Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Німецький монах Мартин Лютер відвідав Рим. Враження від краси папського престолу витіснилися жахом від споглядання розбещення і морального розкладу католицького духовенства. Щоб отримати гроші на будівництво собору Святого Петра, папі Льву Х (з роду Медічі) довелося продати тридцять кардинальських посад і надіслати у всі країни Європи продавців індульгенцій. Тому, повернувшись до Німеччини, Лютер побачив наслідки: люди вже не боялися Бога і відверто грішили, оскільки будь-який гріх, аж до вбивства матері, можна було викупити аж на тисячу років наперед. Лютер довго намагався подіяти на людей проповідями, але в якусь мить не витримав і прибив на двері церкви 31 жовтня 1517 року 95 «тез», в яких стверджував, що ані індульгенції, ані здійснення обрядів не звільняють грішників від Страшного суду. Основне положення Лютера сповіщало, що людина може досягнути «спасіння душі» не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, що надається лише самим Богом. Єдиним джерелом релігійної істини оголошувалося Святе Письмо. Зухвалий виклик сповіщав, що істина Христа міститься не в папських буллах, а в Святому Письмі. Подібні заклики вже неодноразово звучали в Старому світі.

Так, професор Оксфордського університету Джон Вікліф обґрунтував необхідність ліквідації папської системи та секуляризації монастирсько-церковних земель. Він висунув думку, що Христос, а не папа є главою християнської церкви, і переклав Біблію англійською мовою. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перенесли ідеї Вікліфа на свою батьківщину, і вони стали підґрунтям руху Яна Гуса. Проте всі ці спалахи римській церкві вдавалося загасити. Тези німецького проповідника стали джерелом нової хвилі, що накрила Європу.

Спочатку у папстві не викликало занепокоєння звинувачення німецького монаха: чвари церковних орденів були повсякденністю тогочасної Європи. Проте підтримка німецьких князів надала справі серйозного обороту. Зокрема, надала Лютеру відваги розірвати папську буллу, де засуджувався його виступ. Реформи, запропоновані Лютером, передбачали: заборону продажу індульгенцій та церковних посад, відміну вшанування ікон, багатьох обрядів, дозвіл священикам одружуватися та вести службу німецькою мовою. З репресій проти прихильників Лютера, бюргерського і селянського (на чолі з Томасом Мюнце-ром) руху на його захист почалася доба релігійних війн, в які занурилася вся Європа на століття. Ані зречення самого Лютера, ані суворі заходи (папа Пій V удвічі скоротив папський двір, викинув хабарників, увів режим жорсткої фінансової звітності — економили навіть на свічках), ані інтриги папської курії не здатні були щось змінити у нових реаліях життя.

Рух охопив широкі народні маси. Ідеологічна боротьба оновила зміст мораліте — особливого виду драматичної вистави, де діючими персонажами є не люди, а абстрактні поняття. Так у широковідомій мораліте «Lusty Juventus» («Весела юність») алегоричні постаті захищали протестантське вчення про виправдання нової віри і зображували перемогу Нової віри (New Custom) над Помилковою доктриною (Perverse Doctrine), яка приховує Євангеліє від народу.

Католицька церква вчила, що «спасіння душі» можна досягти добрими справами, молитвами і допомогою бідним. Лютер проголосив, що воно надається лише завдяки вірі. Жан Кальвін, женевський проповідник, стверджував, що спасіння не залежить від здобутків людини. Бог сам обирає для спасіння чи осуду людей ще раніше, ніж вони скоїли добре чи лихе. І зрозуміти божественну волю смертний не може. Визначеність подій наперед людина знати не може також, але може про це судити за окремими слабкими ознаками. Й однією з них є життєвий успіх. Успішні та багаті — це обранці Бога, а збіднілі та невдахи — це ледацюги, відкинуті Творцем, яких необхідно примусити працювати. У цьому сенс божественної справедливості для кальвінізму. У цій протестантській доктрині було сформульовано релігійний концепт повного детермінізму з вимогою активної діяльності. Остання як настанова західного типу сприйняття стала основою модерного спрямування до життєвого успіху.

Послідовність протестантської етики Кальвіна проявлялася в тому, що професійна і трудова діяльність трактувалася як мирська аскеза. Відмова від пишних розваг та багатих релігійних обрядів дозволяла акумулювати економічні засоби, спрямувати їх у виробництво і торгівлю, що, врешті-решт, допомогло країнам, де переміг «дух капіталізму», обігнати католицькі і православні.

