Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів

ХІХ століття є добою боротьби монархії та буржуазії, національно-визвольних рухів. Формою протистояння анонімному характеру капіталу стають професійні спілки — об’єднання людей за родом їхньої діяльності з метою представництва та захисту прав робітників у трудових відносинах. Поступово діяльність профспілок політизується. Виникає теорія утопічного (К. Сен-Сімон, Р. Оуен, Ш. Фур’є) та наукового соціалізму (К. Маркс, Фр. Енгельс). Представники останньої здійснюють фундаментальний аналіз природи капіталізму і його вихідних суперечностей та узагальнюють досвід політичної боротьби робітничого касу. Утворюються й інші нові форми суспільних об’єднань: робочі рухи, власне політичні партії, літературні гуртки. Політичним змістом боротьби цього періоду стає отримання всезагального виборчого права, зменшення тривалості робочого дня, відміна рабства у колоніальних системах, національно-визвольні рухи.

Урбанізація XIX століття. У період індустріалізації вперше в історії місто починає превалювати над селом, що робить наочним процес урбанізації. Чітке розмежування життєвих просторів індивіда (робота, помешкання, відпочинок, за М. Вебером) досягає нової якості в епоху індустріалізації, породжує остаточний «розрив публічного і приватного» життя (Р. Рорті).

Поступово опозиція «село — місто» вирішується у переведенні соціокультурної напруги у внутрішні протиріччя розвитку самого міста. Воно стає головним чинником нерівномірності розвитку, носієм високої культури. Зовнішня відкритість міської структури приховує латентну замкнутість її субкультур. Полікультурність і поліетнічність залишаються базовою характеристикою міського способу життя.

ХІХ ст. змінює технології будівництва, що відповідають новим умовам урбанізації: потребам промисловості, транспорту, демографічного зростання. Міста підлягають переплануванню: вузькі вулиці та заплутані переходи, залишки Середньовіччя, поступаються місцем геометричній чіткості мережі вулиць та проспектів. У технологіях будівництва став використовуватися портландсь-кий цемент (запатентований Дж. Аспдіном у 1824 р.), а потім цільнометалеві конструкції. В середині століття з’являються споруди зі скла та металу («Кристал-палац» у Лондоні 1851 р.). Міська архітектура XIX ст. активно займається пошуком стилю, активно «цитуючи» здобутки попередніх епох. Так виникають неокласицизм, необаро-ко, неоренесанс, неоготика. Еклектичні тенденції в архітектурі обумовлюють виникнення архітектурного стилю модерн (найбільш відомий іспанський архітектор А. Га-уді), що характеризується відмовою від прямих ліній на користь більш «природних» форм, використанням нових матеріалів (металу, скла), ретельною обробкою конструктивних елементів.

Жага «природних» форм зрозуміла в «епоху пари та заліза», що принципово відрізняється від попередніх епох. Промислові технології остаточно вилучили людину з природного середовища у штучний світ. Яскраве освітлення вириває її з циклу день—ніч, зима—літо. Виникають суспільні види міського транспорту: конка, трамвай, метрополітен (від фр. métropolitain, скор. від chemin de fer métropolitain — «столична залізна дорога»; перший відкритий у Лондоні в 1864 р. на паровій тязі, з 1890-го — електричний, 1868 — Нью-Йорк, 1896 — Афіни та Глазго, 1898 — Відень), що дозволяють швидко подолати відстань між зонами роботи та відпочинку. Електрика, радіо, телефон, телеграф, кінематограф, повітроплавання, автомобіль — настільки змінюють життя людини, що життя без них сприймається сучасною людиною як катастрофа.

Сфера повсякденного життя стає комфортною. Побут стандартизується і підкоряється закономірностям масового виробництва. Речі втрачають свій неповторний вигляд і стають типовими, одноразовими, незначущими. Поступово втрачається національний стиль в архітектурі, відмінності в одязі. Всі ці досягнення є результатом розвитку науки.

Виникнення норм некласичної науки. Класичні ідеали науки почали переосмислюватися вже на початку ХІХ ст. Саме в цей час механіцизм втрачає свій статус загально-наукового принципу (вже засновник німецької класичної філософії І. Кант наприкінці XVIII ст. висловлює думку, що для пояснення перетворення гусениці, тобто біогенезу, вже механіки недостатньо). Поступово з загальнонаукового матеріалу, де панував механіцизм, починають виокремлюватися самостійні науки (біологія, хімія, геологія), які обґрунтовують власний предмет і методи дослідження. Наука остаточно стає дисциплінарно організованою сферою.

У деяких науках, наприклад, у біології та геології, починає переважати ідея еволюціонізму (сформульована вперше Ч. Дарвіном), тоді як фізика продовжує орієнтуватися на вивчення незмінних систем. Це свідчить про диференціацію сфери самого природознавства. Інновацією еволюціонізму стало визначення людини не лише як носія розуму, але й представника біологічного виду.

