Для того щоб підмайстер міг стати майстром, його виріб (взірець самостійної роботи) мав бути схвалений майстром. Санкція перейти до стану майстра і становила суть цехових обмежень. Виникнення прошарку «довічних підмайстрів», з одного боку, виявляло замкнутий характер цехових корпорацій, але, з іншого боку, підривало засади їх існування, оскільки закріпило і легітимізувало форму найманої праці.
Господарем мануфактури-майстерні зазвичай був багатий купець. Так, флорентійські купці закуповували бавовну й узгоджували роботу мийників, чесальників, прядильників, ткачів, фарбувальників — всього у виробництві сукна було на той час більше 20 операцій. Одні з них проводилися в майстерні, а інші — робітниками на дому. Ткацькі і прядильні верстати були старовинної римської конструкції, але у виробництві шовку використовувалися і справжні машини: в 1273 році в Болоньї механік Франческо Борідано побудував шовкомотальну машину, що приводилася в рух водяним колесом і замінювала 400 робітників! Це було чудом техніки, провіщало наступ нової епохи машин, але від цієї першої машини до промислової революції минуло п’ять століть.
Мануфактурна спеціалізація впливала на регіональну спеціалізацію виробництва: Флоренція виготовляла бавовну і сукно (300 майстерень для виготовлення сукна, що перенасичували ринок не лише Флоренції, але й Італії), у Венеції і Генуї з’являються суднобудівні верфі, у Тоскані і Ломбардії — гірничодобувні мідні і срібні рудники. Регіоналізація виробництва підвищувала інтенсивність торгівлі та остаточно підірвала засади натурального господарства, що виготовляло продукцію лише для власного споживання виробників. Так виникав італійський національний ринок.
Інтенсивна торгівля спричинила виокремлення золота та, врешті-решт, грошей як універсального товару («всеза-гального еквіваленту» — К. Маркс), тобто такого товару, на який можна обміняти будь-який товар. Так, Флоренція вже у 1252 р. ввела власну золоту монету: флорин став однією з найбільш стабільних грошових одиниць Європи. Податки з торгівельних операцій на початку і складали бюджет італійських міст-комун (міська республіка, тобто місто, що здійснює самоуправління, що в добу Ренесансу перевищувало 100 тис. людей — мегаполіси того часу). Достатня кількість вільних грошей дозволяла зробити доступним позику і відокремитися банківському капіталу. Та ж сама Флоренція і Сієна були загальноєвропейськими банками, де гроші позичали всі європейські монархи та папа римський.
Сухопутні торговельні шляхи були небезпечні, і тому купці воліли не возити з собою грошей: вони передавали їх лихварям Флоренції або Сієни в обмін на розписки-векселі, за якими можна було отримати гроші в інших містах. Лихварі-міняйли Сієни вели операції по всій Європі: вони брали у римського папи відкуп на церковну десятину і, заплативши домовлений аванс, потім збирали податки. Особливо великі справи вели міняйли з роду Бунсіньорі, що заснували в середині XIII століття компанію «Великий банк Бунсіньорі». В той час банком називали стіл, за яким лихварі розмінювали монети. В середні віки лихварство було заборонене церквою (остання спиралася на слова Христа про те, що необхідно позичати, не чекаючи нічого, і буде велика нагорода), вважалося ганебною справою. Тому лихварством займалися переважно євреї. Лише в XIII столітті ця заборонена діяльність була освоєна італійськими банкірами, що також можна розцінювати, як прояв ренесансного вільнодумства. Багатство цих вискочнів було пропорційне до їхнього нахабства: коли після смерті імператора Фрідріха II його зять був змушений закласти золотий імператорський трон, його викупив генуезький лихвар, неотесаний селюк на прізвисько З’їж Корову. Він сидів на троні за обіднім столом і пригощав своїх компаньйонів — таких самих мужланів, як він сам, а шляхтичі, що заборгували лихварю, юрмилися у передпокої. Сам король Англії був боржником у флорентійського банкіра Барді. Всі його доходи були описані, а король отримував стільки, скільки залишили йому Барді.