Головним, що привніс «дух капіталізму», було нове ставлення до праці. Для середньовічної людини праця була необхідністю, Божою карою за первородний гріх. Водночас результати праці підтримували соціальний статус особистості. Матеріальні та грошові надлишки в натуральному господарстві Середньовіччя були незначні і привласнювалися церквою та аристократією. Відмінне від середньовічного ставлення до праці виникає в ремісницькому точніше в бюргерському, тобто міському середовищі вже у ХІІІ столітті. Але саме протестантська етика легітимує розуміння праці як справи (бізнесу), головною метою і критерієм якої є отримання прибутку. Отже мета бізнесу — нескінченна, що передбачає безперервне розширення справи. Підприємцям нового капіталістичного типу довелося зіткнутися не лише з інертністю соціальної системи, але й із консервативністю середньовічного світогляду. М. Вебер наводить такий приклад. Поміщик платив женцям по 1 марці за обжинки 1 моргу поля, а впорували вони по 2,5 морга в день. Бажаючи збільшити продуктивність маєтку, він збільшив платню в півтора раза. Проте замість очікуваних ним 3,75 моргів, женці стали жати менше ніж 2 морги на людину, отримуючи ті самі 2,5 марки. Цей приклад ілюструє стійке уявлення про природні потреби людини і необхідність праці лише для задоволення цих потреб. Відсутність традиції (особливо при переселенні в інші країни, а то й на інший континент) було найбільш продуктивним для розквіту духу капіталізму.

Позиція Лютера, з її досить непослідовним догматом про існування «двох порядків» — духовного й світського (це був особистий компроміс Лютера з німецькими князями, які на Аугсбурзькій згоді 1648 р. затвердили принцип cujus regio, ejus religio — чия земля, того й віра), не задовольняла тотальність протестантської етики, що насичувала «духом капіталізму» усі сфери життя. Суворість кальвінізму була спричинена тим, що до ідеологічних причин реформації тут ще гостро додавалися політичні: місцеве бюргерство намагалося перетворити конфедерацію незалежних кантонів у федерацію, заборонити наймані війська і чернецтво, що відволікали робочі руки від виробництва.

Прагнення секуляризувати церковні землі спонукало не лише бюргерство Швейцарії, але й багатьох аристократів прийняти протестантизм. У деяких країнах (Англія, Швеція, Данія) реформаційний рух був використаний королівською владою на свою користь. Проведення релігійних реформ супроводжувалося підкоренням церков світській владі, перекладом Біблії національними мовами, забороною целібату (безшлюбність священнослужителів) і закриттям монастирів у зазначених країнах. Друкування біблійних текстів національними мовами стало підставою їх упорядкування та стабілізації, вважає сучасний канадський дослідник інформаційних технологій М. Маклюен. Він уважає, що феномен націоналізму не може здійснитися, поки національна мова не отримала друкованої форми. А тому XVI століття можна вважати добою зародження націоналізму.

Поруч з інтеграційними процесами реформаційних рух започаткував і засади релігійної диференціації. Так, поряд з найбільшими протестантськими конфесіями (лютеранство, кальвінізм, англіканство) виникла ціла низка протестантських сект (секта — лат. secta — школа, вчення від лат. sequor — слідую) — термін для позначення релігійної групи, що відокремилася від основного релігійного напрямку): баптисти, методисти, адвентисти та ін. Німецький дослідник М. Вебер характеризував секти як релігійні об’єднання з високою внутрішньою дисципліною, які за допомогою неї намагаються відгородитися від зовнішнього світу, щоб знайти свою істину в Святому Письмі.

Необхідність вивчення Біблії приводило до зростання початкової освіти у формі церковно-приходських шкіл. Цей факт, а також потреба в створенні університетів для підготовки кадрів для національних церков, врешті-решт, сприяв неабиякому підвищенню культурного рівня реформованих країн. Зокрема, для північних націй, які досі були окраїнами християнського світу.

Особливо послідовно проводилася релігійна реформа в Англії, де королівська влада, з волею монарха Генріха VIII, не лише скористалася, але й очолила реформаційний рух. Остання редакція англіканського символу віри була здійснена при Єлизаветі І та отримала назву «39 статей». У них визнавалися протестантські догмати про виправдання вірою та Святе Письмо як єдине джерело віри. Разом з тим був збережений католицький догмат про єдино рятівні сили церкви (з деякими обмовками). Проте церква стала національною і перетворилася на частину державного апарату (відтепер церковна десятина надходила на користь короля). Обмеженість реформ, проведених згори монархією, стало предметом критики з боку пуритан (англ. puritans, від лат. puritas — чистота), тобто послідовників кальвінізму в Англії. Вони вимагали замінити єпископат (ієрархія єпископів) виборними старійшинами, замість меси ввести проповідь, спростити обряди, позбавити церкви оздоблення. Пуританізм став ідеологією англійської революції (1640—1649 рр.). Після урядових репресій багато пуритан були змушені емігрувати у континентальну Європу та Америку. Врешті-решт, англіканство врахувало недоліки стихійного процесу реформування церкви і поставило його на службу абсолютній монархії.

