Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Бурхливий розвиток наук посилює інтенсивність життя наукової спільноти: поруч з національними науковими академіями утворюються незалежні наукові товариства, формуються періодичні видання, наукові записки, відбуваються міжнародні з’їзди, симпозіуми і конгреси. Виникнення науково-дослідних центрів і лабораторій стає новою формою інституалізації науки, що піднімає її на новий рівень розвитку. В цьому контексті варто згадати кавендішську лабораторію (фізична лабораторія Кембриджського університету), що отримала назву славетного «розсадника геніїв» від фізики (Джеймс Максвелл, Джозеф Джон Томсон, Ернест Резерфорд), також Радієвий інститут у Франції, інститут Рентгена у Мюнхені, Імперський фі-зико-технічний інститут у Берліні. Інноваційним аспектом діяльності цих закладів стало поєднання освітніх завдань разом з експериментально-дослідними технологіями, що свідчить про трансформацію освітнього поля західноєвропейської культури.

Сфера освіти припиняє бути монополією класичних університетів, що формували швидше науковий стиль мислення, ніж надавали професійну освіту. Потреба індустріального суспільства в початкових засадах грамотності для широких верств населення та кваліфікованих кадрах, у першу чергу інженерних та робітничих, суттєво вплинула на організацію освітньої сфери: відбувається перехід початкової освіти від церкви до держави, з’являються заклади безкоштовної обов’язкової освіти для дітей, запроваджується триступенева система освіти (початкова, середня та вища). В цілому зазначені зрушення спричиняють зростання шару інтелігенції.

Таким чином, якщо класична наука була сферою панування природознавства, де панували механічні принципи, то некласична наука вже виявляється простором, поділеним на три самостійні (природничі, гуманітарні та технічні науки), навіть протилежні сфери, що всередині себе мали власну структуру. Вирішення проблем диференціації наукового знання, специфіки методів досліджень і синтезу науки стає надзвичайно актуальним. У цілому «століття пари та заліза» переосмислює значення розуму для західної цивілізації: якщо доба Просвітництва виходила з розуміння розуму як абсолютної, універсальної цінності західної цивілізації, то раціоналізм ХІХ століття має вже інструментальний відносний характер. Критика абсолютизації культу розуму стала загальнокультурною очевидністю завдяки позиції романтизму.

Мистецтво XIX століття. Романтизм стає першою естетичною позицією кінця ХУІІІ — початку ХІХ століття, яка постулює себе як антитезу класичному мистецтву (зокрема класицизму). Революційне піднесення після перемоги буржуазних революцій у провідних європейських країнах швидко минуло. Доволі швидко історична практика продемонструвала обмеженість просвітницького культу розуму. Соціальні свободи зводилися до прав громадян, які у своїй більшості залишалися філістерами, захисниками життєвої позиції здорового глузду. Їх смак зовсім не був націлений на осягнення досягнень світової культури, напруженого розвитку світового розуму. Романтики не сприйняли дійсність, де панували смаки міщан-бур-жуа. Свідоме протиставлення просвітницькому примату розсудку і моральної свідомості породжує в романтизмі культ естетичних почуттів та уяви (С. Кольрідж, Л. де Ліль, Ф. Шлегель). Його фундатори розуміли під «романтизмом» тип світосприйняття, заснований на спонтанній емоційності, яка має бути не лише природною (у розумінні філософії Просвітництва), а ще й естетично вихованою. Естетична спрямованість романтичної теорії, визначення краси та естетичної насолоди метою та критерієм розвитку людини слугує основою романтичного напрямку (Е. Гофман, Ф. Ніцше, Т. Готьє). Почавши з мистецтва, романтизм не обмежився художньою сферою і знайшов своє втілення ще в таких формах духовної культури, як філософія, наука, норми та правила поведінки. Романтизм свідомо ставив собі на меті синтезувати різноманітні форми культури, що проявилося у програмних виступах романтиків, а також у їх власній творчості (філософсько-художні твори Гете, Шіллера, братів Шлегелів, Новаліса, Тіка, Гофмана, Вагнера).

Теоретичні витоки теорії романтизму походять з філософії суб’єкта, започаткованої у межах німецької класичної філософії (І. Кант, Й. Фіхте). Естетичні пошуки романтиків дозволили насолоді (зокрема естетичній) стати рівнозначною цінністю в європейському типі культури, а не лише плодом гріха або способом затьмарення справжнього пізнання, як це було в добу Середньовіччя або Просвітництва. Абсолютизація естетичної сфери дозволяє сформулювати засади теорії «мистецтва задля мистецтва», і тим самим, процес становлення художньої сфери як автономної форми культури досягнув свого апогею.