Великі географічні відкриття доби Відродження. Пошук джерел більш дешевої сировини та ринків збуту, більш зручних торгівельних шляхів призводить до розширення географічних кордонів світу. Відродження стало часом Великих географічних відкриттів, тобто часом відкриття нових земель та морських маршрутів до Африки, Азії, Америки. Технічно вони виявилися можливими завдяки створенню нового типу корабля — каравели, тобто судна з косим вітрилом і корабельним кермом. Цей корабель відрізнявся від своїх попередників тим, що міг плисти на вітрилах проти вітру. Таким чином закінчилася ера каботажного плавання (повз берегову лінію), та відкрилися нові океанічні маршрути. В 1492 р. Христофор Колумб на чолі іспанської експедиції в пошуках торгового шляху в Індію відкриває Новий світ — Америку, в 1498 р. португальська експедиція Васко да Гами досягла Індії, обігнувши Африку, в 1522 р. іспанська експедиція Фернана Магеллана першою в світі здійснила навколосвітню подорож.
Усі ці розширення горизонтів не змогли відбутися, якби не було компаса. Останній, як і інші два винаходи (друкарський верстат, який зробив доступними для широких верств населення здобутки духовної культури, та порох, який зруйнував мури лицарських замків), змінили обличчя Європи і відкрили «еру Гутенберга» (термін У. Еко; Й. Гутенберг — німецький ювелір та винахідник, який в середині ХУ століття створив європейську технологію книгодрукування рухомими літерами), були винайдені в Китаї. Але консервативність традиційної культури не дозволила їм відіграти ту провідну, культуротворчу роль, яка очікувала їх в модерній Європі.
Купці портів Венеції, Генуї, Марселя з подивом спостерігали зміщення торгових шляхів. Середземномор’я вже не було центром цивілізованого світу. На березі Атлантичного океану поступово зростали нові міста — Лісабон, Антверпен, Амстердам, що були спрямовані на новий вектор розвитку. Нові товари (бавовна, цукор, чай, кава, тютюн, фарфор, шовк і прянощі) наповнили ринки Європи. Проте справжніми коштовностями, знайденими під час Великих географічних відкриттів, стали картопля та кукурудза, що дозволили нагодувати мільйони знедолених і розширити екологічну нішу Європи. Колонії, засновані країнами Європи на нових землях, стали фактором, що суттєво впливав на розвиток культури західного типу.
Урбанізація доби відродження. Відродження змінює не лише світову географію, але і карту самого Старого світу. Центр світського життя переміщується з села у місто. Світ сіл, лицарів та замків поступився дорогою світові багатолюдних міст, кварталів кам’яних будинків, купецьким палацам та портам (італійські міста-комуни, об’єднавшись, вибороли собі свободу у імператорів Священної Римської імперії. Так, імператор Фрідріх Барбаросса визнав свою поразку і незалежність італійських міст у 1176 р. у Венеції). Місто стає осереддям нових суспільних відносин (центром мануфактурного виробництва, торгівлі, фінансових операцій, нових політичних утворень (республіки міст-комун)) і формує принципово інший простір культури щодо середньовічних форм закріпачення (недарма виникло німецьке прислів’я: повітря міста насичене волею). Місто в ренесансних утопіях (Т. Кам-панелла, Т. Мор) стає способом належного життя. Його жителі — буржуа — виконують комунікативну функцію у нових історичних реаліях і стають носіями «капіталістичного духу» (М. Вебер), який формує нові простори культури.