У країнах, де правління абсолютної монархії встигло встановитися до реформаційного руху, перш за все у Франції та Іспанії, церква виступала вже як інститут захисту королівських інтересів. Тому тут протестантизм виступав як форма боротьби третього стану з владою монархів. Особливо гостро постала боротьба протестантів з католицькою Іспанією у Нідерландах, де протестантизм отримав форму національного визволення. Саме кальвінізм став ідеологією нідерландської революції (першої буржуазної революції), яку, окрім релігійного невдоволення, спричинила економічна і національна політика іспанського короля Філіппа ІІ.

Матеріальна культура доби Реформації. Особливий ривок у культурному розвитку здійснила Голландія (найбільш розвинена провінція Нідерландів). Наприкінці XVI століття тут уперше в історії був побудований новий тип корабля — флайт. Це було мобільне судно з подовженим витонченим корпусом, оснащеним штурвалом і вітрилами. Перевагою флайта була спроможність ходити проти вітру і висока мобільність. З його появою стали можливі масові перевезення вантажів у набагато більших, ніж досі, масштабах.

Це фундаментальне відкриття подарувало голландцям перевагу на всіх морях: за три роки вони встановили контроль над торговими маршрутами Індійського океану, де досі володарювали португальці. Відтепер прибутки від посередницької торгівлі прянощами, шовком, фарфором переважно належали голландцям. Здивовані португальці дізналися, що війни за торгівлю вела з ними не держава, а Ост-Індська торгівельна компанія — спільнота купців, що мала свій флот, війська і не визнавала жодних державних домовленостей. За взірцем цієї компанії створювалася решта бізнесових утворень Європи. Їм належало 15 тисяч кораблів, що було втричі більше, ніж у решти європейських країн. Венеція як головний посередник середземноморської торгівлі збідніла і занепала. Почалася нова доба — світової торгівлі.

Виникнення світового ринку створило умови для самовизначення національних ринків західноєвропейських країн (разом з тим — і формування національних держав) і для європейського розподілу праці, що змінив долю західної цивілізації (не лише Венеції). Так, виникнення промислово орієнтованих країн спричинило консервацію аграрної специфіки у решти. Тому на сході Європи (зокрема, в Україні) ще на декілька століть було збережене закріпачення селян, які, як дешева робоча сила, виготовляли сільськогосподарську продукцію на світовий ринок.

Монополія на ввіз товарів з Америки (зокрема золота та срібла) була в Іспанії, а зі Сходу — у Португалії, яка перша проклала морський шлях до Індійського океану навколо Африки. На певний час ввезення екзотичних товарів збагатило піренейські країни, але у них не було розвинутого виробництва, навіть ремісництва та купецтва. Горді ідальго, які змогли вигнати маврів та підкорити «обидві Індії» не бажали займатися «нешляхетними» справами. Так культурні орієнтири, відсутність «духу капіталізму» визначили долю подальшого розвитку Іспанії та Португалії. Саме тому торгівлею як монополісти стали займатися купці північноєвропейських країн.

Так у фламандському місті Антверпен (в гирлі річки Шельда) виникає перша світова торгівельна біржа. Її відмінність від попередніх торгівельних міст у тому, що тут не було складів товару з перевагою закупівлі для якоїсь певної нації чи союзу купців. В Антверпені вперше виникає міжнародний вузол торгівлі, де торговці різних країн стають рівноправними між собою, спілкуються один з одним безпосередньо, тобто поза становими, релігійними та іншими статусами. Так виник «вільний ринок».

Хоча політичні події продовжували впливати на зростання цін, надавання наймів. Широкого використання набули біржові спекуляції, тобто прибутки від випадкових перебігів у торгових оборотах, які залежали від багатьох відносин народів та держав. Заможні ділові люди закладалися на чималі гроші щодо обрання тої чи іншої посадової особи (наприклад, папи), народження у монархів сина чи дочки, щодо життя та смерті поважних людей. Це було началом системи страхування.

Товари переважно не привозилися на місце продажу, а виставлялися взірці, за якими замовлялися покупки. Торг став безперервний, хоча, як і раніше, відбувалося чотири ярмарки на рік, проте це став час розрахунку з боргами. Для всього спектру торгівельних операцій, які весь час ускладнювалися, було побудовано поблизу порту споруду біржі (від bourse — імені одного з багатих фламандських купців), на якій було написано «на користь купців усіх націй та мов».