Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Уміння знайти власну користь у будь-якій ситуації становить пафос нової моралі, що містить такі складові, як «свята господарність» і «ділова мораль» (Л. Альберті). Перша належить до внутрішнього влаштування господарства, друга — призначена для регулювання стосунків господарюючих суб’єктів, визначає ставлення до зовнішнього світу взагалі і до клієнтів зокрема. Обидві мають спільне походження і культивують два принципи здійснення — раціоналізацію (встановлення розумного співвідношення між доходами і витратами) й економізацію (добровільне, а не вимушене збереження) ресурсів. Процес потрапляння господарських принципів до сфери рефлексії належного свідчить про протиставлення ціннісних орієнтацій буржуа феодальному сеньйорові (його «витратному господарству» і естетизуванню «дурного норову» (А. Канарський)), про формування міщанина не лише як «третього» стану, а як носія нового культурного типу (В. Зомбарт).

Ренесансна політика національної держави. Новими орієнтирами були насичені і політичні реалії республіканських міст-комун. Найбільш адекватно їх висловив Нікколо Макіавеллі в праці «Монарх». У цій роботі, у відповідності з дієвим духом Ренесансу, він намагався сформулювати практичні поради, якими б могли користуватися реальні політики задля досягнення успіху. Як політичний практик Н. Макіавеллі (він понад десять років виконував обов’язки державного секретаря та дипломата при флорентійській республіці) починає з подолання християнського провіденціалізму (історико-філософський концепт, який розглядає події з позицій прояву у них Провидіння, тобто здійснення заздалегідь передбаченого Божественного плану спасіння людини). Людина, на думку автора «Монарха», завдяки знанням та волі долає долю, «погоджуючи свої дії з ознаками часу». Він зазначає відмінність християнської моралі («основних начал» християнства) і реалій політичного життя доби Відродження. Макіавеллі звинувачує папський Рим у лихих колізіях Італії. Проте він не мріє про повернення до первинного християнства, оскільки останнє має більш споглядальний характер, ніж діяльний. Тому християнські настанови знесилюють людей і віддають світ на жертву мерзотникам (духовне вдосконалення людини поза християнськими настановами стає інноваційною тенденцією епохи Відродження). Так у італійського гуманіста Лоренцо Валли, який завдяки філологічному аналізу довів хибність церковних документів «Константинового дару», згідно з яким візантійський імператор Константин Великий віддав владу над Західною Римською імперією папі римському, церква взагалі виключається з процесу морального та естетичного піднесення християнина. Відтепер духовного піднесення можна досягти лише за допомогою язичницьких надбань античної класики. У працях

Н. Макіавеллі чітко вимальовується орієнтація на секуляризацію політичної сфери.

Політика має бути вільною не лише від теологічних, але і від моральних міркувань. Він не намагається захистити аморальність (слід відрізняти позицію Н. Макіавеллі від вульгарного макіавеллізму, який йому приписується). Моральним, на думку Макіавеллі, є все, що відповідає головній меті — зміцненню держави. Розумний правитель будь-якими засобами має досягти цієї мети, «навчитися бути недоброчесним, користуватися або не користуватися доброчесностями за необхідністю». Проте ця необхідність виникає не з приватних інтересів монарха, а зі «спільного блага», що стає можливим лише в сильній і об’єднаній національній державі (яка є протилежністю феодальній роздробленості в реаліях доби Відродження, де значущість істини доводилася силою руки та гостротою меча). Невідповідність наявних соціокультурних реалій тим політичним механізмам, що ними керували, все більше відчувалася сучасниками Відродження. Пошуки адекватних форм соціального устрою вилилися в створення нової літературно-філософської форми — утопії. Найбільш відомі з них — «Утопія» (1516 р.) англійця Томаса Мора, «Місто Сонця» (1602 р.) італійця Томмазо Кампанелли.

Так само як митці Відродження намагалися відтворити взірці античності, так і Макіавеллі в нових реаліях відновив думку Аристотеля про те, що тиран постає з середовища народу проти знатних, для збереження рівноваги. Тим самим динаміка новітніх конфронтацій віднайшла свій зв’язок з модернізованою історичною наукою.

Освіта доби відродження. Лицарі не визнавали юридичних тонкощів і вирішували свої суперечки за допомогою меча, але це було неприйнятним для городян і купців. Останні вирішували свої справи в судах, що діяли на основі «римського права», законів Римської імперії, колись зібраних у кодексі візантійського імператора Юстиніана. Стародавні закони детально роз’яснювали важливі для городян суперечки про купівлю-продаж, про дарування і заповіти — і тому ними продовжували послуговуватись і у варварську епоху — хоча, звичайно, багато що втратилося.

