Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Найбільші компанії Німеччини, Італії, Англії, Франції тримали тут власні контори, які спостерігали за коливаннями ринку, складали оглядові звіти у вигляді кореспонденцій. Це був початок європейських газет і засобів масової комунікації взагалі.

Після закриття гирла Шельди обороти Антверпена в конкурентній боротьбі дісталися голландському місту Амстердам. У відповідності з духом протестантської етики голландці жили дуже скромно, не дозволяли собі нічого зайвого. Найбільшу розкіш, яку вони собі дозволяли, — це замовлення портрета. Живопис голландських майстрів не був схожий на шедеври італійського Відродження: картини писалися для приватних осіб, тому навіть розміри картини були набагато меншими, ніж для палаців та соборів. Це було настільки незвичайно, що через невеликий розмір картин та камерний характер їхньої творчості навіть самих майстрів назвали «малими голландцями» (Ян Вермер Делфтський, Пітер Хоох, Герард Терборх). Ця назва не означала зменшення значення їхньої творчості: воно вирізнялося витонченістю деталей та багатством колористики, вмінням бачити в невеликому сюжеті — куточку природи, сукупності предметів, побутовій сцені — велич буття, але відрізнялося від масштабів живопису Франца Хальса або Рембрандта ван Рейна. (Зазвичай вони переважно спеціалізувалися в одному жанрі.) «Малі голландці» зуміли зобразити в різноманітних жанрах весь спектр людських переживань з такою емоційною насиченістю, якої досі не знало світове мистецтво. Митці малювали міські та морські пейзажі, натюрморти (вперше цей жанр виникає саме тут), портрети та сімейні сцени, сповнені духу суворої кальвіністської моралі. Коли митці насмілювалися їй перечити, то суспільство від них відверталося. Так сталося з видатним митцем Рембрандтом, який закінчив своє життя у злиднях.

Складність долі митця у цю непросту епоху демонструє життя Альберта Дюрера. Цей німецький митець був істинно ренесансним художником і дійсно універсальною особистістю, подібною титанам італійського Відродження, — чудовий гравер, живописець, який також займався архітектурою, розробив теорію фортифікації, створював географічні та астрономічні карти, писав вірші та трактати. Суперечливі сюжети епохи Реформації знайшли відображення в його творчості.

Контрреформація. Реакція римської церкви, спрямована на боротьбу з протестантською єрессю, отримала назву контрреформація. Перш за все, Ватикану були потрібні гарні проповідники. Їх підготовка була доручена новій «спільноті Христа», яка стала утворенням ордену єзуїтів. Орден був організований на кшталт військового і його фундатор, іспанський дворянин Ігнасій Лойола отримав статус «генерала». У минулому офіцер Лойола випросив у Папи дозволу створити орден, члени якого б «вражали дурних людей словесним мечем». Його члени застережно мали підкорятися керівникам і їхати туди, куди накажуть. Багато з них стали місіонерами і проповідували у найбільш віддалених країнах світу. Інші організовували школи-колегії, де навчали дітей грамоті і Закону Божому. Викладання було настільки успішним, що багато батьків намагалися влаштувати своїх дітей у ці школи. Члени ордену були наближені до впливових людей і ставали їх найближчими радниками, «сірими кардиналами». Єзуїти стали головною духовною зброєю папства у русі контрреформації, тобто в політичній реакції католицької церкви на Реформацію. Єзуїтство, а також створення орденів теа-тианців, капуцинів та урсулинок, які займалися активною місіонерською діяльністю як у протестантських країнах, так і в інших, стало результатом внутрішньої реорганізації самого католицизму у нових життєвих реаліях. Але такими засобами папство не обмежилося.

Контрреформація також використала могутність мистецтва в ідеологічній боротьбі. Наприклад, виникає мораліте «Еуегу man» («Кожна людина»), яка за допомогою драматизації широковідомої притчі про випробування друзів проводить католицьку ідею виправдання добрими справами. Мистецтво та освіта стали внутрішніми стратегіями політики контрреформації.

Зовнішньою стратегією контрреформаційного руху стало введення цензури у сфері книговидання. Після винаходу Гутенберга книга вже не була предметом розкоші. Широкі верстви населення читали протестантські листівки та памфлети. Створення папською курією «Індексу заборонених книг» мало на меті вберегти віруючих від єретичної літератури. Книги, що входили до індексу, вилучалися і спалювалися на вогнищах. Винним у читанні та поширенні заборонених книг загрожував суд інквізиційного трибуналу, що виносив присуд — тюрму, тортури, іноді — смертну кару. Інквізиція була давнім закладом, створеним задля боротьби з єретиками катарами у ХІІІ столітті. Але в реаліях Реформації вона отримала нові функції. Часто єретика відпускали на волю, але тому, хто согрішив вдруге, загрожували анафема (прокляття, відлучення від церкви) і аутодафе (ісп. auto dе fе — акт віри), тобто урочиста релігійна церемонія, що передбачала процесію, виступ проповідника, публічне покаяння та/або страту на вогнищі (що вважалося гуманною, безкровною стратою). З часом термін «аутодафе» став синонімом самого процесу спалення.

Спалення особливо часто застосовувалося до відьом — жінок, які були звинувачені у чаклунстві. Для членів інквізиційного трибуналу німецьким інквізитором Шпренгером була написана інструкція «Молот відьом», яка пояснювала, як розпізнати чаклунку. Тисячі й тисячі жінок у результаті «полювання на відьом» були спалені інквізицією по всій Європі.

Не відставали від інквізиції і протестантські фанатики. Прибічники кальвінізму шукали і спалювали відьом із не-меншим запалом, ніж католики. Російський культуролог Л. Баткін вважає, що у жахові перед відьмами вилився психологічний ефект від соціокультурних зрушень доби Відродження та Реформації.