В економічній практиці Ренесансу важливу роль відігравали родинні торгівельно-промислові і фінансові компанії. Родина обґрунтовується італійським архітектором і гуманістом Леоном Альберті, як провідна господарча одиниця в нових соціокультурних відносинах, сама стає носієм нового «духу епохи» (Г. Геґель). Недарма в італійських містах (Флоренції, Генуї, Венеції) каплиці починають будувати на розі житлових приміщень задля того, щоб члени сім’ї могли віддавати свій релігійний обов’язок, не відриваючись від повсякденних справ. Саме в цьому найбільш наочно проявляється дух нової епохи: Відродження не ставить свідомо під сумнів авторитет Бога, але увага зосереджена на земних справах. Буржуа не може собі дозволити витрачати багато часу на шлях до собору. Нова світська етика як «наука про життя» (Леонардо Бруні) затьмарює вічне життя, до якого мала готуватися середньовічна людина. Відбувається реабілітація утилітаризму (Л. Валла), тобто етичної доктрини згідно з якою цінність людського вчинку визначається корисністю.
Уміння знайти власну користь у будь-якій ситуації становить пафос нової моралі, що містить такі складові, як «свята господарність» і «ділова мораль» (Л. Альберті). Перша належить до внутрішнього влаштування господарства, друга — призначена для регулювання стосунків господарюючих суб’єктів, визначає ставлення до зовнішнього світу взагалі і до клієнтів зокрема. Обидві мають спільне походження і культивують два принципи здійснення — раціоналізацію (встановлення розумного співвідношення між доходами і витратами) й економізацію (добровільне, а не вимушене збереження) ресурсів. Процес потрапляння господарських принципів до сфери рефлексії належного свідчить про протиставлення ціннісних орієнтацій буржуа феодальному сеньйорові (його «витратному господарству» і естетизуванню «дурного норову» (А. Канарський)), про формування міщанина не лише як «третього» стану, а як носія нового культурного типу (В. Зомбарт).
Ренесансна політика національної держави. Новими орієнтирами були насичені і політичні реалії республіканських міст-комун. Найбільш адекватно їх висловив Нікколо Макіавеллі в праці «Монарх». У цій роботі, у відповідності з дієвим духом Ренесансу, він намагався сформулювати практичні поради, якими б могли користуватися реальні політики задля досягнення успіху. Як політичний практик Н. Макіавеллі (він понад десять років виконував обов’язки державного секретаря та дипломата при флорентійській республіці) починає з подолання християнського провіденціалізму (історико-філософський концепт, який розглядає події з позицій прояву у них Провидіння, тобто здійснення заздалегідь передбаченого Божественного плану спасіння людини). Людина, на думку автора «Монарха», завдяки знанням та волі долає долю, «погоджуючи свої дії з ознаками часу». Він зазначає відмінність християнської моралі («основних начал» християнства) і реалій політичного життя доби Відродження. Макіавеллі звинувачує папський Рим у лихих колізіях Італії. Проте він не мріє про повернення до первинного християнства, оскільки останнє має більш споглядальний характер, ніж діяльний. Тому християнські настанови знесилюють людей і віддають світ на жертву мерзотникам (духовне вдосконалення людини поза християнськими настановами стає інноваційною тенденцією епохи Відродження). Так у італійського гуманіста Лоренцо Валли, який завдяки філологічному аналізу довів хибність церковних документів «Константинового дару», згідно з яким візантійський імператор Константин Великий віддав владу над Західною Римською імперією папі римському, церква взагалі виключається з процесу морального та естетичного піднесення християнина. Відтепер духовного піднесення можна досягти лише за допомогою язичницьких надбань античної класики. У працях
Н. Макіавеллі чітко вимальовується орієнтація на секуляризацію політичної сфери.
Політика має бути вільною не лише від теологічних, але і від моральних міркувань. Він не намагається захистити аморальність (слід відрізняти позицію Н. Макіавеллі від вульгарного макіавеллізму, який йому приписується). Моральним, на думку Макіавеллі, є все, що відповідає головній меті — зміцненню держави. Розумний правитель будь-якими засобами має досягти цієї мети, «навчитися бути недоброчесним, користуватися або не користуватися доброчесностями за необхідністю». Проте ця необхідність виникає не з приватних інтересів монарха, а зі «спільного блага», що стає можливим лише в сильній і об’єднаній національній державі (яка є протилежністю феодальній роздробленості в реаліях доби Відродження, де значущість істини доводилася силою руки та гостротою меча). Невідповідність наявних соціокультурних реалій тим політичним механізмам, що ними керували, все більше відчувалася сучасниками Відродження. Пошуки адекватних форм соціального устрою вилилися в створення нової літературно-філософської форми — утопії. Найбільш відомі з них — «Утопія» (1516 р.) англійця Томаса Мора, «Місто Сонця» (1602 р.) італійця Томмазо Кампанелли.
