процесу спалення.
Спалення особливо часто застосовувалося до відьом — жінок, які були звинувачені у чаклунстві. Для членів інквізиційного трибуналу німецьким інквізитором Шпренгером була написана інструкція «Молот відьом», яка пояснювала, як розпізнати чаклунку. Тисячі й тисячі жінок у результаті «полювання на відьом» були спалені інквізицією по всій Європі.
Не відставали від інквізиції і протестантські фанатики. Прибічники кальвінізму шукали і спалювали відьом із не-меншим запалом, ніж католики. Російський культуролог Л. Баткін вважає, що у жахові перед відьмами вилився психологічний ефект від соціокультурних зрушень доби Відродження та Реформації.
Культура доби Реформації. Висновок. Реформація звільнила Європу від моделі «церковної держави», легітимізувавши принцип «відокремлення церкви від держави». Її результатом стало знищення єдиної західної цивілізації європейського світу, що її об’єднувала лише влада римського папи. Разом з тим, вона утвердила принципи, на яких почала зростати культура модерну, що стала фундаментом оновленої Європи. Загальнокультурним надбанням протестантизму як сепаратного шляху спасіння стало утвердження принципу свободи совісті, права на автономію від будь-яких зовнішніх авторитетів (включаючи авторитет церкви та держави), вільний вибір релігійного віросповідання. Протестант означає людину, яка заперечує «будь-який авторитет у справах віри» (Г. Геґель). Новоєвропейська модель свободи суб’єкта в реформаційному русі проявилася як «релігія душі» проти «релігії обряду». Протестантське кредо «sola fide», тобто «Бог у мені», стало підґрунтям внутрішньої автономії суб’єкта. Релігійний детермінізм протестантизму, зокрема кальвінізму, з його орієнтацією на життєвий успіх дозволив епосі Реформації самовизначити ті засади ціннісної раціональності, які стануть базовими для західної культури.
Реформація одночасно містила у собі політичний та економічний інтереси світської аристократії, прагнення національного відокремлення від духовного диктату Ватикану, єдність виправдання бюргерської орієнтації на практичний успіх зі спасінням у потойбічному житті. Проте всі ці світські вектори розвитку не змогли б відбутися з такою повнотою, якби вони не отримали релігійної оболонки, щирого пошуку істинної віри. В цілому, всі зрушення цієї доби доводять необхідність загальнокультурного, а не вузькоцерковного розуміння Реформації.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 64. Приємного читання.
