Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

Відродження стало історичною формою західної культури, що переосмислило монополію християнства майже в усіх сферах культури, але не виступало проти нього відкрито. Тому воно здійснилося найбільш яскраво на італійському ґрунті, оскільки саме там відбулися перші буржуазні зрушення. В регіонах, на північ від Альп, такі зрушення розпочалися на півтора століття пізніше, але були більш радикальні. Вони торкнулися самих засад християнської культури, себто католицизму, західноєвропейського варіанту християнства. Тому тут модернізація культури була переорієнтацією самого християнства і отримала назву Реформації.

Реформація — релігійний і, в цілому, соціокультурний рух ХУІ—ХУІІ століть, що поєднав у собі антифеодальні мотиви політичного, економічного та світоглядного характеру. Розкол західноєвропейського християнства надав їй виключно релігійної форми здійснення. Проте форма цього зсуву не повинна затьмарювати змісту складних колізій, які Ф. Енгельс досить правомірно охарактеризував, як «буржуазну революцію № 1». Зазначений зв’язок підкреслював і інший німецький теоретик М. Вебер у своїй праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Реорганізація католицької церкви перевершила релігійні межі і зачепила всі сфери життя західної цивілізації. Врешті-решт, щирий потяг оновити й очистити християнство обернувся народженням світської культури. Процес захвату і відчуження церковних земель, який отримав назву секуляризації (від лат. secularis — мирський, світський), перетворився на загальну характеристику західної культури. В межах реформаційного руху були сформовані інститути капіталістичної економіки та ліберальної демократії, а також загальноочевидні цінності західної людини, такі як недоторканність приватної власності та життя, свободи слова та віросповідання.

Північне Відродження — ідейне джерело Реформації.

Уже розробки доби Відродження дозволили поставити під сумнів безумовність авторитету християнської схоластики і викривали моральне обличчя Ватикану, але не протиставляли себе відкрито католицькому обряду віросповідання. Інших акцентів набув Ренесанс у територіях на північ від Альп, де світський характер італійського Відродження отримує більш релігійну інтерпретацію у концепції християнського гуманізму.

Християнський гуманізм найбільш яскраво представлений у розробках нідерландського теоретика Еразма Роттердамського. Саме християнство виникає, за логікою північного гуманіста як вінець розвитку світської культури античності і передовсім, як результат філософії платонізму, а також ідей Цицерона та Сенеки (у цьому Еразм виступає як послідовник ренесансних тенденцій). Роттердамський вважав, що сенс християнства полягає в моральному вдосконаленні людини, а не у відправлянні певного ритуалу. Культивування «людяного» в людині, а саме «внутрішньої людини», яка ототожнюється з розумом, означає бути християнином. Отже, Еразм був прихильником ученого богослов’я, що поєднує віру з філософією. Це не схоластика, це вільні розмисли над «духом», а не буквою Святого Письма. Гуманізм Еразма, на відміну від гуманізму італійського Відродження, наближений до християнського благочестя й узгоджується з ідеями реформаційного руху та реставрації первинної «євангельської чистоти». Динаміка світського та християнського гуманізму виявляє спорідненість зрушень Відродження та Реформації.

Критикою моральної розбещеності католицького духовенства та самодурства дворян пронизані всі твори новоєвропейської культури від витоків. Уже в пристрасних проповідях флорентійського монаха Джироламо Савона-роли звучало рішуче засудження морального розкладу католицької церкви. Цей заклик знайшов відгук і в гуртку флорентійських гуманістів, і в широких прошарках населення, які відчули необхідність самоочищення церкви від гріхів, що були накопиченні століттями. Ідеями викриття та осміяння пороків феодалів та священиків проникнуті твори письменників німецького, французького та іспанського Відродження: «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена, «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса. Домінантою духовних цінностей проникнуті і картини нідерландського Відродження — Яна ван Ейка, Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля Старшого. Проте якщо світський гуманізм був надбанням вузького кола вишуканих інтелігентів, то християнський гуманізм став джерелом зсуву, який зміг перетворити європейську цивілізацію.

З точки зору культурно-історичної форми християнський гуманізм належить до доби Відродження. Що ж до ідейного змісту — Реформації. Отже, витоки протестантизму містяться в християнському гуманізмі північного Відродження. Проте як форма церковно-реформаційного руху протестантизм є агресивним щодо світсько-гедоністичних засад Відродження. Тим більше, що гуманізм залишався формою духовного пошуку досить вузького кола освічених прошарків суспільства на тлі неписьменних, сповнених релігійного фанатизму та забобонів широких верст населення Західної Європи.

