Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Деїзм став результатом не лише абсолютизації механічних законів, але й атеїстичних тенденцій Просвітництва. Раціональній критиці піддаються релігійні настанови, тому Просвітництво — це доба виникнення атеїзму, який повністю заперечував віру як забобон (тобто те, що передує розсудку). Навіть якщо просвітники й визнавали релігію, то в урізаному раціоналізованому варіанті.

Свою проекцію механіка мала навіть у суспільній теорії. Так, англійський філософ Т. Гоббс пояснює будову держави за аналогією з механічними законами. Назва його головної праці «Левіафан» про устрій соціуму пояснюється не лише образом держави-чудовиська, що обмежує окрему людину заради суспільного блага, а й поясненням сутності держави як політичної машини (саме в часи Гоббса у ХУІІ ст. з’являється в Англії одна з перших машин з паровим двигуном, що також отримала назву «Левіафан»).

Становлення науки як соціального інституту. Бурхливий розвиток наукових знань і методів їх отримання спричиняє потребу в інституалізації науки, тобто виникає необхідність у спільноті, яка була б не лише носієм наукового знання, але й осередком його відбору, класифікації, трансляції і розвитку. Виникла нова вимога систематичного фінансування наукового пошуку.

Класичні університети були вже сформованими і консервативними структурами, які відстоювали середньовічну систему навчання. І хоча вони були змушені, певною мірою, працювати з новими сферами природничого знання, проте не могли стати провідниками інтересів природознавців. Виникають нові соціальні структури, що стають на службу нового природознавства — Академії: у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія ліцеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); у Лондоні (1660 р. — Лондонське королівське товариство для розвитку знань, майбутня Британська академія наук); Парижі (1666 р. — Академія наук); Берліні (1700 р. — наукове товариство, в майбутньому — Академія наук); у Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-Петербурзька академія наук) тощо. Ці заклади впроваджували норми наукових досліджень і слідкували за їх дотриманням. Держава та суспільство фінансували наукові проекти, оскільки наука ставала потужною суспільною силою. Науковці самі визначали принципи й пріоритети своєї діяльності поза впливом зовнішніх інтересів. Відбувалося формування засад так званої «чистої науки».

Академії наук стали формою впровадження нової форми організації наукової діяльності і свідчили про те, що наука отримала нову функцію — стала науковим інститутом, а відповідно, стала автономною формою культури. Завершення цього складного процесу відбулося лише в ХІХ ст.

Інституалізація науки не могла не позначитись і на інших центрах розвитку наукового знання, якими були університети. Загальна секуляризація суспільства призвела до зміни змісту університетського знання. Воно отримало більш чітку раціональну форму та професійну спрямованість. Завдяки можливості отримання знань представниками різних станів і поширенню грамотності взагалі звузилася прірва між елітою та народом. Ці тенденції відповідали загальній демократизації суспільства.

Енциклопедизм. Суттєві зрушення науки стали підґрунтям просвітницького оптимізму, тобто такого умонала-штування сучасників, згідно з яким розум розглядався як підстава та гарант суспільного прогресу. Раціональні засади існування і розвитку людства представники Просвітництва вважали очевидними, тому залишалося тільки довести їх до загальнонародного розуміння. Саме в цьому полягав пафос Просвітництва.