Наступним радикальним кроком у розвитку наукового знання стало обґрунтування специфіки предмета і методу дослідження гуманітарних наук. Спочатку знання про людину відносилися лише до сфери філософування, де видатну роль у першій третині ХІХ століття відіграла німецька класична філософія. Саме її представники (І. Кант, Й. Фіхте, Й. Шеллінґ, Г. Геґель) обґрунтували наукове значення активності суб’єкта пізнання, діалектики, принципу історизму. Поступово на сферу соціуму були екстрапольовані емпіричні методи дослідження, які панували в сфері природознавства. Саме така розробка була здійснена представниками першого позитивізму (О. Контом, Г. Спенсером). Тим самим соціальні науки отримали власний предмет, але методи дослідження залишалися в межах загальнонаукових ідеалів. Соціологія стала продовженням орієнтації сцієнтизму, тобто система поглядів, згідно з якими наука є визначальним джерелом знань та суджень про світ. Подальший розвиток не природничого знання, зокрема гуманітарного, сформулював позицію антисцієнтизму — філософсько-ідеологічної позиції, що критично ставиться до місця науки в системі культури. Саме в цей період В. Віндельбанд та Г. Ріккерт обґрунтовують відмінність та самостійне значення гуманітарних наук. Гуманітарні науки оновлюють інтерес європейців до культури Сходу, де активно відбувається колонізація європейськими країнами. Східнознавство постає як нова галузь гуманітарного знання.

Одночасно з гуманітарними науками розвиваються технічні науки. Відбувається диференціація окремих галузей наукових знань, таких як експериментальна психологія, соціологія, культурологія, що не заважає тенденціям інтеграції наук (виникнення астрофізики, біохімії, фізичної хімії, геохімії).

Бурхливий розвиток наук посилює інтенсивність життя наукової спільноти: поруч з національними науковими академіями утворюються незалежні наукові товариства, формуються періодичні видання, наукові записки, відбуваються міжнародні з’їзди, симпозіуми і конгреси. Виникнення науково-дослідних центрів і лабораторій стає новою формою інституалізації науки, що піднімає її на новий рівень розвитку. В цьому контексті варто згадати кавендішську лабораторію (фізична лабораторія Кембриджського університету), що отримала назву славетного «розсадника геніїв» від фізики (Джеймс Максвелл, Джозеф Джон Томсон, Ернест Резерфорд), також Радієвий інститут у Франції, інститут Рентгена у Мюнхені, Імперський фі-зико-технічний інститут у Берліні. Інноваційним аспектом діяльності цих закладів стало поєднання освітніх завдань разом з експериментально-дослідними технологіями, що свідчить про трансформацію освітнього поля західноєвропейської культури.

Сфера освіти припиняє бути монополією класичних університетів, що формували швидше науковий стиль мислення, ніж надавали професійну освіту. Потреба індустріального суспільства в початкових засадах грамотності для широких верств населення та кваліфікованих кадрах, у першу чергу інженерних та робітничих, суттєво вплинула на організацію освітньої сфери: відбувається перехід початкової освіти від церкви до держави, з’являються заклади безкоштовної обов’язкової освіти для дітей, запроваджується триступенева система освіти (початкова, середня та вища). В цілому зазначені зрушення спричиняють зростання шару інтелігенції.

Таким чином, якщо класична наука була сферою панування природознавства, де панували механічні принципи, то некласична наука вже виявляється простором, поділеним на три самостійні (природничі, гуманітарні та технічні науки), навіть протилежні сфери, що всередині себе мали власну структуру. Вирішення проблем диференціації наукового знання, специфіки методів досліджень і синтезу науки стає надзвичайно актуальним. У цілому «століття пари та заліза» переосмислює значення розуму для західної цивілізації: якщо доба Просвітництва виходила з розуміння розуму як абсолютної, універсальної цінності західної цивілізації, то раціоналізм ХІХ століття має вже інструментальний відносний характер. Критика абсолютизації культу розуму стала загальнокультурною очевидністю завдяки позиції романтизму.

