Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

3.6.4. XIX століття

ХІХ століття стало періодом індустріалізації західної цивілізації, яка до кінця зазначеного періоду охопила навіть деякі країни Сходу, наприклад, Японію.

Матеріальна культура XIX століття. Індустріалізація передбачає не лише перехід від ручної праці до машинної, але й постійне вдосконалення виробництва як провідного принципу розвитку. Технологічні новації з виробництва проникають в інші сфери життя. Радикальні зміни в культурному ритмі спричинили виникнення парового транспорту: паровоза Дж. Стефенсона (1814 р.), пароплава Р. Фултона (1807 р.). Винайдення в середині ХІХ ст. електромагнітного телеграфу, поліграфічних машин швидкого друку надали цьому періоду назви «віку пари та заліза». Сприйняття простору і часу в системі речей з використанням паровоза, залізниць загального використання, телеграфу кардинально змінюється. В першу чергу змінюється сам характер праці: людина з джерела енергії або майстра, який любовно створює індивідуалізовані речі, перетворюється на додаток до машини, виконуючи ті операції, які ще залишилися не автоматизованими. Тим самим праця остаточно стає знеособленою.

Остання третина ХІХ ст. відкрила нові джерела енергії: нафту та електрику. Відповідно, виникають нові галузі промисловості: хімічна (вироблення барвників, штучні добрива, синтетичні речовини, вибухові речовини), електрохімія, електрометалургія, де використовувалися такі технології, як зварювання, виплавка сталі (обсяг її виплавки стає показником технічного розвитку країни). В 1864 р. французький металург П. Мартен спорудив першу мартенівську піч для виплавки сталі, цей метод залишався найпрогресивнішим до середини ХХ століття.

Індустріалізація всіх сфер життя остаточно підриває консервативність і повторюваність, а також нестабільність аграрних цивілізацій (лихоліття неврожаїв та голоду, що повторювались періодично, полишають Європу саме у ХІХ ст.). Відтепер людина більше залежна не від циклів врожаю, а від енергетичної бази, яка потребує регулярного оновлення. Новаторство стає критерієм і показником всіх сфер людської діяльності. В цій нескінченній перспективі розвитку людина постає як нескінченно мала величина, що губиться серед здобутків високої культури (у художній формі образ «зайвої людини» яскраво представлений у творах О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, Ф. До-стоєвського). Машина перетворюється на самодостатню цінність, що вимагає безперервного технологічного оновлення і в той самий час визначає економічний статок, військовий потенціал, міжнародний статус. Демонстрація досягнень науково-технічного прогресу здійснюється на міжнародних промислових виставках, які організовуються відтепер регулярно. Тобто міжнародні відносини, окрім традиційно політичної сфери, отримують характер промислового співробітництва та конкуренції.

Спроба французької буржуазії перекроїти карту Європи в період наполеонівських воєн завершується невдачею, а тому політика перерозподілу світу зміщується в бік колоній.

Вони вже є не так джерелами сировини, дешевої робочої сили (зокрема рабської), дорогоцінних металів, а стають місцем організації виробництва та торгівлі. Для цього з Європи вивозяться капітал та технології. Глобалізація світового простору супроводжується економічним розподілом світу на сфери інтересів міжнародних організацій (не лише держав).

Економіка остаточно відмежовується від конкретного характеру праці та виробництва в цілому. Капітал стає анонімною силою, яка характерна для стадії «пізнього» (В. Зомбарт) або «імперіалістичного» (Дж. Гобсон,

В. І. Ленін) капіталізму. Цей період характеризується пануванням монополій (з грецьк. — «продаю один», тобто фірма (трест, синдикат, картель, концерн), що не має вагомих конкурентів у результаті концентрації виробництва та капіталу) та фінансових капіталів. Монополії дозволяли здійснювати централізоване управління цілою галуззю (вдосконалити технічну базу, знизити собівартість продукції, опанувати стихію ринкової конкуренції), але в той же час їх методи лобіювання інтересів були неоднозначними.

Спекуляція акціями та іншими цінними паперами (тобто фінансовий ринок) отримує самостійну логіку руху, віддаляється від грандіозної праці промисловості. Завдяки акціям власність (підприємство, матеріальні основи виробництва) переходить з рук у руки, стає знеособленою.

ХІХ століття є добою боротьби монархії та буржуазії, національно-визвольних рухів. Формою протистояння анонімному характеру капіталу стають професійні спілки — об’єднання людей за родом їхньої діяльності з метою представництва та захисту прав робітників у трудових відносинах. Поступово діяльність профспілок політизується. Виникає теорія утопічного (К. Сен-Сімон, Р. Оуен, Ш. Фур’є) та наукового соціалізму (К. Маркс, Фр. Енгельс). Представники останньої здійснюють фундаментальний аналіз природи капіталізму і його вихідних суперечностей та узагальнюють досвід політичної боротьби робітничого касу. Утворюються й інші нові форми суспільних об’єднань: робочі рухи, власне політичні партії, літературні гуртки. Політичним змістом боротьби цього періоду стає отримання всезагального виборчого права, зменшення тривалості робочого дня, відміна рабства у колоніальних системах, національно-визвольні рухи.

Урбанізація XIX століття. У період індустріалізації вперше в історії місто починає превалювати над селом, що робить наочним процес урбанізації. Чітке розмежування життєвих просторів індивіда (робота, помешкання, відпочинок, за М. Вебером) досягає нової якості в епоху індустріалізації, породжує остаточний «розрив публічного і приватного» життя (Р. Рорті).