Культура доби Реформації. Висновок. Реформація звільнила Європу від моделі «церковної держави», легітимізувавши принцип «відокремлення церкви від держави». Її результатом стало знищення єдиної західної цивілізації європейського світу, що її об’єднувала лише влада римського папи. Разом з тим, вона утвердила принципи, на яких почала зростати культура модерну, що стала фундаментом оновленої Європи. Загальнокультурним надбанням протестантизму як сепаратного шляху спасіння стало утвердження принципу свободи совісті, права на автономію від будь-яких зовнішніх авторитетів (включаючи авторитет церкви та держави), вільний вибір релігійного віросповідання. Протестант означає людину, яка заперечує «будь-який авторитет у справах віри» (Г. Геґель). Новоєвропейська модель свободи суб’єкта в реформаційному русі проявилася як «релігія душі» проти «релігії обряду». Протестантське кредо «sola fide», тобто «Бог у мені», стало підґрунтям внутрішньої автономії суб’єкта. Релігійний детермінізм протестантизму, зокрема кальвінізму, з його орієнтацією на життєвий успіх дозволив епосі Реформації самовизначити ті засади ціннісної раціональності, які стануть базовими для західної культури.

Реформація одночасно містила у собі політичний та економічний інтереси світської аристократії, прагнення національного відокремлення від духовного диктату Ватикану, єдність виправдання бюргерської орієнтації на практичний успіх зі спасінням у потойбічному житті. Проте всі ці світські вектори розвитку не змогли б відбутися з такою повнотою, якби вони не отримали релігійної оболонки, щирого пошуку істинної віри. В цілому, всі зрушення цієї доби доводять необхідність загальнокультурного, а не вузькоцерковного розуміння Реформації.

Дискредитація католицької церкви підготувала новоєвропейську культуру до методологічних коливань та, врешті-решт, до атеїзму, що були відпрацьовані культурою доби Просвітництва.

3.6.3. Просвітництво 

Просвітництво — це історична форма західної культури, яка передбачає тотальну раціоналізацію всіх сфер соціокультурного життя. Термін зустрічається вже в працях Ф. Вольтера та І. Гердера. Остаточно утвердився він після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?», в якій фундатор німецької класичної філософії визначає його як «мужність користуватися власним розумом». Настанова культивування розуму стає провідною ідеєю культури зазначеної доби.

Хронологічно — це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується бурхливим розвитком промисловості, докорінними економічними зрушеннями, подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи та напруженими соціальними конфліктами світського характеру. Із становленням у Західній Європі буржуазного суспільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах.

До цього періоду капіталізм існував лише як один з укладів поряд з іншими. Відтепер починає формуватися власне індустріальне суспільство, тобто такий тип суспільного розвитку, при якому найбільша вартість від виробництва матеріальних благ досягається шляхом промисловості (суспільне вироблення споживчих товарів на засадах видобутку і переробки природних ресурсів).

Матеріальна культура та соціокультурні інституції доби Просвітництва. У XVII столітті мануфактурне виробництво стає не роздрібненим, а централізованим. Виникають зародки власне індустріалізації, тобто зростання використання машин. Початок цього процесу поклав промисловий переворот в Англії у другій половині

XVIII століття. Лідером індустріалізації у Великій Британії були текстильна (прядильні машини Р. Аркрайта, Дж. Харгрейвза та С. Кромптона) та металургійна промисловості (використання коксу замість деревного вугілля, пудлінгування (переробка чавуну на маловуглецеве залізо), що було винайдене Г. Кортом наприкінці XVII ст.). Особливу роль відігравало винайдення Дж. Ваттом парового двигуна, що заміняв у недоступних місцях гідроенергію. В 1794 р. англійський механік Г. Модслі винайшов супорт (різцеутримувач) для токарного верстата, який був прилаштований для інших видів технологічних операцій. Завдяки цьому токарні, фрезерні, шліфувальні, свердлильні верстати перетворилися на робочі машини. В машинному виробництві виникають елементи поточного виробництва зі стандартизацією деталей.

Такі науково-технічні зрушення у виробництві давали підстави для просвітницького оптимізму, проте дрібне виробництво і технічна відсталість ще зберігалися у багатьох галузях та регіонах. Відповідно, і постійне вдосконалення виробництва не стало ще провідним принципом. Суспільний прогрес уявлявся самими просвітниками як поступ знання, тобто стосувався переважно духовної культури, а не матеріальної.

Тенденції раціоналізації спостерігаються в інших сферах життя. В цей період досягає наочних форм і процес первісного накопичення капіталу — експропріації селянства і виникнення великих приватних капіталів. Хоча це культурне зрушення не можна назвати гуманним (адже воно спричинило трагедію в житті багатьох землеробів: буржуазні нововведення полишали селян землі, а переслідування люмпенів було абсолютно варварським), проте в цілому воно привело до раціональної організації господарства та суспільства, підготовило виникнення робітничого класу. Правове і політичне оформлення права приватної власності стало одним з найбільш важливих завдань епохи, культурною стратегією, в якій розум проявив себе переможною зброєю над середньовічними привілеями. Зокрема, це проявилося у перемозі вільної конкуренції над цеховим устроєм. Передовою для свого часу стала ідея французького просвітника Ш. Монтеск’є про раціональність розподілу законодавчої, виконавчої та судової влади, що і було здійснено під час буржуазних революцій.

Наприкінці XVIII століття створюється перша в світі американська конституція (яка використовувала найвищі досягнення правової та політичної думки доби Просвітництва), що свідчить про набуття незалежності північноамериканськими колоніями. Хоча в цілому аж до кінця