Розділ 3. ІСТОРИКО-РЕГІОНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Подальший рух культури продемонстрував, що гармонія людини й природи, яка здавалася можливою титанам Відродження, виявилася ілюзорною: буржуазне суспільство створило не гармонію, а драматичний конфлікт, що стає визначальною рисою культури західного типу в цілому: конфлікт світу індивіда — між розсудком і чуттєвістю, утилітаризмом і незацікавленістю, реальністю й ідеалом. «Повнота і розділеність природи людини» стає головним предметом studia humanitatis (вивченню людського) у протилежність схоластичному прагненню вивчення божественного ф^іа divina). Ідейна програма гуманізму вже визнавала конфліктогенний потенціал людської природи. Моменти розгортання цього конфлікту й являють собою історію модерної культури. Кожен з цих моментів можна віднести до певного етапу розвитку історії культури.

Періодизація відродження. Хронологічні межі доби Відродження сягають початку XIV — кінця XVI століття і в деяких випадках — перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії та Іспанії). Зародилося ж Відродження та найбільш повно проявилося на території Італії. Саме тут сформувалися міста-комуни, що виступили центрами виникнення мануфактурного типу виробництва, міжнародної торгівлі, акумуляції торговельно-фінансового капіталу і розвитку мистецтва та освіти. Ренесансні зрушення за межами Італії отримали назву північне Відродження (на північ від Альп). Останнє мало національні модифікації (німецька, нідерландська, французька, іспанська, англійська, польська, українська і т. ін.), але в цілому північне Відродження тісно пов’язане з італійським Відродженням, яке виступило авангардом і лідером нового культурного зсуву.

Нова культура почала розвиватися в тих італійських містах, які були посередниками в торгівлі й контактах між Сходом і Заходом, між Візантією та Західною Європою. До того ж Італія ніколи не втрачала остаточно античних традицій римської культури. Тут ренесансні тенденції проявили себе найбільш повно і послідовно, в найбільш чистих і очевидних формах, а тому необхідно більш детально зупинитися на закономірностях італійського Відродження, де чітко вирізняються чотири її етапи:

1) проторенесанс (остання третина XIII — початок

XIV століття, період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі);

2) раннє Відродження (початок XIV — 90-ті роки XV ст.);

3) високе Відродження (90-ті роки XV — початок XVI ст.);

4) пізнє Відродження (40-ві роки XVI — початок XVII ст.).

Матеріальна культура відродження. Саме в Італії, зокрема у Флоренції (на той момент це місто було культурним центром світу, яким став у ХІХ столітті Париж. Недаремно такі імена, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафа-ель, Лоренцо Чудовий, Савонарола, Нікколо Макіавеллі, подарувала світовій культурі саме Флоренція — маленький шматочок в нескінченному людському морі), вже у XIV столітті починає функціонувати перша мануфактура (від лат. mamis — рука і factura — оброблення) — велике виробниче об’єднання, що передбачає наймання робітників та широке використання розподілу праці. К. Маркс називав мануфактуру архітектурною прикрасою на широкому базисі ремесла. Але, безумовно, у неї були переваги — свобода від цехових обмежень і регламентів. Середньовічні цехи були об’єднанням «осіб одного стану» (нім. Zé, Zéсhе), тобто об’єднанням ремісників схожих професій задля полегшення торгівлі та зменшення конкуренції, встановлення цін, норм якості та кількості товарів, що виготовляються. Кожний цех мав свого святого покровителя, свою церкву, де збиралися обговорювати справи, свої свята, свій прапор, під яким виступало цехове об’єднання.

Ремісниче виробництво принципово відрізняється від мануфактурного. По-перше, ремісник виготовляє цілу річ, тоді як розподіл праці в мануфактурі призводить до того, що людина спеціалізується на виготовленні лише окремої деталі (саме через вдосконалення, відпрацювання обробки деталі, що забезпечується спеціалізацією виробництва, досягається підвищення продуктивності праці). Прагнення до цілісності охоплення світу, зокрема, до цілісності людської природи є зворотним боком деталізації світу речей у виробництві. По-друге, структура цеху складалася з трьох елементів: майстра (власника майстерні), підмайстра (найманого робітника), учня (учень сам сплачував майстру за навчання, тоді як підмайстер мав платню). В цехах процеси виробництва і навчання ще недиференційовані, що свідчить про неінституалізований статус освіти. Проте навчання професії відбувається вже не лише в родині, а отже, певні зрушення в способі трансляції традиції вже можна спостерігати.