Поступово опозиція «село — місто» вирішується у переведенні соціокультурної напруги у внутрішні протиріччя розвитку самого міста. Воно стає головним чинником нерівномірності розвитку, носієм високої культури. Зовнішня відкритість міської структури приховує латентну замкнутість її субкультур. Полікультурність і поліетнічність залишаються базовою характеристикою міського способу життя.

ХІХ ст. змінює технології будівництва, що відповідають новим умовам урбанізації: потребам промисловості, транспорту, демографічного зростання. Міста підлягають переплануванню: вузькі вулиці та заплутані переходи, залишки Середньовіччя, поступаються місцем геометричній чіткості мережі вулиць та проспектів. У технологіях будівництва став використовуватися портландсь-кий цемент (запатентований Дж. Аспдіном у 1824 р.), а потім цільнометалеві конструкції. В середині століття з’являються споруди зі скла та металу («Кристал-палац» у Лондоні 1851 р.). Міська архітектура XIX ст. активно займається пошуком стилю, активно «цитуючи» здобутки попередніх епох. Так виникають неокласицизм, необаро-ко, неоренесанс, неоготика. Еклектичні тенденції в архітектурі обумовлюють виникнення архітектурного стилю модерн (найбільш відомий іспанський архітектор А. Га-уді), що характеризується відмовою від прямих ліній на користь більш «природних» форм, використанням нових матеріалів (металу, скла), ретельною обробкою конструктивних елементів.

Жага «природних» форм зрозуміла в «епоху пари та заліза», що принципово відрізняється від попередніх епох. Промислові технології остаточно вилучили людину з природного середовища у штучний світ. Яскраве освітлення вириває її з циклу день—ніч, зима—літо. Виникають суспільні види міського транспорту: конка, трамвай, метрополітен (від фр. métropolitain, скор. від chemin de fer métropolitain — «столична залізна дорога»; перший відкритий у Лондоні в 1864 р. на паровій тязі, з 1890-го — електричний, 1868 — Нью-Йорк, 1896 — Афіни та Глазго, 1898 — Відень), що дозволяють швидко подолати відстань між зонами роботи та відпочинку. Електрика, радіо, телефон, телеграф, кінематограф, повітроплавання, автомобіль — настільки змінюють життя людини, що життя без них сприймається сучасною людиною як катастрофа.

Сфера повсякденного життя стає комфортною. Побут стандартизується і підкоряється закономірностям масового виробництва. Речі втрачають свій неповторний вигляд і стають типовими, одноразовими, незначущими. Поступово втрачається національний стиль в архітектурі, відмінності в одязі. Всі ці досягнення є результатом розвитку науки.

Виникнення норм некласичної науки. Класичні ідеали науки почали переосмислюватися вже на початку ХІХ ст. Саме в цей час механіцизм втрачає свій статус загально-наукового принципу (вже засновник німецької класичної філософії І. Кант наприкінці XVIII ст. висловлює думку, що для пояснення перетворення гусениці, тобто біогенезу, вже механіки недостатньо). Поступово з загальнонаукового матеріалу, де панував механіцизм, починають виокремлюватися самостійні науки (біологія, хімія, геологія), які обґрунтовують власний предмет і методи дослідження. Наука остаточно стає дисциплінарно організованою сферою.

У деяких науках, наприклад, у біології та геології, починає переважати ідея еволюціонізму (сформульована вперше Ч. Дарвіном), тоді як фізика продовжує орієнтуватися на вивчення незмінних систем. Це свідчить про диференціацію сфери самого природознавства. Інновацією еволюціонізму стало визначення людини не лише як носія розуму, але й представника біологічного виду.

Наступним радикальним кроком у розвитку наукового знання стало обґрунтування специфіки предмета і методу дослідження гуманітарних наук. Спочатку знання про людину відносилися лише до сфери філософування, де видатну роль у першій третині ХІХ століття відіграла німецька класична філософія. Саме її представники (І. Кант, Й. Фіхте, Й. Шеллінґ, Г. Геґель) обґрунтували наукове значення активності суб’єкта пізнання, діалектики, принципу історизму. Поступово на сферу соціуму були екстрапольовані емпіричні методи дослідження, які панували в сфері природознавства. Саме така розробка була здійснена представниками першого позитивізму (О. Контом, Г. Спенсером). Тим самим соціальні науки отримали власний предмет, але методи дослідження залишалися в межах загальнонаукових ідеалів. Соціологія стала продовженням орієнтації сцієнтизму, тобто система поглядів, згідно з якими наука є визначальним джерелом знань та суджень про світ. Подальший розвиток не природничого знання, зокрема гуманітарного, сформулював позицію антисцієнтизму — філософсько-ідеологічної позиції, що критично ставиться до місця науки в системі культури. Саме в цей період В. Віндельбанд та Г. Ріккерт обґрунтовують відмінність та самостійне значення гуманітарних наук. Гуманітарні науки оновлюють інтерес європейців до культури Сходу, де активно відбувається колонізація європейськими країнами. Східнознавство постає як нова галузь гуманітарного знання.

Одночасно з гуманітарними науками розвиваються технічні науки. Відбувається диференціація окремих галузей наукових знань, таких як експериментальна психологія, соціологія, культурологія, що не заважає тенденціям інтеграції наук (виникнення астрофізики, біохімії, фізичної хімії, геохімії).