За цю справу взялися люди, які отримали назву енциклопедисти. Це був колектив авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», виданої з 1751 по 1780 р. за редакцією Д. Дідро і Ж. Л. Д’Аламбера. У створенні «Енциклопедії» активно брали участь Вольтер, Е. Кондільяк, Д. Гельвецій, П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, Р. Рейналь, Ж. Бюффон, а також співробітничали інші передові учені, письменники, інженери. «Енциклопедія» являла собою зібрання передових знань з усіх галузей. Подолання консервативних засад феодального суспільства, неприйняття ідеології клерикалізму були завданнями цього фундаментального твору. Головною ж ідеєю було створення такого джерела знань, звернення до якого давало би змогу в популярній формі прояснити раціональні засади світобудови і просвітити людей, які мали в цьому потребу. Саме в цьому полягало велике демократичне значення задуму енциклопедистів. Вони зіграли важливу роль в ідейній підготовці Великої французької революції (зокрема в обґрунтуванні ідей перевлаштування засад суспільного життя та можливості гармонійного соціуму на засадах розуму, перерозподілу власності), сприяли соціальному і науковому прогресу, підривали авторитет феодальних і клерикальних структур абсолютної монархії. Але не слід забувати, що «розумне начало» мало свій культурно-історичний зміст і, відповідно, й обмеженість за доби Просвітництва: об’єктивним розум був лише тією мірою, якою система абсолютизму сприяла національній консолідації та промисловому розвитку. В міру того як система абсолютизму консервувала владу дворян і видавала монархію за єдиний носій загальнонаціональних інтересів, розумність «стану речей» ставала ілюзорною. Тому розвиток раціоналістичних і демократичних тенденцій Просвітництва завершився Великою французькою революцією 1789 р. з гаслами волі, рівності та братерства.

Мистецтво доби Просвітництва. Розчарування в неможливості реалізації гуманістичних ідеалів Відродження виразилася в художній настанові ілюзорності світу взагалі, абсолютизації його хаотичної, ірраціональної, динамічної й емоційної якостей. Маніфестація метафори «життя як сон» стало вихідним пунктом європейського стилю мистецтва — бароко (від португ. perola barroca — перлина неправильної форми).

Виникає цей стиль на території Італії — країни дрібних держав і католицької реакції. Італія стала батьківщиною теорії і практики маньєризму, але разом з тим тут ще зберігалися гуманістичні традиції Відродження. У маньєризмі бароко черпало схильність до суб’єктивізму, у Ренесансу — його захоплення дійсністю. Динамічність композиції, яскраві контрасти світла та тіні стають ознаками нового художнього стилю, де злиття людини зі світом отримує характер поглинання її зовнішнім середовищем. Тому підпорядкування, субординація всіх елементів художнього твору (навантаженість деталями декору, ритмічна та колористична різноманітність) підтримують єдність стилю, відповідають керівному стрижню твору, допомагають побачити дивовижне в звичайному, розкривають дух алегорії, притчі.

Релігійний зміст багатьох творів барочного мистецтва, збагачений тілесною досконалістю образів і життєрадісністю, динамічністю композицій, був відпрацьованим в художній практиці Ренесансу. Народність характеру сюжетів та орнаменталістики бароко не заперечує пишного, часом грандіозного характеру архітектурних і скульптурних ансамблів. Найбільш яскраво бароко проявляє себе в таких мистецтвах, як архітектура (Л. Берніні, Б. Растреллі), живопис (М. Караваджо, П.-П. Рубенс), музика (Й. Бах, Г. Гендель, А. Вівальді).

На базі бароко у першій половині XVIII ст. у Франції розвивається стиль рококо (від фр. rocaille — подрібнене каміння, декоративна ракушка). Спочатку він виник як спосіб прикрашання гротів та фонтанів, що імітували природні утворення. Потім термін став застосовуватися як назва організації внутрішніх інтер’єрів. Характерними рисами рококо є вишуканість, декоративна завантаженість, орнаментальний ритм. Сюжетні колізії рококо спрямовують увагу на міфологію, еротичні ситуації, приватний комфорт. Найбільш повно це було розкрито у придворному мистецтві Франції (живопис — А. Ватто, Ф. Буше; музика — Ж.-Б. Люллі). Рококо прикрашало приватні сфери життя французької аристократії.

Публічний простір Франції зайняв інший мистецький напрямок — класицизм, що стає офіційним художнім стилем державної системи абсолютизму. Проте їх зв’язок проявляється не лише у формі контактів з владою та двором (хоча цей момент, безумовно, присутній), а у тій піднесеності духу і поліпшенні загальної ситуації, що її ця форма влади представляла.

