• легітимацією прав приватної власності (заміна родових відносин речовими, поділ влади та майна, незалежність судової системи, правове забезпечення реальної свободи підприємництва, формування відповідних соціальних та політичних структур);
• формуванням нації як типу політичної та етнічної спільноти;
• інституалізацією освіти;
• втратою релігією монополії в духовній сфері (тотальна секуляризація (звільнення від релігійних настанов культури), і, відповідно, становлення автономних форм духовної культури (наука, мораль, мистецтво).
Дуже часто культурологи вкладають у назви окремих періодів західної культури різне розуміння. Ми будемо розуміти під Новим часом — період всесвітньої історії з XVII століття. Під Новітнім часом — період всесвітньої історії з ХІХ століття. Ми будемо відрізняти Модерн (форму західноєвропейської культури) і Модернізм (тип теоретичної рефлексії ХХ століття, що відрізняє себе від класичного раціоналізму).
Формування культури західного типу культури є складним і суперечливим процесом, який нараховує історичні етапи та національні варіанти його становлення. Перехід до некласичного типу культури відбувався нелінійно, у різних формах. Тому в сучасній культурологічній думці нараховують декілька варіантів розвитку західного типу культури: Відродження (Ренесанс), Реформація, Просвітництво, ХІХ століття, перша половина ХХ століття.
3.6.1. Загальна характеристика відродження
Відродження (фр. Renaissance, італ. Rinascimento; от «rі» — «знову» або «заново відрожденний») — доба в історії європейської культури, що являє собою перший етап становлення культури західного типу. Поняття «Відродження» як назва етапу розвитку культури Європи була концептуально обґрунтоване у ХІХ столітті (Якоб Бурк-гардт, Жюль Мішле). Воно дотичне до стилю мови італійських гуманістів (фундаторів італійського Ренесансу), у яких часто зустрічаються терміни «оновлення», «воскресіння» духу античності на ґрунті нової епохи. Саме їх звернення до світлих образів Давньої Греції (зокрема інтересу до земного, тілесного життя людини, яке вважалося гріховним у настановах християнського аскетизму) і негативне ставлення до «темних століть» Середньовіччя складає пафос, на якому зростає самоусвідомлення початку нової епохи. Концепція повороту історії виникла у добу Ренесансу вже у Франческо Петрарки, який першим розповів про світлу античність та про темне неуцтво, що розпочалося після того, як християнство стало офіційною релігією, та про очікування повернення до забутого давнього ідеалу.
Формально можна ототожнити античну скульптурність з культом тіла Відродження. Проте Ренесанс не був сліпим копіюванням «природно-людської тілесності» (античний концепт, де найбільш досконалим, довершеним тілом є Космос (світ в цілому) у його єдності з людиною (мікрокосмосом, за О. Лосєвим) або абсолютним запереченням настанов Середньовіччя. Середньовічний досвід заглиблення-сповіді у внутрішній світ персони не пройшов даремно для Європи (недарма самі гуманісти описували нове світовідчуття в термінах Святого Письма). Тому Відродження відкриває «невичерпне багатство інтимного світу» (Х. Ортега-і-Гассет), «суб’єктивно-індивідуалістичну жагу життєвих відчуттів» (О. Лосєв), діалогічне поєднання християнської та античної форм свідомості (тому найбільш характерним персонажем Відродження є дон Жуан, який поєднує жагу чуттєвих насолод (тілесна природа людини) з глибинним самоаналізом (духовні пошуки), гармонію природного і божественного в людині. Тому відмінною характеристикою епохи є секулярне світобачення й антропоцентризм. Антропоцентризм (грец. av9pronoq — людина і лат. centrum — центр) — різновид телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був уперше вжитий у добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини. Відбувається «поставлення людини у центр» (П. Юркевич) картини світу. Саме поняття «картина світу» є суто новоєвропейським утворенням, на думку відомого філософа ХХ століття М. Гайдеггера, оскільки вона є поглядом на світ з позиції людини, тобто скінченної істоти. Така позиція є не всебічним охопленням Бога, а лише фіксацією певного ракурсу існування.
Культура Ренесансу стала підґрунтям виникнення ідеології гуманізму (гуманізм — у широкому розумінні терміна) — визнання людини найвищою цінністю у світі, повага до гідності та розуму людини; гуманізм (вузьке розуміння терміна) — течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, право на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей), що рішуче відкидала церковно-схоластичні традиції Середньовіччя. Поступово намітилися тенденції секуляризації всіх сфер суспільного життя. Нові ціннісні орієнтири відповідали інтересам нової соціальної сили — буржуазії. Проте ті взірці й ідеали (гуманізм, «героїчний оптимізм» (Дж. Бруно)), що були сформовані на його ґрунті, далеко сягнули межі вузькобуржуазної ідеології. Відродження являє собою початок історичного процесу вивільнення індивіда з полону феодально-станових і релігійних канонів, які сковували його волю, але ще не привело до крайнощів індивідуалізму: розвиток буржуазних відносин перебував ще в початковій стадії.
