Специфіка наукового знання доби Просвітництва. Програма очищення розуму задля його правильного, належного застосування і отримання наукового, тобто істинного знання, стає визначальною проблемою новоєвропейської філософії, для обох її гілок — як раціоналізму (засновник — Р. Декарт, який намагався віднайти підстави самоочевидного знання), так і емпіризму (засновник — Ф. Бекон, який намагався усунути вплив «ідолів розуму»). Модель пізнання класичної науки передбачає відкидання всіх суб’єктивних факторів і строгу відповідність об’єкту. Прозорість людської свідомості стає підставою самовизначення класичної науки.
Обидва філософських напрямки погоджуються у тому, що лише наявність правильного наукового методу як алгоритму наукових процедур є запорукою істинного пізнання. Хоча раціоналізм та емпіризм обґрунтовують різні методи наукового пізнання (перший — дедукцію, а другий — індукцію), проте обидва напрямки не заперечують визначальної ролі розуму для науки.
Здобутком емпіричної концепції Ф. Бекона також є обґрунтування значення досвідного пізнання. Досвід як джерело відчуттів стає і джерелом пізнання, а експеримент — способом поставлення природі запитань. Він принципово відрізняється від схоластичної теорії тим, що відповідає на вимоги часу, має утилітарну спрямованість. У решті-решт, експеримент у деяких концепціях починає розглядатися як останній арбітр у визначенні правильності наукової теорії.
Виникнення нового природознавства, що поєднало систематичну теорію з експериментальним пошуком, відкрило добу класичної науки. Уніфікація предметного світу мала своїм наслідком стандартизацію та раціоналізацію сфери мислення. Наука стає пануючою формою суспільної свідомості і головним предметом філософування. Вперше отримують систематичне наукове обґрунтування поняття «маса», «сила», «простір», «час», «кількість» «рух» тощо. Досі вони належали сфері філософського знання. Така переорієнтація утворює специфіку наукових програм нового часу.
Наукові програми класичної науки. Раціоцентричний світогляд став підґрунтям нового природознавства. Галі-лео Галілей виходив з того, що все, що відбувається в природі, може бути пояснено природними законами. Натурфілософія визнавала принцип органіцизму (аналогію між організмом і природою), у Галілея пояснення природи стає причинно-детерміністичним. Його наукова програма — дослідити закономірності руху природних об’єктів, зокрема небесних тіл, на засадах аналізу механічних приладів — стала його найвищим досягненням.
Орієнтація на систематичний дослід у сполученні з математичними розрахунками робить Галілея фундатором нового природознавства. Для нього математичні розрахунки є не умоглядними, а способом наукового доведення фізичної теорії. Завдяки цьому Копернікова гіпотеза перетворилася на наукову теорію. Він перший використав поняття «сила» у фізичному аспекті і поклав теорію в основу прикладної науки.
Створені ним прилади (наприклад, телескоп) дозволяли на засадах чуттєвих спостережень робити наукові висновки. Але самі спостереження вже ґрунтувалися на систематичній теорії, оскільки сам телескоп вже працював за законами оптики. Ідея систематичного поєднання методів аналізу і синтезу в той же час не заперечувала значення чуттєвого спостереження.
Метод аналогії забезпечував порівняння небесних тіл з земними речами і ґрунтувався на усуненні дихотомії земного і небесного начал, започаткованій Середньовіччям. Ця «божевільна», за висловом Н. Бора, на той час ідея знайшла своїх прихильників і послідовників не лише у Галілея, але й у роботах Гука та Ньютона (Гук порівнював обертання планет з обертанням тіла, прив’язаного до нитки. Ньютон використовував аналогію між обертанням Місяця навколо Землі і рухом кулі у порожній сфері).
Праці Ньютона остаточно закріпили механістичну концепцію наукової картини світу Нового часу. Він першим сформулював закон всесвітнього тяжіння, що підтримував систему світу в цілому. Його три фундаментальних закони механічного руху стали результатом розвитку конкретно-природничих знань.
Світоглядного апогею механіка досягає у концепції деїзму XVШ ст., в якій була ототожнена діяльність Бога з діями годинникаря. В межах механічної системи залишаються незрозумілими дві функції: створення світу механічних тіл і джерело його першоруху. Саме це полишалося на долю божественного дива. Бог створював світ і надавав йому першопоштовх. Потім всі події у світі можна було вже пояснити механічними законами, оскільки тіла, штовхаючи одне одного, надавали прискорення та руху.
Деїзм став результатом не лише абсолютизації механічних законів, але й атеїстичних тенденцій Просвітництва. Раціональній критиці піддаються релігійні настанови, тому Просвітництво — це доба виникнення атеїзму, який повністю заперечував віру як забобон (тобто те, що передує розсудку). Навіть якщо просвітники й визнавали релігію, то в урізаному раціоналізованому варіанті.
Свою проекцію механіка мала навіть у суспільній теорії. Так, англійський філософ Т. Гоббс пояснює будову держави за аналогією з механічними законами. Назва його головної праці «Левіафан» про устрій соціуму пояснюється не лише образом держави-чудовиська, що обмежує окрему людину заради суспільного блага, а й поясненням сутності держави як політичної машини (саме в часи Гоббса у ХУІІ ст. з’являється в Англії одна з перших машин з паровим двигуном, що також отримала назву «Левіафан»).
