Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Мистецтво Ренесансу. Секуляризація духовних просторів суттєво вплинула на художнє поле культури. Воно, як і всі сфери духовного виробництва, починає звільнятися від авторитету релігії. Автономізація мистецтва найбільш яскраво виявила початок нової ери і принципову відмінність модерної культури від традиційної. Саме тому динаміка царини Аполлона найбільш наочно демонструє періодизацію доби Відродження.

Видатні італійські гуманісти — «останній поет Середньовіччя» і перший поет нової епохи Данте Аліг’єрі, фундатор європейської ліричної поезії Франческо Петрарка та автор збірки світських новел «Декамерон» Джованні Боккаччо — створили італійську літературну мову. Їхні художні твори були першими, що написані національною мовою і водночас — мовою нової епохи. Художні образи нової літератури, індивідуалізовані характери, нові сюжетні лінії виражали гуманістичні ідеї Ренесансу.

Яскраво новітні художні тенденції проявляються в архітектурі. Філіппо Брунеллескі натхнений античними зразками, зокрема римським пантеоном (храм усіх богів) пропонує флорентійцям побудувати храм із куполом 114 метрів заввишки. Технології такого будівництва були втрачені європейцями більш ніж тисячу років тому. Церква Санта Марія дель Фьоре у Флоренції стала дивом, що сповістила про початок нової епохи. Товариш Брунуллескі скульптор Донателло, що разом з ним їздив вивчати римські художні досягнення, став засновником індивідуалізованого скульптурного портрета. Ці починання відкрили галерею витворів мистецтва Альберті, Амма-натті, Браманте, Верроккьо, Мікеланджело, Челлінні, що змінили зовнішній вигляд Європи.

Але найбільш повно ренесансне мистецтво проявило себе в сфері живопису. Воно не лише створило технологію малювання олійними фарбами і відкрило технічні прийоми (світлотінь, що надає фігурам об’ємності; розташування фігур на картині в кількох планах, що допомагає досягти глибини зображення, перспективи), а, в першу чергу, легітимізували для глядача погляд з певного ракурсу, тобто суб’єктивний погляд на світ. Тоді як середньовічні ікони зображували світ з позиції Бога, який знаходиться одночасно всюди, а тому немає ракурсу сприйняття світу. Ренесансний живопис обґрунтував новоєвропейське сприйняття «картини світу» (М. Гайдеггер), долаючи християнські канони зображення.

Усі витвори мистецтва Відродження, попри їх сюжетну, жанрову та видову різноманітність, виражали ідею возвеличення людини-творця, що долає життєві колізії та виходить переможцем у драматичній боротьбі з долею завдяки тому, що сприймає виклики і слідує поклику свого серця, навіть якщо доведеться загинути.

Таким чином, художня культура європейського Відродження, гуманістичний пафос якої забезпечив митцю право розширити набір дозволених сюжетів — окрім традиційно біблійних, Ренесанс вводить у сферу художньої комунікації міфологічні та побутові теми. Саме ця різноманітність підходів до інтерпретації царини Аполлона фундує в новоєвропейській культурі ідею свободи індивідуальної творчості. Це принципово відрізняє історичний стиль культури від цивілізації, заснованої на традиції. Хоча Середньовіччя обґрунтовує ідею індивідуальної (а не родової) відповідальності та ідею персонального духовного зростання, хоча людина і визнається подібною до Бога саме своєю здатністю до творіння, найвищим творцем в уявленні людей залишається Бог. Зрушення вбік від цієї догми за доби Відродження лише розпочинається. Саме для того, щоб хтось був спроможний оцінити красу божественного творіння, і була створена людина, обґрунтовує цю думку італійський гуманіст

Дж. Піко делла Мірандола в широковідомій «Промові про гідність людини».

Мистецтво стало справжнім рушієм процесу творення певного культурного ідеалу, який, у свою чергу, суттєво впливав на всю систему формотворчих елементів мистецтва. Тим самим, Ренесанс досяг певної рівноваги між традиційністю та новаторством, між язичництвом і християнством, між тілесним і духовним, між людським і божественним.

Культура Відродження. Висновок. Таким чином, Відродження, критикуючи схоластичний стиль мислення, не виступає відкрито проти католицизму. Проте його розробки дозволили переосмислити догмати християнства і сформувати ті засади світської культури, що уможливили подальшу модернізацію західної цивілізації і зокрема підготували грунт для руху Реформації. Саме ренесансний пошук свободи інтерпретації розчистив шлях індивідові як суверенному суб’єкту віри.

3.6.2. Загальна характеристика культури доби Реформації

Відродження стало історичною формою західної культури, що переосмислило монополію християнства майже в усіх сферах культури, але не виступало проти нього відкрито. Тому воно здійснилося найбільш яскраво на італійському ґрунті, оскільки саме там відбулися перші буржуазні зрушення. В регіонах, на північ від Альп, такі зрушення розпочалися на півтора століття пізніше, але були більш радикальні. Вони торкнулися самих засад християнської культури, себто католицизму, західноєвропейського варіанту християнства. Тому тут модернізація культури була переорієнтацією самого християнства і отримала назву Реформації.