Романтичний культ генія привніс у розвиток світової культури нову вимогу до творчості, яку людство досі використовує при ідентифікації витворів мистецтва. Це оригінальність. Саме вона виступала умовою отримання естетичної насолоди. Романтична теорія геніальної особистості містила у собі протиріччя: людська свідомість, що перебуває у певній реальній ситуації, яка визначена історично та географічно, в той же час включена у субстанцію абсолютного духу, і приречена на вічне роздвоєння, на пошук втраченої гармонії. Отже давня релігійна колізія стала джерелом прагнення людини до свободи, трагедією особистих доль у творах таких романтиків, як

І. Гельдерлін, Ф. Ніцше, С. К’єркегор.

Заперечення авторитету канону і норм, зокрема розумових, створили висхідну критичну настанову теорії романтизму. Зокрема в працях фундаторів романтизму братів Шлегелів була розроблена теорія іронії, з позиції якої людина не може серйозно і пафосно ставитися до будь-якого культурного взірця, особливо до розсудливої поміркованості. Романтична теорія іронії стала підставою наукового методу історизму. Саме в концепції романтизму відбулася реабілітація Середньовіччя, яке з часів Відродження критикувалося як доба темного неуцтва. Також романтизм вперше звернув увагу освіченої публіки на неповторність народної культури, яку завжди сприймали як прояв «низь-кого» смаку. Зазначена демократична тенденція створила поле розвитку національного мистецтва різних країн. Особливо продуктивною стала творчість романтиків у галузі літератури: Німеччина — Є.-А. Гофман, Англія — Т. Коль-рідж, В. Вордсвордт, Дж. Байрон, Франція — В. Гюґо, Ж. Санд, Росія — О. Пушкін, М. Лермонтов, Польща — А. Міцкевич, Україна — Т. Шевченко. В музиці ідеї романтизму розвинули Р. Вагнер (Німеччина), Дж. Россіні (Італія), Ф. Шопен (Польща), Ф. Ліст (Угорщина), Г. Бер-ліоз (Франція), М. Римський-Корсаков (Росія). В живописі — К. Фрідріх (Німеччина), Т. Жеріко, Е. Делакруа (Франція), В. Тернер (Англія), Ф. Гойя (Іспанія). З романтичними гаслами оформилися національно-визвольні рухи ХІХ століття таких країн, як Італія, Польща, Україна.

Романтизм першим проголосив відхід від зображення реальності, тим самим засвідчивши кризу класичної естетики. Поступово представники романтизму переходять на позиції реалізму. Зазначена трансформація спостерігається в творчості німецьких письменників Й. Гете, Г. Гейне, норвезьких — Г. Ібсен, російських — О. Пушкіна, М. Лермонтова, українських — М. Гоголя, Т. Шевченка. Реалістичні тенденції, започатковані в естетиці доби Просвітництва, були успішно продовжені в сфері літератури М. Стендалем, О. де Бальзаком, Г. Флобером, П. Меріме, Ч. Діккенсом.

Реалізм разом з романтизмом утворює опозицію класицизму, але має більш гостру соціально-політичну спрямованість. Представники реалізму свідомо використовували принцип історизму для розкриття художнього змісту твору. Розвиток реалізму в ХІХ столітті породив у живописі виникнення двох самобутніх мистецьких напрямків — натуралізму та імпресіонізму.