Становлення науки як соціального інституту. Бурхливий розвиток наукових знань і методів їх отримання спричиняє потребу в інституалізації науки, тобто виникає необхідність у спільноті, яка була б не лише носієм наукового знання, але й осередком його відбору, класифікації, трансляції і розвитку. Виникла нова вимога систематичного фінансування наукового пошуку.
Класичні університети були вже сформованими і консервативними структурами, які відстоювали середньовічну систему навчання. І хоча вони були змушені, певною мірою, працювати з новими сферами природничого знання, проте не могли стати провідниками інтересів природознавців. Виникають нові соціальні структури, що стають на службу нового природознавства — Академії: у Римі (1603 р. — Товариство вчених, Академія ліцеїв); Флоренції (1657 р. — Академія дослідів); у Лондоні (1660 р. — Лондонське королівське товариство для розвитку знань, майбутня Британська академія наук); Парижі (1666 р. — Академія наук); Берліні (1700 р. — наукове товариство, в майбутньому — Академія наук); у Києві (1701 р. — Києво-Могилянська академія (братство)); Петербурзі (1725 р. — Російсько-Петербурзька академія наук) тощо. Ці заклади впроваджували норми наукових досліджень і слідкували за їх дотриманням. Держава та суспільство фінансували наукові проекти, оскільки наука ставала потужною суспільною силою. Науковці самі визначали принципи й пріоритети своєї діяльності поза впливом зовнішніх інтересів. Відбувалося формування засад так званої «чистої науки».
Академії наук стали формою впровадження нової форми організації наукової діяльності і свідчили про те, що наука отримала нову функцію — стала науковим інститутом, а відповідно, стала автономною формою культури. Завершення цього складного процесу відбулося лише в ХІХ ст.
Інституалізація науки не могла не позначитись і на інших центрах розвитку наукового знання, якими були університети. Загальна секуляризація суспільства призвела до зміни змісту університетського знання. Воно отримало більш чітку раціональну форму та професійну спрямованість. Завдяки можливості отримання знань представниками різних станів і поширенню грамотності взагалі звузилася прірва між елітою та народом. Ці тенденції відповідали загальній демократизації суспільства.
Енциклопедизм. Суттєві зрушення науки стали підґрунтям просвітницького оптимізму, тобто такого умонала-штування сучасників, згідно з яким розум розглядався як підстава та гарант суспільного прогресу. Раціональні засади існування і розвитку людства представники Просвітництва вважали очевидними, тому залишалося тільки довести їх до загальнонародного розуміння. Саме в цьому полягав пафос Просвітництва.
За цю справу взялися люди, які отримали назву енциклопедисти. Це був колектив авторів французької «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», виданої з 1751 по 1780 р. за редакцією Д. Дідро і Ж. Л. Д’Аламбера. У створенні «Енциклопедії» активно брали участь Вольтер, Е. Кондільяк, Д. Гельвецій, П. Гольбах, Ж.-Ж. Руссо, А. Тюрго, Р. Рейналь, Ж. Бюффон, а також співробітничали інші передові учені, письменники, інженери. «Енциклопедія» являла собою зібрання передових знань з усіх галузей. Подолання консервативних засад феодального суспільства, неприйняття ідеології клерикалізму були завданнями цього фундаментального твору. Головною ж ідеєю було створення такого джерела знань, звернення до якого давало би змогу в популярній формі прояснити раціональні засади світобудови і просвітити людей, які мали в цьому потребу. Саме в цьому полягало велике демократичне значення задуму енциклопедистів. Вони зіграли важливу роль в ідейній підготовці Великої французької революції (зокрема в обґрунтуванні ідей перевлаштування засад суспільного життя та можливості гармонійного соціуму на засадах розуму, перерозподілу власності), сприяли соціальному і науковому прогресу, підривали авторитет феодальних і клерикальних структур абсолютної монархії. Але не слід забувати, що «розумне начало» мало свій культурно-історичний зміст і, відповідно, й обмеженість за доби Просвітництва: об’єктивним розум був лише тією мірою, якою система абсолютизму сприяла національній консолідації та промисловому розвитку. В міру того як система абсолютизму консервувала владу дворян і видавала монархію за єдиний носій загальнонаціональних інтересів, розумність «стану речей» ставала ілюзорною. Тому розвиток раціоналістичних і демократичних тенденцій Просвітництва завершився Великою французькою революцією 1789 р. з гаслами волі, рівності та братерства.
Мистецтво доби Просвітництва. Розчарування в неможливості реалізації гуманістичних ідеалів Відродження виразилася в художній настанові ілюзорності світу взагалі, абсолютизації його хаотичної, ірраціональної, динамічної й емоційної якостей. Маніфестація метафори «життя як сон» стало вихідним пунктом європейського стилю мистецтва — бароко (від португ. perola barroca — перлина неправильної форми).
Виникає цей стиль на території Італії — країни дрібних держав і католицької реакції. Італія стала батьківщиною теорії і практики маньєризму, але разом з тим тут ще зберігалися гуманістичні традиції Відродження. У маньєризмі бароко черпало схильність до суб’єктивізму, у Ренесансу — його захоплення дійсністю. Динамічність композиції, яскраві контрасти світла та тіні стають ознаками нового художнього стилю, де злиття людини зі світом отримує характер поглинання її зовнішнім середовищем. Тому підпорядкування, субординація всіх елементів художнього твору (навантаженість деталями декору, ритмічна та колористична різноманітність) підтримують єдність стилю, відповідають керівному стрижню твору, допомагають побачити дивовижне в звичайному, розкривають дух алегорії, притчі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 66. Приємного читання.