Так само як митці Відродження намагалися відтворити взірці античності, так і Макіавеллі в нових реаліях відновив думку Аристотеля про те, що тиран постає з середовища народу проти знатних, для збереження рівноваги. Тим самим динаміка новітніх конфронтацій віднайшла свій зв’язок з модернізованою історичною наукою.
Освіта доби відродження. Лицарі не визнавали юридичних тонкощів і вирішували свої суперечки за допомогою меча, але це було неприйнятним для городян і купців. Останні вирішували свої справи в судах, що діяли на основі «римського права», законів Римської імперії, колись зібраних у кодексі візантійського імператора Юстиніана. Стародавні закони детально роз’яснювали важливі для городян суперечки про купівлю-продаж, про дарування і заповіти — і тому ними продовжували послуговуватись і у варварську епоху — хоча, звичайно, багато що втратилося.
У кінці XI століття болонський ритор Ірнерій частково відновив кодекс Юстиніана і заснував маленьку юридичну школу. З часом ця школа розрослася, в Болонью стали приїжджати тисячі учнів зі всієї Європи, і в кінці XII століття школа Ірнерія перетворилася в «університет» — вчену «корпорацію», цех з майстрами-ма-гістрами, підмайстрами-бакалаврами та учнями-студен-тами. Як у всіх цехах, в університету був свій прапор, свій статут, своя скарбниця і свій начальник-ректор. Врешті-решт, автономія університетів передбачала юридичну, адміністративну, фінансову самостійність закладу. Університети поступово стали окремими структурами, що мали самоуправління. Навіть муніципальна охорона, щоб затримати студента, мала спочатку отримати дозвіл у голови університетського містечка. Але вищі навчальні заклади мали жорстку внутрішню дисципліну і регламентацію навчальних дисциплін.
Звання магістра (або доктора) присвоювалося після іс-питу-диспуту, коли нового «майстра» наділяли мантією і вручали йому перстень і книгу — символи науки. Римські папи підтримували повагу до вченого цеху і наділяли докторів бенефіціями — прибутками від церковного майна; вони будували і гуртожитки для бідних студентів — «колегії». Пізніше доктори стали читати в цих колегіях лекції, і, таким чином, з’явилися нові навчальні заклади — коледжі. В університеті було чотири факультети, один з них, «артистичний», вважався підготовчим: це була колишня «загальна школа», де вивчали «сім вільних мистецтв». Лише деякі студенти витримували всі випробування і продовжували навчання на старших факультетах — юридичному, медичному і богословському. Юристи і медики вчилися п’ять років, а богослови — п’ятнадцять, їх було зовсім мало, і здебільшого це були ченці, які присвятили своє життя Богу.
Університет не забезпечував роботою своїх випускників. Для того щоб мати власну практику (юридичну або медичну) необхідно було пройти в певній корпорації тривале стажування, як і тим людям, що не навчалися в університеті. Проте університетське навчання формувало у людей такий стиль мислення і вміння навчатися далі, що вони досягали значно більших успіхів у професійній діяльності. Цей процес став настільки очевидним, що отримання вищої освіти стало обов’язковим для представників певних професій.
Поява університету принесла Болоньї визнання і чималі вигоди, отож незабаром і інші міста почали заводити вищі школи за болонським зразком. У середині XIII століття (тобто за доби Проторенесансу) в Італії було вісім університетів, більшість з них підтримувалися багатими можновладцями. Так, університет у Неаполі підтримувався Фрідріхом ІІ (онуком Фрідріха Барбаросси, що отримав поразку від міст-комун і визнав їх незалежність).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 61. Приємного читання.