Мистецтво XIX століття. Романтизм стає першою естетичною позицією кінця ХУІІІ — початку ХІХ століття, яка постулює себе як антитезу класичному мистецтву (зокрема класицизму). Революційне піднесення після перемоги буржуазних революцій у провідних європейських країнах швидко минуло. Доволі швидко історична практика продемонструвала обмеженість просвітницького культу розуму. Соціальні свободи зводилися до прав громадян, які у своїй більшості залишалися філістерами, захисниками життєвої позиції здорового глузду. Їх смак зовсім не був націлений на осягнення досягнень світової культури, напруженого розвитку світового розуму. Романтики не сприйняли дійсність, де панували смаки міщан-бур-жуа. Свідоме протиставлення просвітницькому примату розсудку і моральної свідомості породжує в романтизмі культ естетичних почуттів та уяви (С. Кольрідж, Л. де Ліль, Ф. Шлегель). Його фундатори розуміли під «романтизмом» тип світосприйняття, заснований на спонтанній емоційності, яка має бути не лише природною (у розумінні філософії Просвітництва), а ще й естетично вихованою. Естетична спрямованість романтичної теорії, визначення краси та естетичної насолоди метою та критерієм розвитку людини слугує основою романтичного напрямку (Е. Гофман, Ф. Ніцше, Т. Готьє). Почавши з мистецтва, романтизм не обмежився художньою сферою і знайшов своє втілення ще в таких формах духовної культури, як філософія, наука, норми та правила поведінки. Романтизм свідомо ставив собі на меті синтезувати різноманітні форми культури, що проявилося у програмних виступах романтиків, а також у їх власній творчості (філософсько-художні твори Гете, Шіллера, братів Шлегелів, Новаліса, Тіка, Гофмана, Вагнера).

Теоретичні витоки теорії романтизму походять з філософії суб’єкта, започаткованої у межах німецької класичної філософії (І. Кант, Й. Фіхте). Естетичні пошуки романтиків дозволили насолоді (зокрема естетичній) стати рівнозначною цінністю в європейському типі культури, а не лише плодом гріха або способом затьмарення справжнього пізнання, як це було в добу Середньовіччя або Просвітництва. Абсолютизація естетичної сфери дозволяє сформулювати засади теорії «мистецтва задля мистецтва», і тим самим, процес становлення художньої сфери як автономної форми культури досягнув свого апогею.

Романтичний культ генія привніс у розвиток світової культури нову вимогу до творчості, яку людство досі використовує при ідентифікації витворів мистецтва. Це оригінальність. Саме вона виступала умовою отримання естетичної насолоди. Романтична теорія геніальної особистості містила у собі протиріччя: людська свідомість, що перебуває у певній реальній ситуації, яка визначена історично та географічно, в той же час включена у субстанцію абсолютного духу, і приречена на вічне роздвоєння, на пошук втраченої гармонії. Отже давня релігійна колізія стала джерелом прагнення людини до свободи, трагедією особистих доль у творах таких романтиків, як

І. Гельдерлін, Ф. Ніцше, С. К’єркегор.

Заперечення авторитету канону і норм, зокрема розумових, створили висхідну критичну настанову теорії романтизму. Зокрема в працях фундаторів романтизму братів Шлегелів була розроблена теорія іронії, з позиції якої людина не може серйозно і пафосно ставитися до будь-якого культурного взірця, особливо до розсудливої поміркованості. Романтична теорія іронії стала підставою наукового методу історизму. Саме в концепції романтизму відбулася реабілітація Середньовіччя, яке з часів Відродження критикувалося як доба темного неуцтва. Також романтизм вперше звернув увагу освіченої публіки на неповторність народної культури, яку завжди сприймали як прояв «низь-кого» смаку. Зазначена демократична тенденція створила поле розвитку національного мистецтва різних країн. Особливо продуктивною стала творчість романтиків у галузі літератури: Німеччина — Є.-А. Гофман, Англія — Т. Коль-рідж, В. Вордсвордт, Дж. Байрон, Франція — В. Гюґо, Ж. Санд, Росія — О. Пушкін, М. Лермонтов, Польща — А. Міцкевич, Україна — Т. Шевченко. В музиці ідеї романтизму розвинули Р. Вагнер (Німеччина), Дж. Россіні (Італія), Ф. Шопен (Польща), Ф. Ліст (Угорщина), Г. Бер-ліоз (Франція), М. Римський-Корсаков (Росія). В живописі — К. Фрідріх (Німеччина), Т. Жеріко, Е. Делакруа (Франція), В. Тернер (Англія), Ф. Гойя (Іспанія). З романтичними гаслами оформилися національно-визвольні рухи ХІХ століття таких країн, як Італія, Польща, Україна.

Романтизм першим проголосив відхід від зображення реальності, тим самим засвідчивши кризу класичної естетики. Поступово представники романтизму переходять на позиції реалізму. Зазначена трансформація спостерігається в творчості німецьких письменників Й. Гете, Г. Гейне, норвезьких — Г. Ібсен, російських — О. Пушкіна, М. Лермонтова, українських — М. Гоголя, Т. Шевченка. Реалістичні тенденції, започатковані в естетиці доби Просвітництва, були успішно продовжені в сфері літератури М. Стендалем, О. де Бальзаком, Г. Флобером, П. Меріме, Ч. Діккенсом.

Реалізм разом з романтизмом утворює опозицію класицизму, але має більш гостру соціально-політичну спрямованість. Представники реалізму свідомо використовували принцип історизму для розкриття художнього змісту твору. Розвиток реалізму в ХІХ столітті породив у живописі виникнення двох самобутніх мистецьких напрямків — натуралізму та імпресіонізму.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 68. Приємного читання.