Класицизм у новій культурній ситуації відновив культ героя — сильної, активної, дійової особи, що мріє про щастя та досягає його. Такими є головні персонажі трагедій Ж. Расіна та П. Корнеля, а також комедій Ж.-Б. Мольє-ра, хоча без піднесеного пафосу. Єдність краси та добра наближує класицизм до гуманістичних ідеалів Відродження. На відміну від ренесансного мистецтва класичний герой шукає гармонії зі світом, виходячи не з природи самої людини (ця ілюзія Відродження була вже подолана), а з суспільного оточення. Поетичні образи старовини — Медея, Горацій, Нерон і Сід — були виразниками абсолютної пристрасті. Моральні орієнтири мали врівноважувати колізії драматичного конфлікту героїв. Тому класичні герої ставали моделями свого часу і своєї культури. Раціоналізована мораль і мала виступати тією силою, що підтримує героя в хаосі гедоністичних прагнень у драматичних життєвих колізіях і соціальних конфліктах. Саме тому архітектура і театр стали тими видами мистецтва, де класицизм досягнув значних вершин, на відміну від музики, ліричної поезії та живопису: строкатий, примхливий світ фарб, звуків та безпосередніх емоцій був чужими класицизму. Лише дидактичні завдання вдавалися класицизму, отож

Н. Буало виклав у віршованій формі маніфест класицизму в праці «Мистецтво поетичне». Проте синтез драматургії, музики та пластики, що створювали художньо цілісний образ, відповідав гармонійному світогляду і прагненню до морального ідеалу.

Сценічна дійсність класицизму не була схожа на реальність, якщо абсолютизувати зовнішню подібність. Завдання мистецтва типізувати художню ситуацію так очищувало «матеріал життя» від усього випадкового і несуттєвого, що емпіричні подробиці отримували принципово інший вигляд. Проте в цілому класицизм став апогеєм розвитку естетичного принципу мімезису (наслідування), оскільки він ставив за мету відобразити «прекрасну природу» (Н. Буало), тобто «розумність» світового порядку в єдності трьох основних цінностей: істини, добра і краси.

Формалістичний характер реалізації цих завдань відбився в умовності стилю класицизму, зокрема в правилах трьох єдностей (дії, часу та місця) класичної драматургії. «Необроблена природа» здавалася класицистам низькою, вульгарною. Тим самим диференціація «високого» і «поганого» смаку демонструвала соціокультурну необхідність в стратифікації та інституалізації художнього поля.

Бурхливий розвиток художніх практик, процес автономізації мистецтва в окрему форму культури спричинює потребу в його інституалізації, тобто виникає необхідність у спільноті, яка була б не лише носієм художніх цінностей, але й осередком їх відбору, класифікації, трансляції і розвитку. Тому епоха Просвітництва стала періодом, де започаткувалася практика проведення художніх виставок, спочатку як виняткових подій, а згодом як системи. З другої половини XVII ст. вже діяли виставки членів Паризької академії, а з початку XVШ ст. — публічні виставки в салонах Лувра.

Бароко і класицизм, які оформились, відповідно, в Італії та Франції, стали загально-європейськими художніми стилями і знайшли своєрідні національні втілення в інших країнах. Між тим, в Нідерландах, де «дух капіталізму» проявився з найбільшою інтенсивністю, все більше проявлялися тенденції нового художнього стилю — реалізму. Тенденції реалізму лише пробивали собі шлях і не знайшли систематичної розробки в естетичній теорії свого часу. Проте критичний потенціал і діалектичність осмислення дійсності та демократичність образів надали реалізму широкої перспективи розвитку. В цілому всі стилі мистецтва доби, зокрема бароко і класицизм, відповідають тенденціям реалізму, оскільки вони характеризуються секуляризацію художньої свідомості, а, отже, автономізацією сфери мистецтва.

Культура доби Просвітництва. Висновок. Ідеали класичної раціональності в найбільш чистому логічному вигляді були обґрунтовані саме за доби Просвітництва. Вони були виражені не лише в сфері науки, але й права, моралі, мистецтва й освіти. Навіть політичні гасла виражали ідею побудови царства розуму на землі. Проте результати просвітницьких зрушень не завжди виявлялися такими, як очікувалися самими просвітниками. Зміщення акцентів у культі розуму відбулося вже в наступному періоді розвитку західної культури.