Для того щоб підмайстер міг стати майстром, його виріб (взірець самостійної роботи) мав бути схвалений майстром. Санкція перейти до стану майстра і становила суть цехових обмежень. Виникнення прошарку «довічних підмайстрів», з одного боку, виявляло замкнутий характер цехових корпорацій, але, з іншого боку, підривало засади їх існування, оскільки закріпило і легітимізувало форму найманої праці.

Господарем мануфактури-майстерні зазвичай був багатий купець. Так, флорентійські купці закуповували бавовну й узгоджували роботу мийників, чесальників, прядильників, ткачів, фарбувальників — всього у виробництві сукна було на той час більше 20 операцій. Одні з них проводилися в майстерні, а інші — робітниками на дому. Ткацькі і прядильні верстати були старовинної римської конструкції, але у виробництві шовку використовувалися і справжні машини: в 1273 році в Болоньї механік Франческо Борідано побудував шовкомотальну машину, що приводилася в рух водяним колесом і замінювала 400 робітників! Це було чудом техніки, провіщало наступ нової епохи машин, але від цієї першої машини до промислової революції минуло п’ять століть.

Мануфактурна спеціалізація впливала на регіональну спеціалізацію виробництва: Флоренція виготовляла бавовну і сукно (300 майстерень для виготовлення сукна, що перенасичували ринок не лише Флоренції, але й Італії), у Венеції і Генуї з’являються суднобудівні верфі, у Тоскані і Ломбардії — гірничодобувні мідні і срібні рудники. Регіоналізація виробництва підвищувала інтенсивність торгівлі та остаточно підірвала засади натурального господарства, що виготовляло продукцію лише для власного споживання виробників. Так виникав італійський національний ринок.

Інтенсивна торгівля спричинила виокремлення золота та, врешті-решт, грошей як універсального товару («всеза-гального еквіваленту» — К. Маркс), тобто такого товару, на який можна обміняти будь-який товар. Так, Флоренція вже у 1252 р. ввела власну золоту монету: флорин став однією з найбільш стабільних грошових одиниць Європи. Податки з торгівельних операцій на початку і складали бюджет італійських міст-комун (міська республіка, тобто місто, що здійснює самоуправління, що в добу Ренесансу перевищувало 100 тис. людей — мегаполіси того часу). Достатня кількість вільних грошей дозволяла зробити доступним позику і відокремитися банківському капіталу. Та ж сама Флоренція і Сієна були загальноєвропейськими банками, де гроші позичали всі європейські монархи та папа римський.

Сухопутні торговельні шляхи були небезпечні, і тому купці воліли не возити з собою грошей: вони передавали їх лихварям Флоренції або Сієни в обмін на розписки-векселі, за якими можна було отримати гроші в інших містах. Лихварі-міняйли Сієни вели операції по всій Європі: вони брали у римського папи відкуп на церковну десятину і, заплативши домовлений аванс, потім збирали податки. Особливо великі справи вели міняйли з роду Бунсіньорі, що заснували в середині XIII століття компанію «Великий банк Бунсіньорі». В той час банком називали стіл, за яким лихварі розмінювали монети. В середні віки лихварство було заборонене церквою (остання спиралася на слова Христа про те, що необхідно позичати, не чекаючи нічого, і буде велика нагорода), вважалося ганебною справою. Тому лихварством займалися переважно євреї. Лише в XIII столітті ця заборонена діяльність була освоєна італійськими банкірами, що також можна розцінювати, як прояв ренесансного вільнодумства. Багатство цих вискочнів було пропорційне до їхнього нахабства: коли після смерті імператора Фрідріха II його зять був змушений закласти золотий імператорський трон, його викупив генуезький лихвар, неотесаний селюк на прізвисько З’їж Корову. Він сидів на троні за обіднім столом і пригощав своїх компаньйонів — таких самих мужланів, як він сам, а шляхтичі, що заборгували лихварю, юрмилися у передпокої. Сам король Англії був боржником у флорентійського банкіра Барді. Всі його доходи були описані, а король отримував стільки, скільки залишили йому Барді.