Натуралізм. Якщо романтизм був художнім рухом, що намагався відійти від зображення прози реальності у піднесеність поетичної уяви, то з протилежної настанови виходив інший потужний напрямок мистецтва ХІХ століття — натуралізм. Цей напрямок можна розглядати як результат бурхливого розвитку природничих наук та перенесення їх методів дослідження (спостереження, аналізу) в область художньої творчості. Теоретичні джерела натуралізму походять від теорії еволюції Ч. Дарвіна, філософського позитивізму, естетичної теорії І. Тена. Митці натуралізму намагалися неупереджено й об’єктивно відтворити реальність як фотографію. Письменники (переважно французи — брати Гонкури, Е. Золя, Ги де Мопассан) називали це літературним «протоколюванням» дійсності. В настановах «літературної» фотографії людина розглядалася як вектор взаємодії власної фізіологічної природи та соціальних (побутових, матеріальних, класових) умов існування. Натуралісти прагнули витворити проблемні середовища суспільства, ретельно відтворювали побут та розглядали дії своїх персонажів як відбиток навколишнього середовища, які можуть бути скориговані лише напруженням «крові та нервів» (Е. Золя). Відмінність натуралізму від класичного реалізму полягала у відсутності відповідальності головних персонажів за власні дії. Погана спадковість та згубний вплив середовища, на думку натуралістів, звільняє людину від відповідальності, адже вона постає як жертва зовнішніх обставин, у якої відсутній вибір. Абсолютизація природничих підходів штовхала до сумніву щодо наявності у людей свободи волі, отож детермінізм дуже часто переходив у фаталізм і песимізм.

Інший варіант розвитку реалістичних тенденцій був представлений в імпресіонізмі, який являв собою новий напрямок мистецтва з останньої третини ХІХ століття. Його представники намагалися відтворити реальний світ у його рухливості та мінливості, зафіксувати власний ракурс сприйняття світу та миттєвість вражень. Саме етимологія слова «враження» (фр. — impression) лягла в основу назви напрямку. Походячи з назви картини одного з фундаторів імпресіонізму К. Моне («Враження. Схід сонця») ця назва закріпилася в термінології художньої критики (з початку з принизливим значенням), а потім стала остаточним способом ідентифікації нового напрямку мистецтва.

Імпресіоністи відрізнялися від класичного академічного живопису, відкинувши історичні, міфологічні, біблійні сюжети, але в той же час вони уникали критичних настанов щодо проблемних тем суспільного життя. Імпресіоністи зосередилися на зображенні сучасності в намаганні відтворити його швидкоплинність і неповторність. Цікавість до зовнішнього перебігу подій породила самобутні техніки зображення такі як колористичність тіні, інноваційну техніку мазка.

Розвиток мистецьких практик спричинив появу не лише нових напрямків мистецтва, але й жанрів, зокрема фантастики (Ж. Верн, Г. Веллс) і детективу (Е. По, А. Конан Дойл), а також нових видів мистецтв — фотографії і кінематографа (завдяки розвитку інтеграції технічної та художньої сфери).

Інтенсивність інтелектуального розвитку протягом

ХІХ століття набула в західноєвропейській культурі незнаних досі масштабів, спричинила появу інтелектуального снобізму на межі ХІХ—ХХ ст. Проте такий стрибок викликав не лише захоплення, але й острах, небезпеки технократизму. Тому просвітницький оптимізм початку століття і віра в керівний статус розуму замінюється відчуттям кризи культури, що досягає свого апогею у ХХ столітті.

Висновки до розділу. Історична динаміка модифікацій західного типу культури демонструє певну закономірність. Відродження являє собою висування авторитету античності проти авторитету схоластики. Реформація — авторитету віри проти авторитету церкви (впевненість проти обрядності). Просвітництво — авторитету розуму проти авторитету віри, забобонів (Г. Гадамер). ХІХ століття на засадах «культу розуму» індустріалізує сферу виробництва. Початок ХХ століття — це індустріалізація аграрного господарства та культури й одночасно криза універсальності культу розуму.

Єдність культури західного типу полягає в спільності коренів Відродження, Реформації та Просвітництва, які, кожне по-своєму, але висували домінанту суб’єкта, критичного мислення перед догматизмом. Загальною характеристикою західної культури є спосіб вирішення конфлікту між розсудом і чуттєвістю, прагматичністю і незацікавленістю. Результатом формування новоєвропейської культури стає світосприйняття з визначеним центром, як точкою відліку в чіткій системі координат. Тому в сфері знання панує ра-ціоцентризм, в історії — футуроцентризм, у культурі — європоцентризм, тобто визнання Європи як найбільш досконалої, правильної моделі культури. Тенденції вестернізації (дотримання взірців ідеалів західноєвропейської культури) інших культурних ареалів та раціоналізації їх культурних полів, дозволяють навіть на початку ХХІ століття говорити про незавершеність характеру «проекту модерну» (Ю. Га-бермас). Хоча багато культурологів доводять наявність ситуації постмодерну.

1. Охарактеризуйте гуманізм як стиль думки і стиль життя епохи Ренесансу.

2. Перерахуйте періоди розвитку Відродження.