У кінці XI століття болонський ритор Ірнерій частково відновив кодекс Юстиніана і заснував маленьку юридичну школу. З часом ця школа розрослася, в Болонью стали приїжджати тисячі учнів зі всієї Європи, і в кінці XII століття школа Ірнерія перетворилася в «університет» — вчену «корпорацію», цех з майстрами-ма-гістрами, підмайстрами-бакалаврами та учнями-студен-тами. Як у всіх цехах, в університету був свій прапор, свій статут, своя скарбниця і свій начальник-ректор. Врешті-решт, автономія університетів передбачала юридичну, адміністративну, фінансову самостійність закладу. Університети поступово стали окремими структурами, що мали самоуправління. Навіть муніципальна охорона, щоб затримати студента, мала спочатку отримати дозвіл у голови університетського містечка. Але вищі навчальні заклади мали жорстку внутрішню дисципліну і регламентацію навчальних дисциплін.

Звання магістра (або доктора) присвоювалося після іс-питу-диспуту, коли нового «майстра» наділяли мантією і вручали йому перстень і книгу — символи науки. Римські папи підтримували повагу до вченого цеху і наділяли докторів бенефіціями — прибутками від церковного майна; вони будували і гуртожитки для бідних студентів — «колегії». Пізніше доктори стали читати в цих колегіях лекції, і, таким чином, з’явилися нові навчальні заклади — коледжі. В університеті було чотири факультети, один з них, «артистичний», вважався підготовчим: це була колишня «загальна школа», де вивчали «сім вільних мистецтв». Лише деякі студенти витримували всі випробування і продовжували навчання на старших факультетах — юридичному, медичному і богословському. Юристи і медики вчилися п’ять років, а богослови — п’ятнадцять, їх було зовсім мало, і здебільшого це були ченці, які присвятили своє життя Богу.

Університет не забезпечував роботою своїх випускників. Для того щоб мати власну практику (юридичну або медичну) необхідно було пройти в певній корпорації тривале стажування, як і тим людям, що не навчалися в університеті. Проте університетське навчання формувало у людей такий стиль мислення і вміння навчатися далі, що вони досягали значно більших успіхів у професійній діяльності. Цей процес став настільки очевидним, що отримання вищої освіти стало обов’язковим для представників певних професій.

Поява університету принесла Болоньї визнання і чималі вигоди, отож незабаром і інші міста почали заводити вищі школи за болонським зразком. У середині XIII століття (тобто за доби Проторенесансу) в Італії було вісім університетів, більшість з них підтримувалися багатими можновладцями. Так, університет у Неаполі підтримувався Фрідріхом ІІ (онуком Фрідріха Барбаросси, що отримав поразку від міст-комун і визнав їх незалежність).

Виокремлення університету як цеху-майстерні з навчання не лише конкретній професії, а саме закладу, який формує певний взірець людини і фахівця, свідчить про початок процесу інституалізації освіти. Окрім цієї інноваційної функції, університети виконували ще одну, не менш важливу — лабораторії для наукових досліджень і, відповідно, почався процес автономізації науки.

Наукові здобутки Відродження. Гаслами нової доби стало відновлення духовного зв’язку з надбаннями античності. Але це не було сліпе копіювання, а створення нового, продуктивного типу культурного синтезу, що став підґрунтям для розвитку науки.

Людина вже розглядалася не просто як апогей земного творіння, а, в першу чергу, як джерело творчості. Людина стала творцем власного життя і володарем природи — думка, що принципово неможлива в межах античної парадигми і мала суто середньовічне походження. Культи таланту, індивідуальності, новизни — стають новими стратегіями розвитку західної культури, починаючи з доби Відродження. Без цього неможлива ідея експериментального дослідження, що передбачає уявлення про суб’єкт, який протистоїть в якості активного начала матерії і виявляє та використовує її властивості шляхом силового впливу на неї. Постать ученого, що «виманює» і «викрадає» таємниці природи, дуже поширена серед європейських персонажів (приміром Фауст — такий же класичний персонаж Відродження, як і дон Жуан). Штучно створені умови покликані проявити досі приховані сут-нісні зв’язки, які людина може використовувати на власні потреби. Недаремно в цей час було поширене порівняння експерименту з тортурами.