Реформація як релігійний зсув та історична форма культури. Реформація виникає в той вирішальний момент історії, коли церковна культура традиційного суспільства вже втрачає історичну ініціативу і, відповідно, монополію на духовне панування. Рафінована світська культура ще не здатна сприйняти виклик. Широкі маси населення теж ще не здатні сприйняти витончені переваги західної культури, що відтворила лише форми світського гуманізму. Плюралістичному мисленню Відродження була протипоставлена релігійна догма Реформації. В ситуації культурної трансформації вирішальним фактором стають економічні інтереси.

Незадоволення церквою поділяли всі прошарки населення: збідніле дворянство заздрило великим церковним наділам землі, селян розоряла церковна десятина й обрядові побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів. Навіть королі, що намагалися впровадити правління абсолютної монархії, потребували значних коштів, що в достатній кількості були у папській системі (церва була найбільшим феодалом у Європі, їй належала третина усієї землі, що оброблялася). Проте найбільш не влаштовувало католицтво, яке освячувало феодальну систему відносин, новий клас буржуазії, котрий до середини XV століття підкорив собі всі сфери економіки і прагнув до політичного лідерства. Новому класу потрібна була нова ідеологія. Буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але його католицька версія була надто витратною (прибутки в новій культурній ситуації мали вкладатися у виробництво, а не у будівництво величезних соборів). Протестантська етика стала осереддям «духу капіталізму» (М. Вебер).

У тих державах, де була сформована сильна королівська влада (у Франції та Англії), католицька церква була обмежена в своїх претензіях і, тим самим, на певний час зберегла духовну монополію. У Німеччині, де не було центральної влади, і папська курія могла хазяйнувати повноправно, католицтво викликало всезагальну ненависть. Моральний занепад католицьких священиків її лише посилював.

Німецький монах Мартин Лютер відвідав Рим. Враження від краси папського престолу витіснилися жахом від споглядання розбещення і морального розкладу католицького духовенства. Щоб отримати гроші на будівництво собору Святого Петра, папі Льву Х (з роду Медічі) довелося продати тридцять кардинальських посад і надіслати у всі країни Європи продавців індульгенцій. Тому, повернувшись до Німеччини, Лютер побачив наслідки: люди вже не боялися Бога і відверто грішили, оскільки будь-який гріх, аж до вбивства матері, можна було викупити аж на тисячу років наперед. Лютер довго намагався подіяти на людей проповідями, але в якусь мить не витримав і прибив на двері церкви 31 жовтня 1517 року 95 «тез», в яких стверджував, що ані індульгенції, ані здійснення обрядів не звільняють грішників від Страшного суду. Основне положення Лютера сповіщало, що людина може досягнути «спасіння душі» не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, що надається лише самим Богом. Єдиним джерелом релігійної істини оголошувалося Святе Письмо. Зухвалий виклик сповіщав, що істина Христа міститься не в папських буллах, а в Святому Письмі. Подібні заклики вже неодноразово звучали в Старому світі.

Так, професор Оксфордського університету Джон Вікліф обґрунтував необхідність ліквідації папської системи та секуляризації монастирсько-церковних земель. Він висунув думку, що Христос, а не папа є главою християнської церкви, і переклав Біблію англійською мовою. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перенесли ідеї Вікліфа на свою батьківщину, і вони стали підґрунтям руху Яна Гуса. Проте всі ці спалахи римській церкві вдавалося загасити. Тези німецького проповідника стали джерелом нової хвилі, що накрила Європу.

Спочатку у папстві не викликало занепокоєння звинувачення німецького монаха: чвари церковних орденів були повсякденністю тогочасної Європи. Проте підтримка німецьких князів надала справі серйозного обороту. Зокрема, надала Лютеру відваги розірвати папську буллу, де засуджувався його виступ. Реформи, запропоновані Лютером, передбачали: заборону продажу індульгенцій та церковних посад, відміну вшанування ікон, багатьох обрядів, дозвіл священикам одружуватися та вести службу німецькою мовою. З репресій проти прихильників Лютера, бюргерського і селянського (на чолі з Томасом Мюнце-ром) руху на його захист почалася доба релігійних війн, в які занурилася вся Європа на століття. Ані зречення самого Лютера, ані суворі заходи (папа Пій V удвічі скоротив папський двір, викинув хабарників, увів режим жорсткої фінансової звітності — економили навіть на свічках), ані інтриги папської курії не здатні були щось змінити у нових реаліях життя.

Рух охопив широкі народні маси. Ідеологічна боротьба оновила зміст мораліте — особливого виду драматичної вистави, де діючими персонажами є не люди, а абстрактні поняття. Так у широковідомій мораліте «Lusty Juventus» («Весела юність») алегоричні постаті захищали протестантське вчення про виправдання нової віри і зображували перемогу Нової віри (New Custom) над Помилковою доктриною (Perverse Doctrine), яка приховує Євангеліє від народу.