Реформація — релігійний і, в цілому, соціокультурний рух ХУІ—ХУІІ століть, що поєднав у собі антифеодальні мотиви політичного, економічного та світоглядного характеру. Розкол західноєвропейського християнства надав їй виключно релігійної форми здійснення. Проте форма цього зсуву не повинна затьмарювати змісту складних колізій, які Ф. Енгельс досить правомірно охарактеризував, як «буржуазну революцію № 1». Зазначений зв’язок підкреслював і інший німецький теоретик М. Вебер у своїй праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Реорганізація католицької церкви перевершила релігійні межі і зачепила всі сфери життя західної цивілізації. Врешті-решт, щирий потяг оновити й очистити християнство обернувся народженням світської культури. Процес захвату і відчуження церковних земель, який отримав назву секуляризації (від лат. secularis — мирський, світський), перетворився на загальну характеристику західної культури. В межах реформаційного руху були сформовані інститути капіталістичної економіки та ліберальної демократії, а також загальноочевидні цінності західної людини, такі як недоторканність приватної власності та життя, свободи слова та віросповідання.

Північне Відродження — ідейне джерело Реформації.

Уже розробки доби Відродження дозволили поставити під сумнів безумовність авторитету християнської схоластики і викривали моральне обличчя Ватикану, але не протиставляли себе відкрито католицькому обряду віросповідання. Інших акцентів набув Ренесанс у територіях на північ від Альп, де світський характер італійського Відродження отримує більш релігійну інтерпретацію у концепції християнського гуманізму.

Християнський гуманізм найбільш яскраво представлений у розробках нідерландського теоретика Еразма Роттердамського. Саме християнство виникає, за логікою північного гуманіста як вінець розвитку світської культури античності і передовсім, як результат філософії платонізму, а також ідей Цицерона та Сенеки (у цьому Еразм виступає як послідовник ренесансних тенденцій). Роттердамський вважав, що сенс християнства полягає в моральному вдосконаленні людини, а не у відправлянні певного ритуалу. Культивування «людяного» в людині, а саме «внутрішньої людини», яка ототожнюється з розумом, означає бути християнином. Отже, Еразм був прихильником ученого богослов’я, що поєднує віру з філософією. Це не схоластика, це вільні розмисли над «духом», а не буквою Святого Письма. Гуманізм Еразма, на відміну від гуманізму італійського Відродження, наближений до християнського благочестя й узгоджується з ідеями реформаційного руху та реставрації первинної «євангельської чистоти». Динаміка світського та християнського гуманізму виявляє спорідненість зрушень Відродження та Реформації.

Критикою моральної розбещеності католицького духовенства та самодурства дворян пронизані всі твори новоєвропейської культури від витоків. Уже в пристрасних проповідях флорентійського монаха Джироламо Савона-роли звучало рішуче засудження морального розкладу католицької церкви. Цей заклик знайшов відгук і в гуртку флорентійських гуманістів, і в широких прошарках населення, які відчули необхідність самоочищення церкви від гріхів, що були накопиченні століттями. Ідеями викриття та осміяння пороків феодалів та священиків проникнуті твори письменників німецького, французького та іспанського Відродження: «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, «Корабель дурнів» Себастьяна Бранта, «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена, «Гаргантюа і Пантагрюель» Франсуа Рабле, «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса. Домінантою духовних цінностей проникнуті і картини нідерландського Відродження — Яна ван Ейка, Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля Старшого. Проте якщо світський гуманізм був надбанням вузького кола вишуканих інтелігентів, то християнський гуманізм став джерелом зсуву, який зміг перетворити європейську цивілізацію.

З точки зору культурно-історичної форми християнський гуманізм належить до доби Відродження. Що ж до ідейного змісту — Реформації. Отже, витоки протестантизму містяться в християнському гуманізмі північного Відродження. Проте як форма церковно-реформаційного руху протестантизм є агресивним щодо світсько-гедоністичних засад Відродження. Тим більше, що гуманізм залишався формою духовного пошуку досить вузького кола освічених прошарків суспільства на тлі неписьменних, сповнених релігійного фанатизму та забобонів широких верст населення Західної Європи.

Реформація як релігійний зсув та історична форма культури. Реформація виникає в той вирішальний момент історії, коли церковна культура традиційного суспільства вже втрачає історичну ініціативу і, відповідно, монополію на духовне панування. Рафінована світська культура ще не здатна сприйняти виклик. Широкі маси населення теж ще не здатні сприйняти витончені переваги західної культури, що відтворила лише форми світського гуманізму. Плюралістичному мисленню Відродження була протипоставлена релігійна догма Реформації. В ситуації культурної трансформації вирішальним фактором стають економічні інтереси.

Незадоволення церквою поділяли всі прошарки населення: збідніле дворянство заздрило великим церковним наділам землі, селян розоряла церковна десятина й обрядові побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів. Навіть королі, що намагалися впровадити правління абсолютної монархії, потребували значних коштів, що в достатній кількості були у папській системі (церва була найбільшим феодалом у Європі, їй належала третина усієї землі, що оброблялася). Проте найбільш не влаштовувало католицтво, яке освячувало феодальну систему відносин, новий клас буржуазії, котрий до середини XV століття підкорив собі всі сфери економіки і прагнув до політичного лідерства. Новому класу потрібна була нова ідеологія. Буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але його католицька версія була надто витратною (прибутки в новій культурній ситуації мали вкладатися у виробництво, а не у будівництво величезних соборів). Протестантська етика стала осереддям «духу капіталізму» (М. Вебер).

У тих державах, де була сформована сильна королівська влада (у Франції та Англії), католицька церква була обмежена в своїх претензіях і, тим самим, на певний час зберегла духовну монополію. У Німеччині, де не було центральної влади, і папська курія могла хазяйнувати повноправно, католицтво викликало всезагальну ненависть. Моральний занепад католицьких священиків її лише посилював.