Подальший рух культури продемонстрував, що гармонія людини й природи, яка здавалася можливою титанам Відродження, виявилася ілюзорною: буржуазне суспільство створило не гармонію, а драматичний конфлікт, що стає визначальною рисою культури західного типу в цілому: конфлікт світу індивіда — між розсудком і чуттєвістю, утилітаризмом і незацікавленістю, реальністю й ідеалом. «Повнота і розділеність природи людини» стає головним предметом studia humanitatis (вивченню людського) у протилежність схоластичному прагненню вивчення божественного ф^іа divina). Ідейна програма гуманізму вже визнавала конфліктогенний потенціал людської природи. Моменти розгортання цього конфлікту й являють собою історію модерної культури. Кожен з цих моментів можна віднести до певного етапу розвитку історії культури.
Періодизація відродження. Хронологічні межі доби Відродження сягають початку XIV — кінця XVI століття і в деяких випадках — перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії та Іспанії). Зародилося ж Відродження та найбільш повно проявилося на території Італії. Саме тут сформувалися міста-комуни, що виступили центрами виникнення мануфактурного типу виробництва, міжнародної торгівлі, акумуляції торговельно-фінансового капіталу і розвитку мистецтва та освіти. Ренесансні зрушення за межами Італії отримали назву північне Відродження (на північ від Альп). Останнє мало національні модифікації (німецька, нідерландська, французька, іспанська, англійська, польська, українська і т. ін.), але в цілому північне Відродження тісно пов’язане з італійським Відродженням, яке виступило авангардом і лідером нового культурного зсуву.
Нова культура почала розвиватися в тих італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніколи не втрачала остаточно античних традицій римської культури. Тут ренесансні тенденції проявили себе найбільш повно і послідовно, в найбільш чистих і очевидних формах, а тому необхідно більш детально зупинитися на закономірностях італійського Відродження, де чітко вирізняються чотири її етапи:
1) проторенесанс (остання третина XIII — початок
XIV століття, період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі);
2) раннє Відродження (початок XIV — 90-ті роки XV ст.);
3) високе Відродження (90-ті роки XV — початок XVI ст.);
4) пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).
Матеріальна культура відродження. Саме в Італії, зокрема у Флоренції (на той момент це місто було культурним центром світу, яким став у ХІХ столітті Париж. Недаремно такі імена, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафа-ель, Лоренцо Чудовий, Савонарола, Нікколо Макіавеллі, подарувала світовій культурі саме Флоренція — маленький шматочок в нескінченному людському морі), вже у XIV столітті починає функціонувати перша мануфактура (від лат. mamis — рука і factura — оброблення) — велике виробниче об’єднання, що передбачає наймання робітників та широке використання розподілу праці. К. Маркс називав мануфактуру архітектурною прикрасою на широкому базисі ремесла. Але, безумовно, у неї були переваги — свобода від цехових обмежень і регламентів. Середньовічні цехи були об’єднанням «осіб одного стану» (нім. Zé, Zéсhе), тобто об’єднанням ремісників схожих професій задля полегшення торгівлі та зменшення конкуренції, встановлення цін, норм якості та кількості товарів, що виготовляються. Кожний цех мав свого святого покровителя, свою церкву, де збиралися обговорювати справи, свої свята, свій прапор, під яким виступало цехове об’єднання.
Ремісниче виробництво принципово відрізняється від мануфактурного. По-перше, ремісник виготовляє цілу річ, тоді як розподіл праці в мануфактурі призводить до того, що людина спеціалізується на виготовленні лише окремої деталі (саме через вдосконалення, відпрацювання обробки деталі, що забезпечується спеціалізацією виробництва, досягається підвищення продуктивності праці). Прагнення до цілісності охоплення світу, зокрема, до цілісності людської природи є зворотним боком деталізації світу речей у виробництві. По-друге, структура цеху складалася з трьох елементів: майстра (власника майстерні), підмайстра (найманого робітника), учня (учень сам сплачував майстру за навчання, тоді як підмайстер мав платню). В цехах процеси виробництва і навчання ще недиференційовані, що свідчить про неінституалізований статус освіти. Проте навчання професії відбувається вже не лише в родині, а отже, певні зрушення в способі трансляції традиції вже можна спостерігати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Культурологія. Базовий підручник для студентів вищих навчальних закладів» автора Конверський Анатолій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ“ на сторінці 60. Приємного читання.