Католицька церква вчила, що «спасіння душі» можна досягти добрими справами, молитвами і допомогою бідним. Лютер проголосив, що воно надається лише завдяки вірі. Жан Кальвін, женевський проповідник, стверджував, що спасіння не залежить від здобутків людини. Бог сам обирає для спасіння чи осуду людей ще раніше, ніж вони скоїли добре чи лихе. І зрозуміти божественну волю смертний не може. Визначеність подій наперед людина знати не може також, але може про це судити за окремими слабкими ознаками. Й однією з них є життєвий успіх. Успішні та багаті — це обранці Бога, а збіднілі та невдахи — це ледацюги, відкинуті Творцем, яких необхідно примусити працювати. У цьому сенс божественної справедливості для кальвінізму. У цій протестантській доктрині було сформульовано релігійний концепт повного детермінізму з вимогою активної діяльності. Остання як настанова західного типу сприйняття стала основою модерного спрямування до життєвого успіху.

Послідовність протестантської етики Кальвіна проявлялася в тому, що професійна і трудова діяльність трактувалася як мирська аскеза. Відмова від пишних розваг та багатих релігійних обрядів дозволяла акумулювати економічні засоби, спрямувати їх у виробництво і торгівлю, що, врешті-решт, допомогло країнам, де переміг «дух капіталізму», обігнати католицькі і православні.

Головним, що привніс «дух капіталізму», було нове ставлення до праці. Для середньовічної людини праця була необхідністю, Божою карою за первородний гріх. Водночас результати праці підтримували соціальний статус особистості. Матеріальні та грошові надлишки в натуральному господарстві Середньовіччя були незначні і привласнювалися церквою та аристократією. Відмінне від середньовічного ставлення до праці виникає в ремісницькому точніше в бюргерському, тобто міському середовищі вже у ХІІІ столітті. Але саме протестантська етика легітимує розуміння праці як справи (бізнесу), головною метою і критерієм якої є отримання прибутку. Отже мета бізнесу — нескінченна, що передбачає безперервне розширення справи. Підприємцям нового капіталістичного типу довелося зіткнутися не лише з інертністю соціальної системи, але й із консервативністю середньовічного світогляду. М. Вебер наводить такий приклад. Поміщик платив женцям по 1 марці за обжинки 1 моргу поля, а впорували вони по 2,5 морга в день. Бажаючи збільшити продуктивність маєтку, він збільшив платню в півтора раза. Проте замість очікуваних ним 3,75 моргів, женці стали жати менше ніж 2 морги на людину, отримуючи ті самі 2,5 марки. Цей приклад ілюструє стійке уявлення про природні потреби людини і необхідність праці лише для задоволення цих потреб. Відсутність традиції (особливо при переселенні в інші країни, а то й на інший континент) було найбільш продуктивним для розквіту духу капіталізму.

Позиція Лютера, з її досить непослідовним догматом про існування «двох порядків» — духовного й світського (це був особистий компроміс Лютера з німецькими князями, які на Аугсбурзькій згоді 1648 р. затвердили принцип cujus regio, ejus religio — чия земля, того й віра), не задовольняла тотальність протестантської етики, що насичувала «духом капіталізму» усі сфери життя. Суворість кальвінізму була спричинена тим, що до ідеологічних причин реформації тут ще гостро додавалися політичні: місцеве бюргерство намагалося перетворити конфедерацію незалежних кантонів у федерацію, заборонити наймані війська і чернецтво, що відволікали робочі руки від виробництва.

Прагнення секуляризувати церковні землі спонукало не лише бюргерство Швейцарії, але й багатьох аристократів прийняти протестантизм. У деяких країнах (Англія, Швеція, Данія) реформаційний рух був використаний королівською владою на свою користь. Проведення релігійних реформ супроводжувалося підкоренням церков світській владі, перекладом Біблії національними мовами, забороною целібату (безшлюбність священнослужителів) і закриттям монастирів у зазначених країнах. Друкування біблійних текстів національними мовами стало підставою їх упорядкування та стабілізації, вважає сучасний канадський дослідник інформаційних технологій М. Маклюен. Він уважає, що феномен націоналізму не може здійснитися, поки національна мова не отримала друкованої форми. А тому XVI століття можна вважати добою зародження націоналізму.

Поруч з інтеграційними процесами реформаційних рух започаткував і засади релігійної диференціації. Так, поряд з найбільшими протестантськими конфесіями (лютеранство, кальвінізм, англіканство) виникла ціла низка протестантських сект (секта — лат. secta — школа, вчення від лат. sequor — слідую) — термін для позначення релігійної групи, що відокремилася від основного релігійного напрямку): баптисти, методисти, адвентисти та ін. Німецький дослідник М. Вебер характеризував секти як релігійні об’єднання з високою внутрішньою дисципліною, які за допомогою неї намагаються відгородитися від зовнішнього світу, щоб знайти свою істину в Святому Письмі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 63. Приємного читання.