Реабілітація утилітарних інтересів і практичної діяльності людини звільнили свідомість європейців від гніту гріховного начала. Будь-яка людська діяльність, а не лише інтелектуальна, починає розглядатися як цінність і джерело людського багатства. Ренесанс породжує нову модель співвідношення книжної вченості і практичної діяльності, усунувши межу між митцем, ученим-теоре-тиком і механіком-інженером. Класичним прикладом ренесансного титанізму, що поєднував у собі всі таланти, є постать Леонардо да Вінчі. Сама наука ще не сприймається як суха теорія (і навіть у цьому сенсі протистоїть схоластичним розробкам), а є втіленням повноти життя. Так геніальний Леонардо визначає живопис як найвищу з наук, оскільки він об’єднує точність знання з яскравістю форми.

Зберігається середньовічна настанова погляду на природу як поля діяльності людини. Проте акценти суттєво зміщуються. У ренесансній теорії пантеїзму (пан з лат. — все, теос — бог) остання є не відчуженим від Бога результатом творіння, що не містить активного начала, а стає тотожною Богу сутністю, що має творчий потенціал (М. Кузанський, Дж. Бруно). Природа отримує власний онтологічний статус і сприймається як сукупність речей, в універсальній сутності якої розчиняються окремі відмінності. Сутність природи можна пояснити нею самою (у Б. Телезіо це ще не наукове, а натурфілософське твердження). Універсальність та нескінченність божественної сутності забезпечує єдність різноманіття природних явищ. Так, експерименти, поставлені в Лондоні, повинні мати такі самі результати і в Римі, і в Парижі. Небесні тіла виявилися керовані тими ж таки законами механіки, що діяли і на землі. Всі ці відкриття сприяли розумінню однорідності простору та часу, але в той же час їх нескінченності. Саме на тлі натуралістичного пантеїзму формується геліоцентрична система (М. Коперник), теорія нескінченності світів (Дж. Бруно).

Світоглядна революція Ренесансу повністю трансформувала астрономію. Польський чернець М. Коперник повністю переосмислив пануючу за часів Середньовіччя теорію Птоломея і відновив ідею Аристарха Самосько-го. У праці «Про обертання небесних тіл» (1453 р.) він спростував геоцентричну систему і обґрунтував теорію обертання Землі навколо власної осі та навколо Сонця.

Тим самим була обґрунтована думка про відносність руху. Наукова теорія Коперника також мала світоглядні наслідки: була зруйнована дихотомія небесного та земного, що була абсолютизована Середньовіччям. Уперше було визнано, що небесне тіло складається з матеріальної субстанції.

Теорія Коперника не була досконалою: недостатньо фізично обґрунтована, не мала пояснення причин руху планет за орбітами, але вона зробила принципово новий крок в історії цивілізації. Якщо раніше світогляд визначав предметне поле науки, то відтепер наука почала впливати на формування картини світу. Саме тому вона зустріла потужний опір з боку католицької церкви.

Однак, як і в давні часи, ця теорія не узгоджувалася зі спостереженнями астрономів, зокрема зі спостереженнями датського астронома Тіхо Браге, який створив великі і точні астрономічні таблиці. У 1609 р. Йоганн Кеплер, астроном і астролог при дворі німецького імператора, проаналізував таблиці Тіхо Браге і шляхом копітких обчислень показав, що Земля обертається навколо Сонця, — але не по колу, а по еліпсу. Таким чином, початок доби новоєвропейської культури став епохою «піднесення науки», попри її достатньо еклектичний характер і магічний контекст. У першу чергу, астрологічний (оскільки і Тіхо Браге, і Йоганн Кеплер були за посадою придворними астрологами) контекст, а також алхімічний. Причому метою алхімічних пошуків було не збагачення, а дивовижне перетворення світу, оновлення (створення) нового, дивовижного космосу. Формуються орієнтація на натурфілософію та інтерес до природи; об’єктом дослідження стають природні речовини. Трансмутація тлумачиться як перехід одних речовин в інші та процес одухотворення матерії. Пошуки «філософського каменя» стають джерелом цього революційного запалу.

Іншим науковим відкриттям доби Ренесансу стала розробка описової анатомії А. Везалієм. Його праця «Про будову людського тіла» була проілюстрована художниками школи Тіціана. Малюнки не були статичними, демонстрували порівняння трупів, живих натурників, скелетів людей і тварин. Його анатомічна концепція виявляла аналогію організму людини і механізмів. Суглоби розглядалися як шарніри, а серце — як насос. Кістки і м’язи уподібнювалися блокам і важелям. Така концепція свідчить про екстраполяцію законів механіки на будову людини. Панування механічного уявлення про світ свідчить про початок нового періоду — доби класичної науки.