Великі географічні відкриття доби Відродження. Пошук джерел більш дешевої сировини та ринків збуту, більш зручних торгівельних шляхів призводить до розширення географічних кордонів світу. Відродження стало часом Великих географічних відкриттів, тобто часом відкриття нових земель та морських маршрутів до Африки, Азії, Америки. Технічно вони виявилися можливими завдяки створенню нового типу корабля — каравели, тобто судна з косим вітрилом і корабельним кермом. Цей корабель відрізнявся від своїх попередників тим, що міг плисти на вітрилах проти вітру. Таким чином закінчилася ера каботажного плавання (повз берегову лінію), та відкрилися нові океанічні маршрути. В 1492 р. Христофор Колумб на чолі іспанської експедиції в пошуках торгового шляху в Індію відкриває Новий світ — Америку, в 1498 р. португальська експедиція Васко да Гами досягла Індії, обігнувши Африку, в 1522 р. іспанська експедиція Фернана Магеллана першою в світі здійснила навколосвітню подорож.

Усі ці розширення горизонтів не змогли відбутися, якби не було компаса. Останній, як і інші два винаходи (друкарський верстат, який зробив доступними для широких верств населення здобутки духовної культури, та порох, який зруйнував мури лицарських замків), змінили обличчя Європи і відкрили «еру Гутенберга» (термін У. Еко; Й. Гутенберг — німецький ювелір та винахідник, який в середині ХУ століття створив європейську технологію книгодрукування рухомими літерами), були винайдені в Китаї. Але консервативність традиційної культури не дозволила їм відіграти ту провідну, культуротворчу роль, яка очікувала їх в модерній Європі.

Купці портів Венеції, Генуї, Марселя з подивом спостерігали зміщення торгових шляхів. Середземномор’я вже не було центром цивілізованого світу. На березі Атлантичного океану поступово зростали нові міста — Лісабон, Антверпен, Амстердам, що були спрямовані на новий вектор розвитку. Нові товари (бавовна, цукор, чай, кава, тютюн, фарфор, шовк і прянощі) наповнили ринки Європи. Проте справжніми коштовностями, знайденими під час Великих географічних відкриттів, стали картопля та кукурудза, що дозволили нагодувати мільйони знедолених і розширити екологічну нішу Європи. Колонії, засновані країнами Європи на нових землях, стали фактором, що суттєво впливав на розвиток культури західного типу.

Урбанізація доби відродження. Відродження змінює не лише світову географію, але і карту самого Старого світу. Центр світського життя переміщується з села у місто. Світ сіл, лицарів та замків поступився дорогою світові багатолюдних міст, кварталів кам’яних будинків, купецьким палацам та портам (італійські міста-комуни, об’єднавшись, вибороли собі свободу у імператорів Священної Римської імперії. Так, імператор Фрідріх Барбаросса визнав свою поразку і незалежність італійських міст у 1176 р. у Венеції). Місто стає осереддям нових суспільних відносин (центром мануфактурного виробництва, торгівлі, фінансових операцій, нових політичних утворень (республіки міст-комун)) і формує принципово інший простір культури щодо середньовічних форм закріпачення (недарма виникло німецьке прислів’я: повітря міста насичене волею). Місто в ренесансних утопіях (Т. Кам-панелла, Т. Мор) стає способом належного життя. Його жителі — буржуа — виконують комунікативну функцію у нових історичних реаліях і стають носіями «капіталістичного духу» (М. Вебер), який формує нові простори культури.

В економічній практиці Ренесансу важливу роль відігравали родинні торгівельно-промислові і фінансові компанії. Родина обґрунтовується італійським архітектором і гуманістом Леоном Альберті, як провідна господарча одиниця в нових соціокультурних відносинах, сама стає носієм нового «духу епохи» (Г. Геґель). Недарма в італійських містах (Флоренції, Генуї, Венеції) каплиці починають будувати на розі житлових приміщень задля того, щоб члени сім’ї могли віддавати свій релігійний обов’язок, не відриваючись від повсякденних справ. Саме в цьому найбільш наочно проявляється дух нової епохи: Відродження не ставить свідомо під сумнів авторитет Бога, але увага зосереджена на земних справах. Буржуа не може собі дозволити витрачати багато часу на шлях до собору. Нова світська етика як «наука про життя» (Леонардо Бруні) затьмарює вічне життя, до якого мала готуватися середньовічна людина. Відбувається реабілітація утилітаризму (Л. Валла), тобто етичної доктрини згідно з якою цінність людського вчинку визначається корисністю.